Народ культурний, але не визнаний
Перед закінченням Першої світової, коли американська демократія ще вбиралася, як кажуть, у пір’я, вона одразу ж узяла на себе місію визначати, які з поневолених націй за наслідками війни можуть мати власну державу, а які — ні.
Президент США Вільсон у своїх 14-ти пунктах від 8 січня 1918 року надавав таку можливість, скажімо, полякам. Української нації, яка мала глибокі корені власного державотворення з часів Русі з центром у Києві і яка вже відродилася 20 листопада 1917 року, він не помітив...
До права української нації на відродження власної державності у Вашингтоні поставилися негативно. США тоді вважали своїм обов’язком підтримувати цілісність колишньої царської імперії.
Щоб заспокоїти представників уже відродженої Української Народної Республіки, відповідали: «Український народ, як культурніший, повинен взяти на себе провідну роль у федерації народів Росії не лише в Європі, але й на Сибірі, де не можна перейти до денного порядку над тамошніми українцями, що теж видвигаються вищістю своєї культури».
Визначивши пріоритет своїх інтересів у збереженні Росії в межах і формі колишньої імперії, США поставилися до Української державності негативно. Коли влітку 1919 року до США прибула дипломатична місія УНР, що мала повноваження від Директорії «позискати симпатії американського народу в боротьбі українців о независимість, одержати від Злучених Держав Америки (ЗДА) признання Української Народної Республіки та нав’язати торговельні зносини між республіками Америки і України», то це не мало ніякого успіху.
Дипломатичний представник УНР Юліан Бачинський одержав з Державного департаменту роз’яснення за підписом його керівника Роберта Ленсинга, «що уряд і народ Злучених Держав живо і симпатично зацікавлені долею людей у всіх частинах Росії, включно з Україною; одначе Злучені Держави ані не признали независимость України, ані ніякого уряду, який тепер там є при владі, і послідовно не є приготовані приняти ніяких представників цего уряду».
Треба наголосити, що державний секретар США взагалі ухилився від зустрічі з дипломатичним представником УНР, чим чітко засвідчив позицію американських властей до України, яку вони продовжували вважати частиною Росії.
А щодо визнання її уряду, то Роберт Ленсинг додавав і таке: «Ви можете бути певні, якщо взагалі якийсь уряд буде визнаний, то це станеться тоді, коли це буде всеросійський уряд, бо я не хочу бачити Росію розчленованою».
Тоді у Вашингтоні холодно поставилися навіть до відправки в Україну вже закуплених нею медикаментів для армії, яку косив тиф, про що повідомляли дипломати УНР: «Маємо перешкоди політичного характеру від сторони Державного департаменту». З прикрістю мусимо визнати, що навіть уже оплачені нашою країною ліки не потрапили хворим українським воякам.
Не давали результату і ті прихильні публікації, котрі з’являлися в місцевій пресі, зокрема, досить-таки ґрунтовна стаття в бостонській The Christian Science Monitor у листопаді 1920 року.
До речі, вже з перших рядків у ній було порушено питання, чому «союзники вже визнали і суверенність Польщі та Фінляндії і де-факто уряди 6 других держав, що входили в склад бувшої Російської імперії, а відносно України — визнання затримується, прохання якої про незалежність треба визнати більш важними і законними, ніж тих вищезгаданих держав, які є більш щасливі, але, можливо, менш важні».
Вудро Вільсон, 28-й президент США (1913–1921).
Цікава й така деталь: США вважали своїм обов’язком підтримувати цілісність Росії, бо колись російський цар зробив жест допомоги й оборони цій новопосталій країні, оскільки тоді це впливало на послаблення британського імперіалістичного конкурента в Європі та Азії.
І це, за визначенням тодішнього українського дипломата В. Косаренка-Косаревича, «лягло в основу традиційної політики ЗДА щодо Росії з так зумовленою догмою, що Росія вважалась потенціяльним союзником в евентуальний війні проти потенціяльних ворогів, як, напр. Англії, Німеччини й Японії. Дарма, що абсолютний деспотизм у Росії, а демократична свобода в ЗДА були діяметрально протилежні і себе взаємно виключали.
Цю наявну протибіжність основних засад цілеспрямування в обох тих потенціяльних союзників, ЗДА і Росії, злагіднювали політики, дипломати і науковці, а за ними й населення, вірячи в правдивість росієполітичних лжевчень, щодо «однотности російського народу» і «цілости його імперії».
І таку офіційну лінію Білого дому представники США за кордоном послідовно втілювали в життя. Наприклад, американський посол у Норвегії Фіш, приймаючи українського дипломата, стереотипно твердив: «Америка ніколи не погодиться з розчленуванням Росії і не допустить до того».
Аби догодити виколисуваній ними більшовицькій гідрі, ласі до фінансових гешефтів заокеанські політики не соромилися обмінювати в 1932—1933 роках відірваний москвою від рота голодних українців хліб на технології й обладнання для соціалістичної індустріалізації. Ба більше: як відверте знущання над пам’яттю понад десяти мільйонів заморених голодом українців США в листопаді 1933 року визнають більшовицьку владу.
«Аби москва не програла»
Протверезіли за океаном лише тоді, коли радянські ракети вже могли долітати до американських міст. Ось тоді, в період холодної війни, в США почали усвідомлювати значення українського питання. Поважні політики, відвідуючи патріотичні зібрання нашої діаспори, закінчували свої виступи, як правило, гаслом «Слава Україні!».
Це гасло відродилося в період горбачовської перебудови і в Україні. Однак президент США Джордж Буш-старший 1 серпня 1991 року у Верховній Раді тоді ще Української РСР у своїй «курячій» промові закликав наших парламентаріїв не виходити зі складу радянського союзу.
А коли вони не послухалися й таки відродили Українську незалежну державу, то всіляко гальмував її визнання, аби, мовляв, не нашкодити Горбачову і Єльцину, тобто винятково клопотався про російські інтереси.
Тільки про благополуччя свого народу думав наступний президент США Білл Клінтон, коли видурював ядерну зброю в України, письмово гарантуючи їй незалежність і територіальну цілісність.
Та на американські зобов’язання у грудні 1994 року в Будапешті чхати хотів у лютому 2014 року президент Барак Обама. Це він через свого віцепрезидента Джозефа Байдена схилив українське керівництво не застосовувати зброю в Криму проти «сепаратистів» і завезених із росії «зелених чоловічків»...
Той же Байден міг допомогти нам закінчити війну проти російського агресора ще восени 2022 року, але побоявся надати необхідну зброю українським воякам.
У цьому йому вже тоді підігрував нинішній президент США Дональд Трамп, який впливав на своїх колег-республіканців з Конгресу, і ті більш ніж пів року не затверджували допомогу нам на суму 61 мільярд доларів.
Весь світ спостерігає шоу з погрозами Трампа застосувати санкції до москви з першого ж дня вступу його на пост президента.
Історія, як бачимо, повторюється: в 1919 році не відпустили воякам УНР уже оплачені ліки з американських складів у Європі, в 1932—1933 роках закуповували за безцінь українське зерно (в багатьох випадках його одразу ж після виходу з наших портів висипали в море, аби не знижувалися ціни на хліб за океаном), а з 2022 року не дають озброєння, щоб Україна вигнала загарбника зі своєї землі. Бачите, — аби москва не програла, а добилася свого...
Проте Україна й досі не скапітулювала, на що розраховували не тільки в росії, а й за океаном, пропонуючи літак для втечі українському президентові взимку 2022 року. Весь світ бачить, що перед росією постійно капітулює США...
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
