Чергова партія торгів. Правила гри змінюються щотижня

Перманентні перемовини президентів США Дональда Трампа, України — Володимира Зеленського та лідерів Європи схожі на велику шахову партію.

 

На ній фігури пересувають не заради людей, а заради контролю. 

 

Дональд Трамп за будь-яку ціну намагається показати, що він миротворець.

 

Путін докладає зусиль для затягування гри, він розуміє, що росія надовго не потягне гонку озброєнь та економіку, тому йому потрібен заморожений конфлікт, у якому частина територій України де-факто вже закріплена за ним. 

 

Володимир Зеленський у складній ситуації, його підтримка у Європі та всередині самої України тримається на тому, що він не здав Донбас і Крим. Найменший відступ — політична смерть. 

 

А віцепрезидент США Джей Ді Венс заявив днями, що мир в Україні буде досягнуто не пізніше, ніж через пів року.

 

Ставимо чергову мітку й підглядаємо в замкову щілину, аби піймати напрям курсора на всесвітній карті великої геополітичної гри. 

Мир сьогодні — й справді надзвичайно складна перспектива, навіть за умови «середньої справедливості». Скажімо, Україна та президент Зеленський згодні на заморожування війни по лінії фронту й готові продовжувати переговори.

 

Але акценти швидко змістились: Трамп заявив про необхідність юридичного визнання Криму за росією. І він із цим погоджується. Загалом ідеться про передачу росії п’яти регіонів України, включно з Кримом, які мають стати частиною рф.

 

Путін не відмовився від своїх інших ключових цілей: російська мова, РПЦ, демілітаризація України.

 

Минулого тижня міністр закордонних справ росії сергій лавров заявив про неможливість присутності військ НАТО на території України. При цьому й сам Альянс не впевнений, що готовий до такого кроку: поляки відмовилися, німці не хочуть, італійці теж не братимуть участі.

 

В Європі — розкол і відсутність стратегії навіть постмирних гарантій. Вони проглядалися б, якби велась мова про реальність західних баз на території України, систем ППО і безпольотної зони. Тому ми не бачимо можливості встановлення миру без воєнного вирішення проблеми.

 

Перемогти путіна в переговорах не можна. Хоча він як воєнний злочинець рано чи пізно мусить відповісти перед судом за свої злочини за міжнародним правом і виплатити репарації, компенсації.

 

Для нього лише один варіант уникнути цього — здобути повну воєнну перемогу. У такому випадку саме він диктуватиме правила. І путін, схоже, до цього йде — ламається система спротиву Заходу, а Трамп демонструє колосальну слабкість: психологічну, політичну, дипломатичну, інтелектуальну. Він не може протиставити путіну нічого.

 

Так, кремлівський диктатор боявся можливих «санкцій з пекла», які раніше пропонував Дональд Трамп: 100% тарифів на російську нафту та енергоресурси. Тому і відбулися переговори на Алясці.

 

Але навіть попри це путін відмовився починати мирні переговори з Україною. Хоча одразу після перемовин Трампа й путіна вони видавались реальними вже в недалекій перспективі. 

Нагадаємо, переговори між президентом США Дональдом Трампом та очільником російської федерації владіміром путіним в Анкориджі залишили тривожний посмак міжнародним партнерам.

 

Ми ж в Україні не мали жодних ілюзій і очікували щось подібне. І ще раз отримали підтвердження: президенти — не самостійні гравці, а виконавці прописаних ролей, завдяки своєму таланту та інтелекту, — за сценарієм держателів міжнародних акцій.

 

Інакше знайшовся б відважний, і не один, котрий збив би кривавого диктатора рф ще в повітрі на шляху до Аляски.

 

Але ні, замість цього президент Дональд Трамп запропонував йому доступ до рідкісноземельних мінералів. Як стимул припинення війни в Україні. 

 

Фактично це був елемент більш широкої угоди, де надра використовуються як ресурси геополітичного торгу. Ця «оборудка» вигідна обом сторонам спектаклю. 

 

США продемонстрували миротворчість і що, мовляв, вони контролюють умови. Росія ж отримала ресурсний бонус і символічну перемогу. 

 

Аляска в цій схемі не просто територія, а ключ до рідкісноземельних елементів, без котрих неможливі сучасні електроніка, озброєння та зелена повістка планетарного рівня. 

 

Тож в Анкориджі відбулась не міжнародна торгівля, а внутрішній трансфер активів усередині однієї системи управління. Якщо простіше, то Трамп у ролі материнської компанії пропонує доньці, російській федерації, нову ділянку видобутку.

 

Для публіки це виглядає як складна дипломатична комбінація. А на ділі — коропоративне перекладання ресурсів. Чи переведення підрозділів та обладнання усередині однієї холдингової компанії.

 

Рф отримує від США замовлення на воєнні дії чи операції: Україна, Сирія, Африка, а у відповідь — доступ до певних ресурсів та зняття санкцій.

 

І доки нам показують виставу, йде переділ ресурсних потоків усередині єдиної піраміди. 

 

В обмін на умовне золото, залучення росії до видобування на Алясці рідкісноземельних металів, флоту криголамів для доставки зрідженого газу в Японію, Південну Корею і Китай. Великий вашингтонський імпровізатор готовий був віддати москві значну частину чи не найкращих земель під єзуїтською маніпуляцією обміну територіями.

 

«Ми перші, а вони другі», — Трамп, блукаючи в сутінках розуму, визначає росію наддержавою. Одні бачать у цьому й подальшу складну гру-імпровізацію. Другі резонно заперечують через безкінечні демонстрації неадекватностей, когнітивних розладів і відсутності плановості та логіки у здійсненні своїх функцій 47-м президентом США.

 

Треті оцінюють це як безкінечне шоу, яке він щодня все глибше вплітає у свою роботу господаря Овального кабінету.

Знову швидкий мир — під питанням. Найвірогіднішою тепер серед закреслених і перелицьованих планів виглядає пауза, навіть під брендом «мирної угоди».

 

Але, звісно ж, це не означатиме закінчення війни, лише перемир’я на межі нового миру. Людям не лише в Україні, а й у росії та країнах Європи від цього не легше й не спокійніше. Тому що, доки верхівка ділить сфери впливу, прості люди продовжують помирати, сидіти без води, їжі та нормального життя.

 

Коли в таємній кімнаті для перемовин вивішують карту з виділеними рожевим кольором регіонами, це не просте оформлення, це психологічний прийом. Причому він впроваджувався в нашу підсвідомість доволі давно. Наприклад, на основі американського серіалу «Державний секретар», де звучить тема війни в Україні і в якому на одному із засідань керманичів геополітики висіла така ж карта.

 

І сьогодні Трамп показує Зеленському: «Дивись, ось ці землі росія вже тримає, хочемо ми цього, чи ні, але це факт. А тепер подумай, як нам з цього вийти».

 

На публіці політики говорять про рівноправ’я і партнерство. А за зачиненими дверима Володимиру Зеленському прямо малюють реальність. І це виглядає як тиск. І Дональд Трамп відіграє роль судді. А путін тим часом демонструє готовність до поступок, але лише формально, насправді він хоче закріпити те, що захоплено.

 

Тож Зеленський чує ультиматум від головного стратегічного партнера: або погоджуєшся, або більше жодної допомоги.

 

Однак тристоронні перемовини все ж проглядаються. Адже вони конче необхідні для створення видимості мирного процесу. За умови їх реалізації путін прийде як рівний, хоча реальність інша — він у ролі виконавця кривавих сцен.

 

Сьогодні все виглядає так, що Зеленського примусять підписати щось на кшталт рамкової угоди. А потім, як ми вже зазначали раніше, може бути пауза, але не повноцінний мир. Називатиметься вона заморожуванням конфлікту, хоча насправді буде заморожена війна.

 

Так, Україна збереже незалежність, але, хоч би як гірко було це усвідомлювати, може втратити частину Донбасу та Крим. Водночас росія отримає передишку, хоча економічно залежатиме від США та Китаю. Європа ж, схоже, й надалі почуватиметься в підвішеному стані: нібито є мир, але на кордонах неспокійно.

 

За правилами гри, цей стан може тривати рік. Бо заморожений конфлікт насправді є міною сповільненої дії. Україна може почати прихований спротив, тобто серйозну партизанську війну. А путінська росія у притаманному їй стилі продовжуватиме тиснути на наших так званих союзників, аби розширити зону контролю.

 

І над усім цим США у своєму звичному амплуа намагатимуться тримати обидві сторони на короткому повідку, щоб управляти ситуацією.

Але що робити владі, доки ми перебуватимемо в стані заморозки конфлікту? Адже люди почуватимуться вільнішими й можуть почати випускати накопичену пару та вдаватись до відповідних публічних заходів.

 

Тому потрібні певні контрзаходи. І доки тривають розмови про псевдомир, повернулися розмови про нову епідемію та ковід-режим як інструмент управління.

 

Скажімо, першими, кого можуть торкнутись карантинні обмеження, за версією медчиновників, — одеські медзаклади. Знову серед основних новин ЗМІ останніх тижнів ставиться гостро тема нового штаму коронавірусу Nimbu (німб, або хмара), тому подібні обмеження можливі й в інших регіонах. 

 

Але це все схоже не на локальний сплеск, а на запуск знайомої архітектури контролю.

 

Чому тема ковіду стала актуальною саме зараз, на переговорному тлі, повісткою котрого є торги війни? Режим карантину — дуже зручний інструмент для погашення ймовірних протестів, обмеження зборів та медійного перекриття неприємних сюжетів.

 

Контроль мобільності зшивається з енергокризою, адже в умовах перебоїв подачі електроенергії та води зручно вводити санітарні регламенти.

 

Своєрідна міжнародна матриця. Будь-які вікна-простої в перемовинах перекриваються санітарною повісткою. Також зручно й закривати коридори, кордони під обіцянки дозволу виїзду юнакам до 22 років та керуватись офіційними медичними підставами для нових режимів огляду.

 

Отже, хоча плани щодо України змінюються ледь не щодоби, все ж проглядається пауза бойових дій у вигляді неповного перемир’я. Водночас може бути паралельне відключення зв’язку під соусом безпеки та посилення санітарного контролю, котрий обговорюють за зачиненими дверима.

 

Але все це не про вірус, а про владу. Карантин — універсальний ключ, аби закрити, фільтрувати та перенаправити потоки.