Конституція: угода верхів без думки народу. Що ми не узгодили 29 років тому

Чергова дата Основного закону нашої держави — Конституції — сприяла певній дискусії серед фахівців-правників.

 

А це дало підстави стверджувати, що чинний документ приймали поспіхом і без урахування важливих деталей. 

 

Отже, наша Конституція завершує третє десятиліття, їй виповнилось 29 років. 

 

У людському вимірі це саме той вік, коли є запал і вже напрацьований відповідний досвід. 

Тож сьогодні не бракує не те що критичних, а відверто негативних відгуків щодо відповідності суспільної практики закріпленим у Конституції приписам.

 

Та й хіба може бути інакше, коли діяльність гаранта Конституції — Конституційного Суду України — подекуди свідомо паралізується, скажімо, непризначенням суддів уповноваженими суб’єктами. 

 

Низка правників закликають: поточне становище не можна пов’язувати винятково з діями та подіями останніх років.

 

В оцінці дійства, що відбулося 29 років тому, настав час відійти від суто компліментарного підходу й побачити ті проблеми, які не в останню чергу зумовили нинішній стан справ.

 

Адже сьогодні зрозуміло, що Конституція 1996 року не стала, на жаль, надійним правовим фундаментом Української держави.

 

Тому й потребують осмислення ті «проблемні ділянки», що з’явилися в процесі створення Конституції і супроводжували весь подальший процес її змін та практичної реалізації.

Певний відрізок часу, аналіз практичної діяльності протягом нього дають підстави декотрим фахівцям сумніватися, а чи була настільки нагальною потреба ухвалення нової Конституції України — зміна наявної на той момент конституційної основи Української держави.

 

Натомість активні учасники тих подій ледь не в один голос стверджують, що це було конче необхідно. Вони, зокрема, посилаються на передвиборчі платформи практично усіх кандидатів у президенти та народних депутатів України, які одностайно говорили про нагальну потребу ухвалення нової Конституції.

 

Але що таке «конституція»? У словнику її первинне значення виписано як «будова». Кілька століть людство зазвичай мало на увазі конституцію людини, і лише останні років 200 йдеться про державу.

 

Чи можна говорити, що Українська держава впродовж першої половини 90-х років ХХ століття не мала власної юридично закріпленої будови? Звісно, ні, бо відповідну функцію на той момент виконувала Конституція Української РСР, що була утверджена 20 квітня 1978 року зі змінами й доповненнями. 

 

Але чи можна стверджувати, що це був застарілий за змістом акт? Навряд чи, адже в 1992—1994 роках одні десятки статей із нього були вилучені, а інші десятки — включені. Змінилася сама назва — Конституція УРСР перетворилася на Конституцію України.

 

Відповідно до цієї Конституції обирали президентів, народних депутатів України й депутатів місцевих рад, здійснювали призначення в державному апараті.

 

Саме тому абсолютно непідробний інтерес до заміни Конституції виник унаслідок виняткової ролі цього документа в організації та функціонуванні апарату публічної влади.

 

Найпростіше було здійснити перерозподіл владних важелів саме за рахунок внесення змін до Основного закону. 

 

Однак за прагненням змінити організацію державної влади проглядалося погано приховане бажання піднести власну роль у державі та одержати значно більший обсяг державно-владних повноважень.

 

Втілення цього бажання породило спочатку не дуже помітні, але від того не менш небезпечні наслідки. Адже значення конституціоналізму, як стверджує низка тлумачних словників, полягає передусім у прийнятті певної незмінності юридично закріплених засад організації й функціонування публічної влади та відносин цієї влади й особи в правильному державно організованому суспільстві.

 

Постійний та невмотивований перегляд цих засад позбавляє сенсу конституціоналізм.

Отже, як зазначає низка правників, поставивши під сумнів попередній конституційний акт, творці нового викопували під ним величезну яму, до якої невдовзі й втрапило українське суспільство, — яму нігілістичного ставлення до конституціоналізму взагалі. Якщо можна одну Конституцію відправити до смітника, тому що вона начебто застаріла, то чому б туди ж не спрямувати й іншу?

 

Також виникають питання і до способу ухвалення Конституції. Будь-який правовий акт є гарантією юридичного втілення певного балансу суспільних інтересів. Конституція як особливий правовий акт, який лежить в основі національної системи законодавства, повинна відображати високий ступінь суспільної злагоди.

 

І сьогодні ставиться під сумнів, чи справді були пошуки такої злагоди в 1994—1996 роках. Швидше, йшлося про тривалий процес вичавлювання політичного компромісу з тих, хто не хотів на нього йти.

 

Ще один пікантний момент — це народження Конституції України внаслідок угоди верхів. Досить часто в конституційному процесі йшлося про можливість звернення до думки народу. Але це звучало винятково як погроза.

 

Насправді на відміну від роботи над проєктами Основного закону часів президентства Леоніда Кравчука напрацьовувався текст, який не виносили на всенародне обговорення. Документ готувала робоча група Конституційної комісії, де важливу роль відігравали призначені президентом особи.

 

Потім цей проєкт було внесено на засідання Конституційної комісії, а в березні 1996 року узгоджено між представниками глави держави, парламенту, Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України.

 

Після чого досить довго тривало обговорення в стінах Верховної Ради України, його деталі не стали надбанням широкого загалу. Підтвердженням цього є поширення версії про ухвалення Конституції за одну ніч, хоч, як діляться колишні учасники процесу, насправді на останньому засіданні узгоджувалися лише ключові розбіжності.

 

Зазвичай відмову від проведення референдуму щодо Конституції пояснюють необхідністю економії коштів, хоч це якраз той випадок, коли скупий платить навіть не двічі. Якби парламентарії передбачили ухвалення Основного закону і внесення усіх змін до нього винятково на референдумі, то вони зняли б чимало проблем у майбутньому.

 

Окрім залучення широких верств населення до з’ясування змісту конституційних положень, було б унеможивлено практику кулуарного перегляду цих положень у майбутньому. Тобто й сьогодні. На жаль, як ми вже зрозуміли, парламентарії зразка 1996 року так далеко не зазирали.

 

Тож тепер дещо знівельовано значення Конституційного Суду, адже саме він має визначати відповідність акта безвідносно до того, чинний він чи вже ні. Адже суспільство саме з його авторитетних висновків повинно одержувати в усіх випадках чітку відповідь, було порушення Конституції чи ні. Тоді й саме суспільство, тобто ми з вами, буде чогось учитися.

 

Також, якщо йдеться про висновки Конституційного Суду щодо внесення змін до Основного закону, то не варто ігнорувати, — а це відбувається сьогодні, — такий важливий розділ, як «Основні засади».

 

Адже для дотримання системності зміни Конституції потрібно, щоб усі новели узгоджувалися з цими основними засадами, бо вони становлять конституційний устрій.

 

Отже, без формування дієвих механізмів самозахисту Конституція здебільшого буде жертвою обставин, неспроможною реалізувати своє покликання. Відтак і нам як громадянам важче захищати свої конституційні права.