У селі Оксанівка Ямпільського району проживають усього 35 людей, молодість яких давно спливла разом з неквапливими хвилями Дністра.
Тут немає ні магазину, ні школи, ні дитсадка, ні бібліотеки, але є комфортний хостел, невеликий клуб і два оригінальні пам’ятники, пов’язані з самобутньою історією цього краю.
Більшість місцевих жительок жартома називають себе дівчатами, яким після пенсії виповнилося по 18-20 років.
Втім ця вікова обставина не заважає їм пекти пиріжки для продажу на ямпільських ярмарках і відправляти левову частку виручки на допомогу ЗСУ.
Не виключено, що їхнє активне горіння й досі підтримує молитовний дух стародавніх рахманів, які жили неподалік у дністровських печерах, захищаючи місцевих жителів від усілякої напасті.
Вони там були
Біля оксанівського клубу нашу невелику туристичну групу зустрічають кілька святково вдягнених жінок і чоловік у костюмі рахмана.
Він мало схожий на святого старця, пам’ятник якому встановлено при в’їзді до села. Але його присутність неподалік скельного монастиря, де мешкали легендарні ченці, сприймається досить природно.
Після традиційного вітання нам видали по невеликій кульці крутого тіста з настановою сформувати фігурку, яка могла б умістити одне з найзаповітніших бажань.
З цією заговореною на диво ліпниною спускаємося до Дністра і після промови рахмана, подібної до заклинання, жбурляємо її у воду. Більшість учасників дійства одразу ж зізналися, що просили у провидіння найшвидшої перемоги України над біснуватими рашистами.
І лише одна жінка вчинила інакше, побажавши якнайшвидшої смерті путіну. Втім за кінцевим результатом чародійного ритуалу великої різниці немає. Як не дивно, але в цю нехитру гру чомусь хочеться грати.
Що ж стосується рахманів, то тут усе - чистісінька правда. Жили вони з ХІ по ХVII століття поблизу Оксанівки у скельних печерах, що нависають над Дністром.
Але ж духовна місія цих благочестивих лицарів почалася дуже давно, оскільки перші згадки про них знаходять у літописі, датованому 839 роком.
Також про святий народ розповідав Нестор-літописець, який зі свого боку посилався на більш давні записи Георга Амартола.
Деякі науковці знаходять спільні риси українських рахманів з індійськими брахманами, посилаючись на схожість назв і праведний спосіб життя. Увесь свій час вони проводили в молитвах, тримали довгі пости й харчувалися винятково дарами природи.
Щось людське, згідно з місцевою легендою, дозволяли собі лише задля продовження свого роду. Тобто приходили до Оксанівки, яка тоді називалася Фламиндою, й жили з тамтешніми жінками до народження синів. Далі вони хлопчиків виховували на їхній молитовній території. Дівчаток, згідно з переказами, Бог їм чомусь не давав.
До речі, рахмани були ще й вправними воїнами-захисниками, які разом з місцевими жителями боронили рідну землю від монголо-татарської і турецької навали.
Тривалий час в Оксанівці зберігався і древній рахманський цвинтар, що був розмитий річкою. І коли останки монахів з’явилися на поверхні, то стало зрозуміло, що вони були дуже високого зросту.
Ще одна легенда пов’язана зі святом Великодня. У селі кажуть, що рахмани не мали власного календаря і жили поза будь-яким виміром часу.
Отож, аби привітати усамітнених сусідів зі святом, місцеві жителі кидали у Дністер шкарлупки від крашанок. Коли ті допливали до печер, рахмани й собі відзначали Великдень. Цей день отримав назву Рахманський Великдень. Подекуди його святкують і досі.
Оксанівські печери в урвищах на лівому березі Дністра виявили ще у другій половині ХІХ століття. Пошуки періодично відновлювалися знову, і на сьогодні там уже знайдено 27 приміщень, вирубаних у 47-метровій товщі крейдяних відкладень. На стінах усередині та зовні зафіксовано кілька десятків наскельних зображень.
Серед них переважають хрести, геометричні та зооморфні фігури, а також є вершники, корабель, літери і написи. Ця знахідка має велике наукове значення, оскільки дозволяє закрити деякі білі плями у вивченні вітчизняної історії.
Сьогодні роль рахмана в Оксанівці дісталася місцевому жителю Анатолію Харевському. Він за потреби одягає стилізований під рахманську тему одяг і тримає у руці старий посох з вірою в те, що товсту кострубату палицю було знайдено саме в древніх печерах.
Загадані на ліпнині бажання збуваються лише після того, як люди потримають той ціпок. Пан Анатолій періодично пробує ще й постувати за рахманською традицією, проте витримує лише максимум п’ять діб. Воно й зрозуміло — засилля в Оксанівці пиріжків і пальчиків з вишнею — непереборна спокуса.
Місцеві родзинки
Легендарні рахмани покинули оксанівські печери вже кілька століть тому, але їхній дух нікуди не зник. Причому бували випадки, коли саме молитва до святих ченців допомагала людям вижити.
Одна з таких історій трапилася у період післявоєнного голоду, коли місцеві жителі помирали від нестачі харчів.
«Наші люди ходили до рахманів і просили порятунку, — розповіла голова громадської організації «Туристична Ямпільщина» Мирослава Марченко. — Після цього на березі Дністра з’явилося дуже багато річкової мідії. Ми їх називаємо скольками. Аби назбирати їх, до Оксанівки приходило багато жителів навколишніх сіл».
За переказами очевидців, голодного люду збиралося так багато, що в річці не було видно води. Вони розкладали багаття просто на березі й варили молюсків у казанках. Деякі залишалися й ночувати. Пізніше мідій ставало все менше, і зрештою вони взагалі зникли. Але голод тоді вже відступив.
Рахманські печери на березі Дністра.
Фото з сайту expedicia.org.
Аби увічнити пам’ять про ті події, жителі села встановили одразу два пам’ятники — ченцю-рахману і мушлі, всередині якої ховається тільце ненародженої дитини. Ніде більше у світі немає пам’ятних знаків, які мали б схожий сюжет.
Створити їх погодилися львівські митці Наталя Лейкіна, Сергій Грицанюк та Василь Лев. Місцеві жителі теж допомагали як могли.
«Ми благодійно шукали потрібний камінь і самі привезли його до села, а бабусі взяли шефство над скульпторами, — пригадує Мирослава Марченко. — Тобто один день готувала їжу для них пані Таня, потім пані Люся, далі пані Ганя, пані Родійка та я долучалася. Допомогли нам і у відділі культури, заплативши майстрам невелику стипендію».
До речі, випікання різних смаколиків — головний бізнес місцевих бабусь. Виник він неспроста. Ще у 2021 році оксанівці написали свій проєкт, аби виграти грант для облаштування стежки до печерного храму, ремонту його мурів і будівництва альтанки. Грант вони виграли, але на платформі колективного фінансування. Тобто для того, аби отримати 100 тисяч гривень, їм треба було самим десь дістати таку ж суму.
«І тоді наші бабусі запропонували тричі на тиждень пекти пиріжки й продавати їх у Ямполі, — каже пані Мирослава. — Потрібну суму зібрали за 25 діб, але потім почалася війна. Сьогодні ми печемо різні смаколики, щоб виручені кошти передавати ЗСУ. На днях був ярмарок, то зібрали 8,5 тисячі гривень, з яких 8 тисяч віддали нашим воїнам на РЕБ. Допомагаємо 56-й бригаді, «Червоній Калині» та іншим частинам, де служать земляки».
Асортимент в оксанівських господинь дуже широкий. Окрім традиційних пиріжків, печуть горішки, різне печиво, бабку. Великою популярністю користуються пальчики з вишнею, для яких у сезон збирають фрукти по всьому Ямполю.
А ще жінки у перші роки війни випікали для військових хліб. Так сталося, що тоді неподалік Оксанівки, у військовому містечку, відкрили реабілітаційний центр.
Спочатку там тренувалися випускники Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. А потім проходили реабілітацію поранені фронтовики.
Пані Родійка Ясинецька спекла за кілька місяців для них більш ніж 2,5 тисячі буханців і вважає ту роботу своїм скромним внеском у нашу перемогу.
Місія єднання
Цю картину в прикордонній Оксанівці краще побачити на власні очі. Дністер тут служить межею між двома країнами. По один бік — українське село, по інший — молдовське.
Трохи далі відкривається вид на рахманські скельні печери, що здалеку схожі на білі гори.
Небо на височині здається нижчим, тому вода і хмари зачаровують близьким візуальним сусідством. Спостерігаючи за цією красою, автоматично шкодуєш, що місцевий туризм у нас недостатньо розвинений, хоча останнім часом, за даними екскурсоводів, і набирає все більшої популярності.
До речі, в Оксанівці живе жінка, яка виконує місію єднання двох сусідніх країн. Так вважає вона сама, оскільки, будучи молдованкою, добре вивчила українську мову й щиро захоплюється нашою культурою.
Особливо їй подобаються старі вишиті рушники. У її власній колекції — 160 унікальних виробів.
Зустріла нас пані Родійка Ясинецька біля хати, у якій сама влаштувала музей. Ця садиба колись належала місцевій учительці Софії Пилипівні Боднар.
«Вона вчила і мою свекруху, і мого чоловіка, — каже нова господиня. — Після її смерті будинок стояв на продаж 30 років, але покупці не приходили. Отож ми викупили цей дім і тепер приймаємо тут туристів».
Кого тільки не бачили ті старі стіни! Приїздили чехи, ірландець, японець. І все ж найбільше жінці запам’яталося подружжя з Франції. Ті двоє приїхали без перекладача, отож, аби знайти з ними спільну мову, Родійка заспівала Марсельєзу. Благо, колись у школі ставили сценку про Жанну Д’арк, тому слова врізалися у пам’ять.
Ще більш душевно прозвучала у її виконанні молдовська пісня. Там ідеться про любов до батьківщини, покинути яку довелося через складні життєві обставини. Словом, тема співзвучна теперішній ситуації в Україні, долю якої пані Родійка не відділяє від власної.
До речі, про долю. Зі своїм чоловіком-українцем молдовська дівчина познайомилася за дивовижних обставин. Він пас череду на своєму боці Дністра й побачив на іншому березі гарну юнку.
Аби познайомитися з нею, переплив річку. Весілля відсвяткували через місяць і живуть разом уже 40 років. Сьогодні пані Родійка — одна з найбільш знакових жительок Оксанівки, бо старші жінки не люблять публічності, а вона, навпаки, радо приймає гостей.
«Поки ми тут є і допоки сюди приїжджають туристи, — каже вона, — то село не зникне на карті».
