Пішов у Вічність 28 червня 2025 року видатний поет, один з чільних учасників руху опору 1960—1980-х, дисидент і в’язень сумління Ігор Калинець.
Його творчість і суспільна діяльність були гідно поціновані лише за Незалежності — у 1992 році він став лауреатом Шевченківської премії.
На початку було Слово... Ця євангельська істина є ключем для розуміння Ігоря Калинця як особистості.
Його поетичне слово уперше прозвучало у 1960-х, коли прийшло нове покоління творчої інтелігенції, назване шістдесятниками.
Поза сумнівом, Калинець належить до них, адже його інтелектуальне і творче обличчя відповідало духовному феномену шістдесятництва як суспільної течії.
Незаангажованість у радянській системі цінностей, далекість від компартійного мислення, індивідуалізм, толерантність, свобода самовираження, скептицизм, гуманізм без «класового» підходу... І ще — глибока релігійність.
Ми познайомилися у 1966 році, коли закінчувалася ідеологічна «відлига», але масові репресії ще не настали. Та вже були заарештовані брати Горині, Михайло Косів, Панас Заливаха та інші, що потрапили під цей «покіс». Саме тоді побачила світ перша збірка поезій Ігоря Калинця «Вогонь Купала».
Прихильний до юних талантів Дмитро Павличко запросив автора до Спілки письменників на «календарну» зустріч з молодими поетами... Твори Калинця докорінно відрізнялися від тогочасного підрадянського віршування, і тому приємно здивували присутніх, зокрема і мене, хоча вже були «на слуху» Микола Вінграновський, Іван Драч і сам Дмитро Павличко.
Коли ж Ігор прочитав дещо з невиданого, ми були вражені. За глибокої ностальгії, його твори, поза сумнівом, були новаторськими! Тобто, поєдналося те, що за буденних умов не поєднується (теоретики називають це синкретизмом). Нація, церква, апостол... Тоді таке можна було зустріти хіба що у словниках, аж ніяк у мистецьких творах.
Слід зауважити, що цю збірку Калинцевих віршів (першу і єдину, видану на батьківщині ще за радянщини) тодішні цензори просто проґавили — навіть попри те, що в ній не було жодного «класового» підходу. Полювали на «безідейну» літературу, насамперед — бодай з натяками на християнську етику. А тут — ніби про язичницьке купальське свято, яке влаштовувало казенних атеїстів. Завдяки цьому автору пощастило відкрити читачам дивовижний, для багатьох незнаний світ.
Повідомив про незвичайну зустріч своїм друзям, львівським художникам Андрію Бокотею та Любомиру Медвідю. Невдовзі, відвідавши Львів, разом з ними завітав до Калинців. Тоді уперше побачив його дружину Ірину, яка у згаданій збірці «Вогонь Купала» була «панною з очима, більшими за айстри».
За моїх наступних відвідин Львова «особи у цивільному» вже чатували біля оселі Калинців. Та було не лише стеження. Друзів, родичів, просто знайомих викликали до «компетентних органів», прискіпливо допитуючись про «підпільну» літературу, тобто т. зв. самвидав, та вишукуючи в їхніх діях «антирадянщину», погрожуючи різними неприємностями. І вони настали, для всіх разом і кожного окремо, хоч і не одразу. Мене, 30-річного журналіста, звільнили з молодіжної газети, призвавши до війська, через що я тривалий час не міг бачитися з львів’янами...
У 1972 році відбувся «генеральний погром» української інтелігенції. Андрія Бокотея примусили піти з Інституту театрального і декоративного мистецтва (нині — Львівська академія мистецтв), де він починав свої студії. Ірину Стасів-Калинець заарештували, а за пів року — Ігоря.
Та перед самим «погромом» Ігор передав на збереження рукописну збірку віршів «Країна колядок», яка є для мене дорогою реліквією. Після вже згаданої книжки «Вогонь Купала» (першої і останньої, виданої в Україні до Незалежності), «Країна колядок» була певною мірою визначальною у творчості Ігоря Калинця, що робить її безцінною, вартою особливої уваги. Адже він майже не писав окремих поезій, а створював цикли віршів, об’єднаних за змістом і формою.
У збірці таких циклів чотири. Вже у першому поет прощається з «віком атомним», бо «знайшов себе у країні колядок». У цьому був певний виклик! Адже офіційні автори спочатку засвідчували свою лояльність до влади, після чого дозволяли собі якусь лірику.
А тут — жалоба за зруйнованою церквою: «Це умирали століття, це умирало прекрасне. З розпуки дробилися на дровіття золоті грона іконостасу. І шукали між бур’янами вічний спочинок ікони, і плакала в недотрощеній рамі гуцульська Мадонна». Усе — дуже далеке від радянського атеїзму. Ба більше — в офіційній антирелігійній практиці поет вбачає повернення до язичництва: «Динаміту під Десятинну і десяток інших... З-під косогору із дратви Перун вилазить». Справді, навіть звичайні тодішні радянські школярі з підручників знали про Венеру, Афродиту та Аполлона, але не чули про Іоанна Хрестителя.
У «Країні колядок» вражає широченний діапазон творчого мислення — зворушлива інтимна лірика поруч з віршами високого громадянського звучання: «Заячий Кирило-Мефодій по снігу юси повиводив. Лементують куці на вічі: ой навіщо й то нам, навіщо. Напевно по наші душі інквізиція з рушницями рушить. По снігу прочитають псалми чобітьми і псами. Нам би та вовчі зуби — ми б Кирила-Мефодія самі збули. А тепер, братове, хай кожен рятується як може».
Ігор Калинець у центрі, 2019 рік.
Фото з fb-сторінки Olha Ihnatenko.
Рядки, глибоко метафоричні за формою і гостро актуальні за змістом. Адже саме тоді, у 1960-х, жорстоко переслідували «самвидав» та інші прояви свободи слова. Напевно, збірка готувалася саме для підпільного «самвидаву», якщо не для видання за кордоном...
Віршам передував епіграф з Богдана-Ігоря Антонича: «Несмілий підходжу до традиції рідної землі», що підкреслював тактовність автора, делікатність його Музи щодо життєвих реалій... До речі, вплив Богдана-Ігоря Антонича на поезію Ігоря Калинця не варто перебільшувати. Сказати б, поет був моральним камертоном, за яким Калинець налаштовувався на спілкування з читачем як своїм однодумцем. Як влучно зауважив Данило Гузар-Струк, відомий знавець поезії Калинця, створення циклів є свідченням особливого характеру його творчості — «структуралістського» бачення світу. У передмові до «Невольничої музи» (1991 р.) він відзначив три головні течії: оспівування культури, любовне прагнення, суспільний протест. А також — високу культуру поетичного мислення й мовлення, схильність до стилізацій, надзвичайну формальну винахідливість, широку ерудицію, іронічність... Власне, ці визначні риси обдарування Ігоря Калинця помітні ще у «Країні колядок». Книжка під цією назвою так і не вийшла окремим виданням; її вірші знаходимо у пізніших збірках — до речі, також складених з окремих циклів.
...Хресний шлях Ігоря Калинця почався 1971 року, коли його збірка «Відчинення вертепу» була видана у Бельгії під назвою «Поезії з України». Цього було досить, щоб звинуватити автора у «безідейності» та примушувати Калинця виступити у пресі з протестом проти друкування його творів за кордоном. Але гнаний поет виявив непоступливість — не лише відмовився каятися, а й звинуватив сущу владу в утисках свободи слова. Це розлютило офіційних «критиків», які не забарилися з помстою.
Репресії 1972 року були не тільки масштабнішими, ніж у 1965—1966-х, а й значно жорстокішими. Методи ведення слідства багато в чому нагадували найганебніші сторінки історії 1930-х років, зокрема, активізувалася практика тиску на підслідних спекуляціями щодо долі їхніх рідних.
Калинця, наприклад, примушували давати свідчення проти його дружини, заарештованої раніше, а коли він відмовився, йому під час судового процесу поставили на карб «злісне ухиляння від дачі показань... Подружжю Калинців неодноразово натякали на можливість позбавлення їх батьківських прав на семирічну доньку, оскільки обоє вони опинилися за ґратами», — писав Г. Касьянов у дослідженні «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років» (К.: Либідь, 1995). Як наслідок — вирок: 6 років ув’язнення суворого режиму і 3 роки заслання.
Тюрму і заслання подружжя Калинців терпіли з високою гідністю. Не входили в жодні угоди з табірною адміністрацією. Коли 1974 року політв’язень С. Глузман почав голодувати, протестуючи проти знущань над Є. Пронюком, до нього приєднався, серед інших, Ігор Калинець. Голодування тривало понад місяць...
Про це стало відомо за кордоном; чимало культурних діячів звернулися з відкритим листом до світової громадськості з вимогою захистити політичних в’язнів у тоталітарних країнах, зокрема в СРСР...
Згодом, у 1975 році, в одному з таборів були проведені таємні інтерв’ю для «самвидаву». На запитання, як він переживає своє становище, Ігор відповів: «Болію серцем за свободою, але, враховуючи сьогоднішню гнітючу ситуацію в Україні, віддаю перевагу табору».
Так роками життя за колючим дротом було оплачене його право на незалежність думки... Усвідомлював, що свобода волі дана людині самим Господом; він же нас і випробовує. Тому всі труднощі й негаразди сприймав як дарунок Божий, нікому не дорікаючи. Його віра у справедливість була непохитною; напевно, вона допомогла Ігореві встояти за часів репресій і заборон.
Заслання відбув разом з дружиною у Сибіру, на Забайкаллі. Повернувшися до Львова у 1981 році, працював у науковій бібліотеці. Писав казки і повісті; казав, що став «імпресаріо колишнього себе»...
Згодом казки стануть тим жанром творчості Калинця, який створить зворотний зв’язок з читачами. Писати для власної дитини, маючи на думці всіх інших — традиція висока і дуже давня.
Її започаткував у англійському Оксфорді Льюїс Керрол казковим твором «Аліса в Країні Див». Тож Ігор Калинець відродив цю славну традицію у нашому Львові. Тільки він писав для онуків і правнуків... Я зберігаю чудові його «Казки зі Львова» (витримали 4 видання у 2007—2014 рр.) і «Пісеньки та віршики зі Львова» (2014 р.). Сподіваюся, що колись їх прочитають і мої онуки.
Ми знову зустрілися аж 1995 року у Львові на художній виставці. Тоді Калинці звернули увагу на мою публікацію про біблійні рослини в альманасі «Хроніка—2000». Це мене приємно вразило. Яка широчінь кола зацікавлень!
При цьому вони різні за вдачею. Він — заглиблений у себе, «непублічний». Вона ж мала яскраве обдарування суспільної діячки. Поєднання протилежностей за особливих умов того часу? Мабуть, так.
Для подружжя Калинців родинні стосунки були священним християнським обов’язком. Втрата дружини, з якою він пережив буремні 1960—80-ті роки, стала для Ігоря жорстоким іспитом, але не зламала.
Сприйняв як чергове випробування... Глибина його почуттів до Ірини і вдячної пам’яті про неї вражає. У 2015-му, готуючи до друку черговий, присвячений їй том спогадів (до цього вийшло 8 томів), Ігор затримав рукопис, дочекавшись і мого внеску під титлом «Відчути божественну сутність свободи».
До цього додаткового тому увійшли спогади письменників, суспільних діячів, друзів, родичів, а також листування, звернення та державні документи за підписом Ірини часів її депутатства.
Все це ретельно, по крихтах він зібрав і видав; загалом його праця над дев’ятьма томами тривала кілька років по тому, як Ірина Стасів-Калинець пішла у Вічність.
У липні того ж року він був на презентації моєї книжки «З Божого саду» — про рослин і тварин у Святому Письмі. Тепло, навіть зависоко її поцінував, подарувавши свої «Казки зі Львова»...
Згодом, у 2019-му, він повернувся думкою до біблійних істот, підтримавши представлення цього твору на Державну премію. І у своєму листі до відповідного Комітету почав з Антонича: «Коли співав ще камінь, крила мали змії і Єва одягалась в черемхове листя, тоді буйніший вітер віяв і море сяяло під зорями сріблисто...».
І ще далі: «Справді, Адамові сини розійшлися по Світу, здвигаючи міста і тереми для Єви, але й дбаючи про Божі дари з Божого саду...». Це — про наші часи.
Сьогодні нам важливо не тільки відчути образ мислення Ігоря Калинця, а й почути слова, які він промовляє до кожного з нас: «Я не ставлю останньої крапки».
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
