«Пташки» прилітають не лише навесні. Дронарі-розвідники розповіли про нелегкі будні на Курській лінії фронту

Олексій з позивним «Жук» і Роман на псевдо «Юрген» у гарячих точках фронту служать вже близько двох років.

 

Зустрітися з розвідниками-коригувальниками окремого штурмового батальйону «Арей» поталанило в Києві, куди хлопці приїздили тестувати нові розробки БПЛА.

 

Про свої воєнні будні вони розповідають виважено і стримано, уникаючи гострих моментів, закритої інформації й героїчних історій з власною участю.

 

«Чим менше приводів для героїки, — кажуть вони, — тим легше виконувати поставлені перед нами завдання». 

 

Своє відрядження бійці оцінили досить позитивно і вже повернулися до гарячого курського пекла. Але їхнє по-філософськи спокійне сприйняття армійських буднів і далі змушує глибше оцінити справжні людські цінності, так само, як і зміст самого життя.

— Скажіть, будь ласка, хлопці, чи справді на четвертий рік війни фронт став дуже технологічним? Тепер ви — основна рушійна сила на полі бою?

 

Роман: — Війна дійсно змінюється в технологічний бік не з року в рік, а фактично щомісяця. Я навіть не пригадую вже, коли синхронізовані наступи були дуже успішні з обох сторін.

 

Олексій: — Такі наступи приречені від самого початку. Як тільки фіксується просування бронеколони, то оператори FPV-дронів піднімають своїх «пташок» і зупиняють її. Вирватися звідти якимось дивом можуть хіба що одна-дві машини. На сучасній війні колишні методи не працюють. Не можна, скажімо, викопати окоп у чистому полі й сподіватися, що щось тебе там захистить. Туди обов’язково прилетить КАБ. 

 

Роман: — Якщо раніше зустрітися з ворогом віч-на-віч можна було нечасто, то зараз ти просто апріорі враховуєш той факт, що тебе завжди бачать. Далі доводиться працювати вже навколо цього, використовуючи погодні умови і ще якісь фішечки військові.

 

— А самі дрони змінилися чи їх просто стало на порядок більше?

 

Олексій: — Це безперервний процес. Одні інженери створюють БПЛА, які можуть долати засоби радіоелектронної боротьби, а інші створюють радіоелектронну боротьбу, яка, по суті, відключає дрон від оператора. Дрон просто падає. Але зараз дуже багато оптоволоконних систем, які не потребують радіозв’язку. Спочатку це з’явилося масово у росіян, а зараз потроху з’являється й у нас. Такі БПЛА можуть залітати у прочинені вікна, двері ангарів. Далі знаходять техніку, особовий склад, боєкомплекти, все, що там лежить, — і просто вражають.

 

Роман: Тобто оптоволокно — це повернення до максимальних початків сучасної війни, до XX століття. Адже фактично йдеться про дріт, який неможливо заглушити фізичним явищем. Звичайні традиційні методи проти цього не працюють. Хіба що лазерна зброя, але це вже наступний етап розвитку сучасної техніки.

 

Олексій: — Спрацьовують у цьому випадку найпримітивніші засоби захисту. Можна, наприклад, двері та вікна завісити сіткою. Тоді перша «пташка» заплутається в ній і вибухне. Але друга залетить у ту дірку, що створила перша.

 

— Тобто росія випередила нас у цій справі?

 

Олексій: — Своє лідерство по дронах ми потроху втрачаємо, хоча наразі у нас паритет. Справа в тому, що вони вже включили якісно свій державний фонд, а ми й досі ні. У нас це — класний бізнес на колінах. Але треба, щоб країна швидше включалася з великим розмахом, тому що нам потрібно вийти на порядок уперед. Усіх волонтерських зборів не вистачить. Повинен працювати бюджет.

 

— Багато на вас летить цих БПЛА?

 

Роман: — І на них також. Читаючи ворогів, розумієш, що і там режим нон-стоп працює. Дрон за дроном іде. У них свої фішечки, у нас — свої. Але вони скаржаться, що 70 відсотків живої сили втрачають від ударів БПЛА. Ще 20 відсотків — результат дії нашої артилерії. І лише 4 відсотки гинуть у контактних боях.

 

Олексій: — У них зазвичай більші втрати, бо своє «м’ясо» взагалі не шкодують. Відправляють групу за групою. Пройшов боєць умовних 100 метрів — став «хорошим русскім». Другий підняв його «портфель» і суне далі.

 

— Ви вже якось пояснюєте з психологічної точки зору цю безглузду затятість? 

 

Роман: — А що тут пояснювати? Це ж росіяни. У них людина людині — вовк, м’ясо. Вони одне одного їдять. Їм усе одно.

— А яка тенденція щодо кількості війська? Орків не стає менше, на ваш погляд?

 

Роман: — На нашому, Курському, напрямку вони підключили північних корейців, отже, проблеми з особовим складом або з його якістю в них усе ж таки є. У росіян як усе відбувається? Два тижні повчився — і вперед. А корейці мають добру підготовку. Вони дуже добре себе показали.

 

І все ж «м’яса» москалів було багато. Там же почалася більш політична штука. Йшли у бій «за родіну». Вони піднімали ставки, називаючи конкретні дати звільнення своєї території. Але щось не складалося. І це їхнє політичне недопланування зіграло з ними нехороший жарт. Своє «м’ясо» вони кидали конкретно. Були постійні штурми.

 

Олексій: — Вони йшли малими групами, але по кілька разів на день. Одні прийшли, а потім інші, інші, інші. То туди, то сюди. Намагалися відкочуватися, перегруповуватися, але потім усе одно поверталися. То була політично вмотивована історія, коли українців потрібно було вибити за будь-яку ціну.

 

— А як сталося так, що вони таки витіснили вас із території Курщини?

 

Роман: — Вони на цей напрямок пригнали багато живої сили — кращі підрозділи ГУР, десантуру, корейців. Свою роль відіграв і той фактор, що в нас не надто якісно підготувалися до того випадку, коли противник даватиме потужну відповідь. Певною мірою у нас теж це рішення зі стратегічного стало більш політичним.

 

Олексій: — Так, вони туди відправили все, що у них було. Ті ж дрони на оптоволокні, яким нічого не страшно і які можуть чітко контролювати логістичні шляхи. А у нас кругозір на місці був дуже вузький. Маємо локальний сектор, за який відповідаємо, і наказ, але загальну картину не бачимо, тому довелося відступити.

 

— Напевно, у пам’яті залишилося чимало історій, які ніколи не вдасться забути?

 

Роман: — Навпаки, нових подій настільки багато, що старі швидко забуваються. І все ж один випадок таки згадаю. Це коли за 20-30 метрів від нашої позиції розірвався КАБ. Нас із побратимами врятувало лише те, що стелю нашого бліндажа підпирали корені дерева. Тобто КАБ не впав на землю, а врізався у сосну і розірвався. Стіни конструкції були з дуже дрібного піску, як у пісочному годиннику, тому враз посипалися. А верх корені втримали. «Йой-й-й, — подумав тоді я. — Ми вижили».

 

Олексій: — Я теж згадаю випадок, який зараз здається кумедним, а тоді... 

 

Словом, наше завдання як розвідників-коригувальників досить чітке. Ми піднімаємо дрони і стараємося давати безперервний відеоряд із того району, де перебуваємо. Це потрібно для того, аби командування пунктів управління бачило, що коїться у даному секторі.

 

На жаль, уночі тепловізійна камера на дуже великих відстанях може давати не надто якісну картинку. І ось ми бачимо, що у бік наших позицій рухається якась організована група. Всі подумали: то вже росіяни сунуть на штурм наших позицій. Але коли «підлетіли» ближче, то побачили стадо корів, яке йде на водопій до річки.

 

Ця історія повторювалася щоночі, тому далі за поганих погодних умов ми по тих коровах могли повернути дрон додому, коли не розуміли, де саме знаходимося. Благо, тварини постійно перебували на одному й тому ж полі, слугуючи нам чітким орієнтиром на той випадок, коли, наприклад, спускався густий туман. 

— Хлопці, ви вже дуже втомилися від війни?

 

Роман: — Це погана думка. Її краще не думати.

 

Олексій: — Ми просто розуміємо одне: якщо зараз не закінчимо цю справу, то спокійного життя все одно не буде. Приїхавши додому, і далі чутимемо, як над нашими головами літають шахеди, тому настрій залишатиметься чемоданним.

 

— А чи можливо все це закінчити в принципі?

 

Роман: — Усе колись закінчується. Ресурси мають певний потенціал. Але питання в тому, що про остаточний кінець думати не варто. Рожевих поні в природі не існує. Росіяни років через 20 на нас знову посунуть. Отож нам потрібно добре підготуватися.

 

Здається, після Другої світової стало очевидно, що війна — це погано. Але це зрозуміли ті, хто хоче розвиватися. Що ж стосується автократій на кшталт російської, то вони завдяки агресії тільки й живуть. А відтак нам потрібно мати превентивні методи захисту для того, аби їм і на думку не спало нападати знову.

 

— Чи змінилося у вас на війні ставлення до життя?

 

Роман: — У мене зросло відчуття нематеріальності. Колишні проблеми не здаються такими важливими. Не хочеться взагалі витрачати емоційний ресурс на речі, які не наближають тебе до чогось якісного, до чогось класного.

 

Олексій: — Згоден. Ось моя дружина певний час вагалася, чи потрібно купувати мотоцикл. А я їй кажу: «Купуй. Завтра прилетить яка-небудь ядерна «бімба», а в тебе не було мотоцикла». Вона одразу: «Ну все — беремо».

 

— Що ви побажали б хлопцям, які бояться йти на війну?

 

Роман: — Війна — це взагалі справа молодих. Молоді люди рухають основні процеси. Зрештою потім буде що розповісти дітям і онукам. А переховуючись три роки від ТЦК, можна підхопити якусь психологічну болячку. Я б так точно не зміг. До того ж, страх завжди малює неправдиву картину. Він виникає через невідомість. Варто подивитися на цю ситуацію інакше. Війна для чоловіка — найкраща робота в світі. При цьому ще й кацапи помирають.

 

Олексій: — Ще й гроші за неї платять. Не робота, а мрія. Але готуватися обов’язково треба. У нас у бригаді з цим усе нормально. У нас добре вчать. Приходьте. Тим більше, що місце служби сьогодні можна обирати самому. Є бригади, куди без підготовки навіть потрапити важко.

 

Роман: — Звичайно, втрати завжди дуже болючі, але ж ми всі колись помремо. Тому краще прожити життя якісно, вплинувши на ситуацію в країні.

 

Олексій: — Усі, хто втомився жити в страху, ідіть в армію. Краще померти в бою, аніж скніти на колінах. Це девіз українців і це добре відчувається на фронті. Життя на колінах — це страшно. Росіяни у цій справі дійсно професіонали. Але правнуки Шевченка таку слабкість не можуть собі дозволити апріорі.