Під час голосування 22 липня за скандальний законопроєкт №12414 про ліквідацію НАБУ та САП Ярослав Рущишин був одним з кількох депутатів, які блокували трибуну Верховної Ради.
А 24 липня, приблизно о 21:45, 57-річний політик за кермом мотоцикла Harley-Davidson (на якому був петриківський розпис) зіштовхнувся з трактором, який їхав у попутному напрямку. Чоловік помер під час госпіталізації.
Народився у Львові. Освіту здобув у Львівському торговельно-економічному інституті (бухгалтерський облік), Києво-Могилянській академії (бізнес-адміністрування), Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (правознавство).
Також він пройшов дві сертифікатні програми з філософії в УКУ. Рущишин був активним учасником Студентського братства та разом з іншими студентами на початку 90-х років створив Студентське братство торгово-економічного інституту, яке організувало в Києві перший успішний Майдан. Подія ввійшла в історію як Революція на граніті. Ярослав Рущишин був одним з лідерів акції.
Ярослав Рущишин був учасником Помаранчевої революції і Революції гідності.
У 1993 році Ярослав Рущишин став співзасновником мистецького об’єднання «Дзиґа», яке фінансово підтримувало молодих українськомовних митців, та кілька років працював головним бухгалтером організації.
У ті роки організовував культовий фестиваль «Вивих» і зустріч «Українська молодь — Христові».
Разом з Маркіяном Іващишиним був продюсером гуртів «Клуб шанувальників чаю», «Мертвий півень», «Дзиґа джаз квартет», перших проєктів «Океану Ельзи» та співачки Руслани. У 1995 році політик співзаснував та очолив швейну фабрику «Троттола». Частину прибутку інвестував у культурні та освітні ініціативи Львова. У 2002 році Рущишин разом з Маркіяном Іващишиним заснував «Львівську газету».
Підприємець Юрій Назарук згадує: «Я побачив Славка вперше, десь коли з’явився на «Дзизі». Він був тоді людиною з майбутнього — було видно, що йому вдалось; але, попри все те, що вдалось, — зовсім його не зіпсувало. Якось завжди був світлим. Навіть, може, білим на фоні мистецько-хіпівської тусовки. Таке було відчуття, що все, хоч що б він робив у бізнесі, було заради чогось — заради «Дзиґи», заради УКУ, заради безлічі проєктів.
І то було дико незвично. На фоні тодішніх бізнесменів. Тоді ще не було таких слів, як «соціальний імпакт», не було культури меценатства, тоді ще мало хто з бізнесу розумів, що культура важлива і що це, власне, про майбутнє. І він, мабуть, не розумів, бо він просто так жив та відчував. Усі ці речі були на рівні природного рефлексу. Так завжди буває з авантюристами, які роблять щось уперше. І це вже можна описати й усвідомити, коли майбутнє стане минулим».
Людмила КОХАН
