«Русскій — второй государствєнний». Як свій язик рашизм перетворює на зброю

Нещодавно монголо-московський диктатор заявив, що мета СВО — створення союзу трьох суверенних (!) держав: Білорусі, росії та України.

 

А диктатор Білорусі додав: «Щоб Україна була, як Білорусь».

 

Однією з вимог до України для мирної угоди путін називає «русскій — второй государствєнний язик».

 

Відразу пригадалося, як путін, коли став президентом московії, у присутності Лукашенка заявив: «Білорусь мусить стати північно-західною губернією расєї!».

 

Лукашенко мовчки проковтнув ту пігулку, а приїхавши до Мінська, сказав: «Такого навіть Ленін і Сталін собі не дозволяли!».

 

Як росія століттями тужиться знищувати українців, проте не може домогтися планів, оскільки за нами правда і ми на своїй землі.

Пригадую серпень 2008 року. В Києві проходить ІХ Світовий конгрес українців. Приїхали делегації від громад Північної та Південної Америк, Європи, росії (Зелений Клин з Далекого Сходу, з Кубані, Поволжя, з москви та ленінграда), країн Балтії. Були делегати і від української громади Білорусі.

 

У своєму виступі делегатка від Білорусі застерегла українців від мовної пастки, яку московія принесла у Білорусь. Це — «русскій — второй государствєнний».

 

«Тепер у Білорусі, — говорила делегатка, — білоруська мова не вживається ні в школах, ні у вищих навчальних закладах, ні на державному рівні, ні в будь-яких сферах життя держави. Фактично «перша державна» повільно, але впевнено стає мертвою мовою цілого народу. Господарка — мова чужинців».

 

Змінилася риторика кремлівського «куцака». Якщо раніше він говорив, що мета так званої СВО — це «асвабадіть ту часть русскава народа, каторая папала под власть націоналістов», то тепер він «милостиво» дозволяє Україні існувати, але як «союзному государству». Ну, звісно ж, у перспективі — «добровольноє, на аснаваніі рєфєрєндума — воссоєдінєніє».

 

Помиляється цей «маленький сірий чоловічок, звір потворної породи» (Ліна Василівна Костенко). Не ті тепер українці. Пам’ятають: «Не вір москалеві, як псові!» (Ярослав Стельмах).

 

Блимаючи маленькими прорізами хижих очиць, він (путін) нагадує щуроподібну тваринку, яка живе під землею і в якої «очі нерозвинені, сховані під шкірою» (Дмитро Яворницький).

 

Найогидніше в українському фольклорі — зінське щеня (Оксана Галайчук), яке у символіці українців є уособленням найлихішої істоти, символом злості і люті.

 

За народними уявленнями — дуже підступне, «дивиться не очима, а зіньками» (Д. Яворницький). «Воно зле, огидне, підступне... і дуже отруйне» (Олесь Гончар).

 

Й ось цим зінським щеням керує народ («Не путін керує народом, а народ путіним» (Юрій Щербак), для якого, як визначив ще у ХІХ столітті генерал Скобелєв, «ніколи не настане час, коли ми будемо у такому стані, щоб обійтись без війни».

 

А під час війни, продовжував генерал-загарбник, «противник повинен годувать нас задарма, бо і без того наш народ злиденний порівняно із сусідами».

 

Й ось тепер це щеня верзе, мовляв, немає ні України, ні українського народу, а є лише мать расея.

 

Таку і подібну брехню українці чують, відколи потрапили під іго орди. Бо москалі обпльовують нашу культуру, мову, національні святині, наш народ, і зокрема Запорозьку Січ.

За висловом Олександра Довженка, великий українець Микола Гоголь писав: «Цей... народ (козаки. — Авт.) накинув свій характер і, можна сказати, колорит на всю Україну, народ, що являє собою одне з надзвичайних явищ європейської історії».

 

А ще: «Так ось Січ! Ось гніздо, звідки вилітають усі ті горді та міцні, як леви! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».

 

Натомість «вража баба» курва-цариця в указі про ліквідацію Запорозької Січі писала: «Немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже і козаків цього імені».

 

Тим часом фабрикант Сава Морозов констатував: «Російський народ лінивий і вимирає від голоду і пияцтва».

 

У Большой совєтской енциклопедії читаємо: «Починаючи з ХІХ ст. від десятиліття до десятиліття голодовки ставали все частішими і сильнішими. Уже в літописах XI—XVII століть згадують про великі Г.-1024, 1230-31, 1601-03, що призводили до людоїдства. У XVIII ст. були 34 голодні роки, в XIX ст. — 40, у XX ст. — 12».

 

Коли більшовики прийшли до влади, Ленін неодноразово волав, що без українського хліба революція (читай московія) може загинути. І коли в Україні після падіння УНР запанувала окупантка-московія, Ленін у 1919 році заявив: «Тепер, із завоюванням України... наша сила міцнішає... джерела хліба і продовольства, можливість одержати паливо з Донецького басейну в нас є».

 

Отже, Ленін ще тоді підкреслював, що більшовики завоювали державу Україна разом з її частиною — Донбасом. Очевидно, радники путіна, який твердить, що «Ленін створив Україну», ніколи не читали Леніна, який ніколи не ставив під сумнів факт існування українського народу та держави Україна з її багатовіковою історією, різко відмінних від народу та орди під назвою «московія». Або якщо й читали, то брехати для них — як дихати.

 

Московії, як і в усі часи її існування, потрібні наш хліб, наші ресурси, наша земля. Тому і брешуть, тому і йдуть на нас війною постійно до наших днів від часів Андрєя Боголюбського у ХІІ столітті, якого, до речі, убили свої ж бояри. (Чом не приклад для сучасних московських «бояр»?).

Українці, коли потрапили під іго московії, зазнали як національного, так і економічного терору. Життя стало злиденним і напівголодним.

 

Знаний енергетик Сергій Якович Крекотень, уродженець Чернігівщини, дослідивши причини та наслідки зубожіння своїх земляків у період від Гетьманщини і до середини ХІХ століття у книзі «Переселення на Амур», зазначає, що саме через тяжкі умови життя його земляки погоджувалися покидати рідні оселі та виїздити до далекого Сибіру.

 

«В Приморському краї, — пише автор, — у 1883—98 рр. проживало 52,5 тис. осіб, серед них 77 відсотків — вихідці з Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній.

 

А впродовж періоду 1906—1912 років з України до Сибіру та на Далекий Схід переселилось понад 7 млн. селян. З них третина — вихідці з Чернігівської та Полтавської губерній».

 

Ще на початку ХІХ століття член Державної думи Савенко говорив: «Якщо українцям вдасться відірватися... від російського народу, тоді настане кінець Російській імперії». Та чи не найголовніший чинник, чому пре московія впродовж століть на наші землі, в тому, що сам себе той народ, на відміну від усіх своїх сусідів, прогодувати не в змозі.

 

Раніше радянські ідеологи твердили, що, возз’єднавшись із московією, українці ощасливили себе. Проте історичні джерела свідчать протилежне. Україна в часи існування козацької держави процвітала. Коли потрапила під іго московії, колонізатори безжально нищили та зросійщували наші культуру і мову, репресуючи мільйони людей.

 

У ХVІІ столітті (до «воссоєдінєнія») Проспер Меріме писав у праці «Українські козаки»: «Козацьке військо складалося з двадцяти полків. Одне чи кілька сіл складали сотню або центурію... Скільки має село, стільки має сотня».

 

У Павла Халебського в описі «Україна — земля козаків» читаємо: «Сотні ділилися на курені — загони одного поселення, курінь мав стільки козаків, скільки в тому поселенні було чоловіків, здатних носити зброю».

Отже, в ті часи, в часи існування козацької держави, всі українці, без усякого винятку, були козаками, а ми, нині сущі їхні нащадки, — всі, теж без усякого винятку, — з козацького роду!

Завжди високою була культура нашого народу. І «через достаток немає в країні козаків ні злодіїв, ні грабіжників», — писав син патріарха Павло Халебський.

 

А інший дослідник козацької держави, Гійом де Боплан, розповідає: «Із родючих земель вони збирають стільки зерна, що часто не знають, що з ним робити».

 

Порівнюючи культурно-освітній стан українців у часи існування козацької держави і в період перебування під ігом орди, депутат Державної думи московії Г. І. Перовський у своїй промові в Думі 20 травня 1913 року говорив:

 

«Дослідження архідиякона Павла Халебського про письменність на Україні за 1652 рік свідчать, що майже всі домашні, не тільки чоловічий склад, а й дружини та дочки, уміють читати. Переписи 1740 і 1748 років доводять, що в семи гетьманських полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. У 1804 році був виданий наказ про заборону навчань українською мовою. Наслідки національного гноблення позначаються далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — це українці. Вони перебувають на найнижчому ступені. Це було у 1897 році, коли на 100 душ населення припадало 13 письменних. Водночас за дев’ять років з України було зібрано 3500 тисяч прибутків, а повернулося на різні витрати 1760 тисяч карбованців».

Згубний вплив на українців мав сам факт проживання в одній державі з москалями та спілкування з ними. Жоден народ світу не опустився до такої ницості, як москаль, який святе слово «мати» перетворив на матерщину.

 

Сучасник і приятель Тараса Шевченка Олександр Афанасьєв-Чужбинський у книзі «Нариси Дніпра» пише, що московити ще у ХVIII столітті «принесли в Україну непристойну лайку, не знану тут до того...». Така з московських боліт «культура».

 

А ще той народ приніс в Україну злидні, геноцидні Голодомори, терор та жахливі війни, в тому числі й нинішню.

 

«Історик Карамзін пише, що в Москві видатні роди (аристократи Золотої Орди) приймали православ’я і ставали графами, князями, і вони були адміністраторами. Наприклад, Басманов, Годунов, Бутурлін, Аракчеєв, Наришкін та багато інших». (Лев Силенко. ЛУ 14.09.1995).

 

А народ тюркського походження, «жалюгідна нація, де зверху до низу — всі раби» (Микола Чернишевський), не здатний виробити у себе культуру європейського зразка.

 

Блискучий знавець європейського мистецтва Стендаль, ознайомившись із розписами храмів смоленська і москви, зазначав, що мистецтво московії далі простого ремесла не пішло.

 

Тарас Шевченко, ознайомившись із храмом Спасителя у москві, записав у своєму щоденнику: «Храм Спаса взагалі, а головний купол зокрема — потворний. Вкрай невдала гігантська споруда, схожа на товсту купчиху в золотому повойнику». (Маріетта Шагінян, «Тарас Шевченко»).

 

Зараз у Москві немає жодного архітектурного пам’ятника європейського значення. Кремль — то погана копія замка герцога міланського, храм Василія Блаженного на Красній площі збудований не найкращими майстрами Італії...

 

Яскравий приклад культурного розвитку тієї країни у ХХ столітті — багатоповерхівки сталінського ампіру, які бовваніють над москвою. Одну таку висотку, споруджену у Варшаві, поляки хотіли демонтувати, але з почуття, що то — їхній труд та власність, вирішили того не робити.

 

А хто творив «русскую» культуру? Пушкін мав африканське походження, Лермонтов — шотландське, Лев Толстой мав коріння німецьке, Достоєвський, Чайковський, Ілля Ріпин (Рєпін), ба, навіть Козловський та Довженко — етнічні українці у різних поколіннях були діячами «русскіх» мистецтва та літератури.

 

Споконвіку московія крала все в інших народів: від територіальних, матеріальних до культурних цінностей.

 

Як у Європі означають митців? Фламандський художник Ван Дейк усе життя жив і працював у Лондоні, але англійські естети ніколи не називали його своїм художником. За їхнім визнанням, він залишався фламандським (нині голландським) майстром і ні в якому разі не англійським.

Ну а бажання московії створити «союз братскіх народов» — нічим не прикрите споконвічне бажання загарбання чужих територій.

 

«У Лондоні в часи Кримської війни (в якій московія зазнала ганебної поразки. — Авт.) продавали карту росії, в якій яскраво були визначені всі поземельні її надбання з часів татарського іга, — читаємо в Олександра Герцена. — Ядро росії, або справжня Русь, була визначена навколо Москви верст за сто, решта все — взяте силою». І далі: «Росія ніколи не звільнить своїх неправомірно захоплених територій».

 

Але. На китайських картах зазначається, що третя частина росії — тимчасово окупована китайська територія. Японія вважає, що Курильські острови є також окупованою московією територією. Кримські татари знають, хто окупував Крим, німці пам’ятають про Кенігсберг, фіни — про 20% загарбаних їхніх територій. 

 

А тепер орда роззявила свою хижу пащу на всю Україну! Чи не подавиться?

 

Народний артист, герой України Анатолій Паламаренко у своїх численних виступах перед публікою підкреслює слова Пророка: «Як умру, то поховайте мене на могилі... щоб було видно... як понесе з України у синєє море кров ворожу».

 

А кров ворожа — то кров нашого смертельного ворога — москаля, «бо москалі — чужі люди, роблять лихо з вами».

 

І те лихо буде доти, доки буде жити московська орда. Але ж нічого вічного в природі не існує! Бо на загарбницькому шляху москаля-ординця став лицар-українець, для якого, як сказав Василь Симоненко:

 

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

 

Це саме про нього і для нього — «Бог — не без милості, козак — не без долі». І цей сучасний українець, захисник своєї матері України, як казав Максим Рильський, — син нації, яка стоїть на верховинах світової культури.

ДОВІДНИК УМ