Війна і мир Павла Павлишина. Книжка з різкою назвою і різким змістом

На обкладинці цього видання його жанр означено як «публіцистика».

 

Хоча насправді це все ж таки біографія з ухилом у публіцистику.

 

Не хочеться вживати тут заяложеного слова «сповідь», але автор — колишній директор Рівненської атомної електростанції — на майже двох сотнях сторінок своєї книжки місцями виповідає речі досить відверті, болючі й навіть прикрі — і стосовно свого особистого життя, і стосовно своєї професійної діяльності, і стосовно стану справ у країні. 

 

Книжка Павла Павлишина «Атомна війна» нещодавно побачила світ у видавництві «Формат» на Волині. Її автор упродовж своєї службової кар’єри перебував на різних посадах, у тому числі й вищих, зокрема директора Рівненської АЕС. Тож і починає він свою розповідь із 24 лютого 2022 року, коли над Україною зайнявся червоний світанок активної фази війни.

 

Атомна електростанція — стратегічний об’єкт найвищого рівня, тому її керівник, прийнявши всю відповідальність, негайно ужив необхідних заходів та забезпечив належний захист об’єкта. Але поступово у тексті оповіді Павла Павлишина проступає загальна картина ситуації в атомній енергетиці України.

 

Коли згадати долю, яка спіткала Чорнобильську і Запорізьку атомні електростанції, стає зрозумілим, що галузь ця перебуває у стані, близькому до критичного. Також суспільство не забуло скандалу, пов’язаного з Андрієм Деркачем, агентом ФСБ і нині сенатором у Росії.

 

Свого часу Деркач вельми «успішно» працював в Україні директором Енергоатому, і хоча сьогодні він засідає у ворожій країні, недосяжний для українського правосуддя, уся мережа керівництва атомної енергетики України й досі лишається під його впливом, глибоко просякнута насадженими Деркачем чиновниками-виконавцями більшого чи меншого калібру.

 

Про це в Україні сьогодні говориться немало, електронні й друковані ЗМІ тримають цю тему у фокусі уваги, але суттєвих змін поки не помітно.

 

Павло Павлишин у своїй повісті-автобіографії також неодноразово згадує про вплив Деркача та його агентури в енергетичній галузі, ілюструючи свої твердження конкретними прикладами зі своєї тривалої історії стосунків з керівниками Енергоатому.

 

Система сучасного менеджменту, а простіше кажучи бюрократична система нашої держави, постає закостенілою і місцями навіть кумедною, коли автор описує примітивні й неоковирні спроби звільнити його з посади директора АЕС, інтриги, плітки, авантюри, до яких вдаються його недоброзичливці. 

 

Книжка «Атомна війна» водночас дуже приватна. Автор розповідає й аналізує власні вчинки та дії, рішення, вірні й хибні, втрати і перемоги в особистому житті. Не обходить він увагою й болісну історію свого старшого сина, яка стала безперечним ударом долі, якому автор був змушений гідно протистояти. Бо якщо вже сповідь — то сповідь. Письмо, яке звільняє автора від тягаря внутрішніх відкриттів, іноді болісних.

 

Таким чином, заторкуючи в собі й глобальні теми — атомна енергетика, безпека, — книга Павла Павлишина лишається водночас глибоко приватною. Окрім усім відомих персон, як, наприклад, Петро Котін чи Герман Галущенко, на сторінках «Атомної війни» виникають і багато інших, малознаних осіб, із близького кола автора. 

 

Павло Павлишин, оповідаючи свій життєвий шлях, із вдячністю згадує людей, котрі йому сприяли, проте не оминає словесними характеристиками й тих, котрі чинили перешкоди. Історія облаштування міста енергетиків Рівненської АЕС Вараша (донедавна Кузнецовськ), залагодження побутових питань, будівництво храму, активний спорт — тріатлон — усе це разом показує автора як людину активну й небайдужу, привчену до подолання перешкод.

 

Власне, після перших розділів про захист Рівненської АЕС у лютому 2022-го Павло Павлишин переходить до більш лінійної розповіді й розпочинає її з дитинства, яке пройшло не десь, а в Сибіру, в Росії. У Павлишина взагалі цікава родинна історія, його мама з Литви, але це не стосується теми нашого огляду.

 

Повернувшись підлітком з родиною в Україну, Павло Павлишин замешкав у Калуші — місті промисловому й індустріальному. Освіту здобував в Одесі, служив у Радянській армії, а потім — Рівненська АЕС, на якій Павлишин пройшов шлях від інженера з експлуатації реакторного устаткування і до посади директора станції. На це зазвичай ідуть десятиліття, і в нашому випадку теж не було інакше.

 

Окрім галереї портретів близьких людей із Вараша, переліку подій радісних і невеселих, у тексті книжки проступає й атмосфера, дух і тіло невеликого сучасного міста (Вараш—Кузнецовськ збудовано у 70-ті роки ХХ сторіччя), міста індустріального, з одним важливим підприємством — АЕС. Такі з нуля збудовані міста при атомних електростанціях — Енергодар, Славутич, Нетішин, Вараш — особливі міста, і ми всі в цьому переконалися з лютого 2022-го.

 

Подібні міста мають свої закони розвитку й існування, і П. Павлишин, обіймаючи свою посаду на АЕС, зробив і свій посильний внесок у розбудову й розвиток «міста енергетиків» — є такий журналістський штамп на визначення міст при електростанціях.

 

Завершується книжка розділом «Про себе» — авторською самохарактеристикою з поясненнями і автокоментарями. Звідти хочеться навести кілька речень: «Яким я бачу себе збоку? Різним і далеко не ідеальним. Я б навіть сказав — складним, часом непередбачуваним, інколи грубим. Щодо грубості — я часто чув це про себе від інших людей. У декого складається погане враження про мене і мій тон. При цьому я не підвищую голосу, просто спокійно кажу неприємні речі. Людям це здається грубістю. Мабуть, так воно і є. Тут я навряд чи змінюся — маю звичку говорити правду, якою б неприємною вона комусь не була».

 

Цей трохи самовикривальний пасаж можна поширити й на весь обсяг книжки «Атомна війна» — в ній є чимало гострих, різких зауважень і щодо ситуації в атомній енергетиці, і в місцевому самоврядуванні, і в коридорах влади від Вараша й Рівного й до Києва. Правда дійсно буває неприємною, але правильний діагноз хвороби — це перший крок до одужання. Проте це розуміють далеко не всі.

 

Оскільки книжка не газета і певний часовий проміжок між написанням тексту та його опублікуванням усе ж існує, — ось приклад якщо не пророцтва, то принаймні певного передбачення: «З’явилась новина, що будуватимуться нові блоки АЕС. Чи хтось у це вірить? Я — ні. В умовах війни це просто неможливо. Поки тривають бойові дії і немає чіткого розуміння, як вона закінчиться — це утопія. /.../ Мені як атомнику цікавий вибір реакторної установки».

 

Цікавість автора була винагороджена, вже коли книжка готувалася до друку — на наших очах пройшла драматична епопея з купівлею російських реакторів у Болгарії та наступним скасуванням тієї купівлі. Павло Павлишин знав, чим цікавитися.

 

Дуже шкода, що словосполучення «ефективний менеджер» дискредитовано недоречним його вживанням деякими політиками й високопосадовцями. Бо насправді в Україні за понад три десятиліття державної незалежності таки з’явилися вони — освічені й досвідчені, не молоді й не старі, а ідеально середнього віку наші, власні, патріотично налаштовані управлінці, здатні чітко проартикулювати проблеми, які виникають, і міркувати над шляхами їх подолання.

 

Павло Павлишин теж належить до цієї когорти, і своєю книжкою він іще раз підтверджує існування в Україні людей, здатних ухвалювати рішення і досягати мети.

 

Безперечно, книжка «Атомні війни» з її невеликим накладом є передусім посланням людям наближеним, утаємниченим, тим, хто розуміється на життєвій ситуації автора. Втім для майбутніх дослідників наших буремних часів це видання стане і доволі детальним свідченням, хронологічним протоколом подій першої чверті ХXI сторіччя в житті конкретного, реального чоловіка — Павла Павлишина.

 

Такі видання мають свою особливу цінність, даючи змогу відновити картину часу, побачити її стереоскопічно, з різних точок зору. Одна з таких точок зору — різка, суб’єктивна і водночас відверта й щира — це погляд зі сторінок книжки «Атомна війна». 

 

Касіян КОТОВИЧ