У Києві, в Музеї видатних діячів української культури, проходить знакова виставка «Справа СВУ: страсна весна 1930-го».
До підготовки експозиції доєдналися Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», Державна архівна служба України, Галузевий державний архів Служби безпеки України, Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, Інститут археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України та Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів.
Відвідувачі мають змогу зануритися в один із найодіозніших політичних процесів радянської доби, який отримав назву «Справа Спілки визволення України» (СВУ).
Це сфабриковане НКВС кримінальне провадження проти представників української інтелігенції, духовенства та діячів науки, розпочате у 1929 році, стало прикладом антизаконного масштабного нищення національної культури та її носіїв.
Переслідування українців
Формальним приводом для репресій була нібито діяльність підпільної організації, яка ставила за мету відокремлення України від СРСР. Насправді ж жодних доказів існування саме спілки не існувало.
Однак процес СВУ не лише зламав життя десяткам видатних українців, а й став прологом до ще масштабнішого наступу на українську культуру, мову й самоідентичність.
Спілка визволення України — це організація, яку радянська влада використала як привід для переслідування української інтелігенції, духовенства та селянства.
За офіційною версією радянських органів, вона діяла в УСРР з 1926-го по 1929 рік, об’єднуючи «колишніх петлюрівців», представників Української автокефальної православної церкви та «куркульських елементів».
Насправді це були люди, які розвивали українську науку, літературу та мистецтво. Судовий процес став інструментом для придушення будь-яких проявів української національної свідомості та відродження, розповідають куратори проєкту.
Таку структуру СВУ зобразила тоталітарна система.
Наприклад, радянська влада в цьому процесі звинувачувала науковців Інституту української наукової мови — установи в складі ВУАН, на чолі якої стояв академік Агатангел Кримський.
Головним завданням інституту було унормування українського правопису й збір словникового матеріалу. Приписали створення таємної терористичної організації ІНАРАК.
Як свідчили підсудні працівники інституту, вони справді жартома використовували цю назву для своїх товариських зібрань (іноді в курилці під час робочої перерви або за чашкою чаю в компанії однодумців), запозичивши її з популярного роману Володимира Винниченка «Сонячна машина» (ІНАРАК — Інтернаціональний авангард революційної акції).
Кульмінацією цієї кампанії репресій став судовий процес, який проходив 19 квітня 1930 року в Харкові — тоді столиці Української радянської республіки, яку жорстоко і криваво загнали у союз, який створила москва.
У 1930 році чекісти на українській інтелігенції апробували ті методи, які вони потім успішно застосовували в період Великого терору 1937—1938 років, змушуючи людей до самообмовляння, «зізнань» і химерних свідчень, наголошувала 30 квітня на відкритті виставки «Справа СВУ: страсна весна 1930-го» заступниця генерального директора з наукової роботи НІМЗ «Биківнянські могили», кандидат філологічних наук Тетяна Шептицька. На репресіях 1930-го совєтська влада не зупинилася, а, навпаки, їх масштабувала.
«Голодомор 1932—1933-го, масові розстріли 1930-х, Великий терор 1937—1938 рр. та інші репресивні заходи — це реальні наслідки більшовицької окупації, прояви тоталітаризму як ідеології, практики та системи мислення, а також приклади, до чого веде окупація національного простору», — зазначила Тетяна Шептицька.
Сталін особисто контролював процес
Експозиція організована у двох залах і детально відтворює історичний контекст подій. А ще створює можливість сучасникам відчувати емоційну напругу, яка супроводжувала людей у минулому.
У першій залі куратори виставки розмістили великий хронологічний стенд з інформацією про послідовність арештів, службові перемовини Сталіна з прокурорами тощо. Далі відвідувачі мають змогу ознайомитися з даними про репресованих діячів.
«Хочу наголосити, що цей процес був під контролем Сталіна. На політбюро ЦК ВКП(б) кілька разів обговорювали питання про те, кого до яких термінів засудити, чи варто пом’якшити вирок. Було вирішено, що ні, не варто, треба давати максимальні терміни, хоча потім ці терміни до кількох осіб були змінені й вони були засуджені до менших термінів ув’язнення», — розповіла кандидатка історичних наук та провідний науковий співробітник відділу історії України 20—30-х років Інституту історії Національної академії наук України Оксана Юркова на пресконференції в Українському кризовому медіа-центрі.
Головним обвинуваченим у справі радянська влада зробила літературознавця та академіка Сергія Єфремова. Тож не дивно, що його постать є однією з центрових у виставці. Поряд розміщено схему з прізвищами фігурантів — з позначками, хто був заарештований, кого згодом звільнили.
Оксана Юркова розповіла, як Сергій Єфремов погодився давати свідчення під тиском слідства: «Погодився свідчити й «очолити» Спілку визволення України. Він був зламаний тим, що його попередили: якщо він не даватиме «правильні» свідчення, то застосують репресії щодо його дружини — Онисії Дурдуківської. Захищаючи свою родину, він погодився на самовикриття в тому, чого не робив».
У музеї розповідають, що Сергія Єфремова заарештували, скориставшись ситуацією, коли його племінник Михайло Павлушков під тиском слідства видав місцезнаходження особистого щоденника свого дядька. Сергій Єфремов негативно писав про тодішню владу. Щоденник та інформація з нього стали формальністю, на якій слідство вибудувало цілу версію «антирадянської змови».
У другій залі перед відвідувачами постає сценічна моторошна картина: стільці розташовані так, як у залі Харківського оперного театру (тепер це приміщення філармонії), де й відбувався судовий процес. На кожному зі стільців — портрет одного з підсудних. Виставлені вони у тій самій послідовності, як і в 1930 році.
Зброя московських ідеологів — мова ворожнечі
Стільців загалом 45. Але поряд є ще один. На ньому замість портрета прикріплене дзеркало. І це місце, на якому може опинитися будь-хто, якщо ерефія дотягнеться до нього своїми злочинними руками.
«Хотілося, щоб про це задумувався кожен, хто до нас прийде. Що цей стілець у найгіршому випадку може бути для кожного з нас», — сказала директорка Музею видатних діячів української культури Ольга Гураль.
Особливе місце у виставці займає колаж із театральних афіш, газетних вирізок та сатиричних карикатур із тогочасної преси. «Преса формувала мову ворожнечі, яка повною мірою проявилася під час процесу.
Чого варті лиш заголовки, коли видатного українського педагога називають ловцем дитячих душ! Основним завданням було дискредитувати учасників процесу».
Виставка «Справа СВУ: страсна весна 1930-го».
Фото Максима БУГАЙОВА.
Або ось копія перепустки, яку видавали як квиток на судовий процес у Харківський оперний театр. Про це на пресконференції розповіла докторка історичних наук Валентина Піскун: «Цей процес транслювали на радіо, в пресі друкували. І дуже цікаво, що на виставці є перепустка, за якою пропускали в театр на цю, можна сказати, «виставу». І ця перепустка засвідчує про те, що, з одного боку, люди могли добровільно сходити подивитися, а з іншого — їх зобов’язували туди ходити. Є багато документів про те, що харків’янам, які працювали на заводах, виділяли спеціальні квоти, щоб вони ходили на цей процес».
Експозиція дає можливість не лише побачити архівні документи, фото й відео тих років, а й усвідомити справжній масштаб репресій, що стали прологом до Великого терору та остаточної спроби знищити українську інтелігенцію. Як зазначав один зі слідчих тієї справи: «Кого не поставимо на коліна — перестріляємо».
Спеціально до цієї виставки у музеї відновили експозицію «Доля родини Старицьких у 1930-х роках». Нагадаємо, що Музей видатних діячів української культури — це чотири окремі музеї в будинках поруч, у яких на початку минулого століття мешкали в Києві Леся Українка, Микола Лисенко, Панас Саксаганський та Михайло Старицький. Це місце називають Українським Парнасом.
Виставка «Справа СВУ: страсна весна 1930-го» працюватиме до 30 червня в меморіальному будинку-музеї Лесі Українки (м. Київ, вул. Саксаганського, 97).
