Рятівний «модуль». Як американський меценат забезпечив житлом мешканців Слободи, які втратили житло під час окупації

Перший день окупації Наталія Святкун запам’ятала назавжди. Російські терористи їхали зверху на бронетехніці і чомусь несамовито кричали.

 

«Чоловік мій стояв на колінах перед іконами, — пригадує жінка, — і дивився у вікно. Вулицею рухалося десь 80 танків, БТРи, гаубиці та інша техніка. Ми просиділи у своєму будинку днів два. Але потім прийшли росіяни і почали виламувати двері. Мовляв, відчиняйте, бо стрілятимемо».

 

Під час обшуку в хаті знайшли нагороди і військову форму зятя, який до повномасштабної війни перебував у лавах АТО. Пані Наталія припускає, що цю інформацію чужинцям здав хтось із односельчан.

 

Після допиту доньку з двома дітьми (старшому хлопчику було три рочки, меншому — шість місяців) повели до погреба «ставити під розстріл». Жінки заходилися плачем і повідомили про російське коріння атовця, який, за їхньою легендою, нібито виїхав на історичну батьківщину до рідні. Насправді ж молодий чоловік уже перебував у районі Херсона, де йшли запеклі бої.

 

«Всі плакали, просили їх не вбивати невинних, — каже пані Наталія. — Один повірив. Доньку з дітьми відпустили. Вдома ми побули ще півтора дні. А потім вони повернулися і взагалі вигнали нас із хати. Туди зайшло близько десяти осіб».

 

Спочатку родина пішла до батька на сусідню вулицю, але, оскільки там зібралося чимало втікачів, змушені були шукати інше житло. Зрештою із сім’єю брата зайняли порожній будинок односельців, який уже стояв без вікон. Затягли рами плівкою, прибрали в домі й почали жити. Під одним дахом зібралося 11 людей, а продуктів негусто.

 

По провізію до власного дому Святкуни ризикнули сходити двічі. Перший раз узяли все, що змогли винести, а вдруге повернулися фактично з порожніми руками.

 

«Ми тримали до війни двоє поросят, — пригадує пані Наталія. — Спочатку окупанти одне застрелили на шашлики, а потім і друге через кілька днів. Повбивали також вісім кролематок і пів сотні курей. У погребі стояло повно консервації — все пожерли. Навіть варення дворічної давності з трохи іржавими кришками пішло їм залюбки. Загалом, вони заходили у кожен двір і все що хотіли, те й брали. У нас геть-чисто спустошили ще й гараж. Тобто вивезли бензопилу, дрилі, молотки, гайкові ключі та інші інструменти».

 

Господарів до хати окупанти впустили і вдруге, але поживитися вже не було чим. Знайшли тільки невеликий шматок м’яса, кілограм сала, п’ять пакетів борошна і дріжджі. Отож спочатку пекли хліб, а коли дріжджі скінчилися, готували на соді перепічки. Розрізавши їх на маленькі шматочки, роздавали кожному. І це все, що дві чималі родини могли додати до ріденької юшки.

 

Одного разу трирічний онук пані Наталії Стасик вибіг на вулицю і почав просити у російського військового хліба. «Нехай тебе твоя держава годує», — злісно кинув москаль, який власноручно позбавив ту ж таки державу можливості піклуватися про громадян.

 

Наступного дня хлопчина знову побачив окупанта на вулиці й запитав з надією: «Так ти мені хліба приніс?». Той завмер від подиву й уточнює: «А ти що, їсти хочеш?». «Так, — каже малий, — у нас вже нічого немає!».

 

До речі, вміння онука Святкунів вести діалог з дорослими відіграло чималу роль і в тому, що містер Хансен почав активно підтримувати Слободу. За словами пані Наталії, одразу після деокупації сюди приїхав з Києва волонтер Дмитро Вівчарюк. Його Стасик узяв за руку і повів до зруйнованого будинку свого дідуся, в якому від кімнати та іграшок дитини не лишилося й сліду.

 

Пізніше зняте з хлопчиною відео Дмитро показав Деллу Лою. Меценат був настільки вражений побаченим, що, приїхавши до села, вирішив особисто познайомитися з малим.

 

Стасик знову провів екскурсію руїнами дідового будинку, описуючи з дитячою безпосередністю свій втрачений світ. Так почалася неймовірна історія про участь небайдужого американця у житті людей, які опинилися в епіцентрі великого лиха.

 

Подробиці їхніх бід просто вражають. Скажімо, будинок Святкунів зміг вистояти всю окупацію. Але, покидаючи село, кацапи жбурнули всередину бомбу, яка сама вибухає в закритому приміщенні.

 

За лічені хвилини в хаті згоріло все, що не встигли винести «квартиранти». Коли господар, незважаючи на обстріли, домчав велосипедом на пожежу, рятувати вже було нічого.

 

Родина з малими внуками спочатку жила у родички в Сираях, а потім поселилася у батька пані Наталії, не сподіваючись швидко вирішити свою житлову проблему. Отож коли містер Хансен вручив їм ключі від модульного будинку, щастю не було меж.

 

Той день був дійсно особливим. «Делл Лой запитав у нас, де зараз перебуває наше третє покоління, — пригадує пані Наталія. — Ми покликали Стасика. «Ну що, мрії твої здійснилися? — звернувся до малого. «Так», — відповів той. — У мене вже все є. «А що ти ще хочеш?». «Хочу іграшки», — відповів онук і згодом отримав 200 доларів. Ми купили йому все, що він захотів. Загалом, це дуже добре, що у нашому житті з’явився чоловік, який не відвернувся від людей. Якщо його допомогу оцінювати за десятибальною шкалою, то це точно десять з плюсом».

 

До речі, будинок брата пані Наталії теж був пошкоджений. Коли на початку окупації до них дерлися москалі, господар не одразу відчинив двері. Недовго думаючи кремлівські терористи жбурнули всередину гранату. Від вибуху дивом ніхто не постраждав.

Дім Тамари Грищун на початку війни теж став багатолюдним. Тікаючи від обстрілів і можливої окупації, до них з родиною приїхав син. Старшій онучці на той час було 10 років, меншому онукові — два. Від обстрілів усі ховалися в погребі, залишаючи в хаті 90-літню бабусю, яка не могла спуститися вниз.

 

За словами жінки, «туди-сюди» вони бігали з дітьми добрих 20 днів, а 26 березня сталося ще більше лихо. «Почалися обстріли. Ми всі — у погріб, — пригадує вона. — Не минуло й десяти хвилин, як пролунав сильний вибух. Все летить. Погріб за 5 метрів від будинку. Якби трохи спізнилися, то зараз про нас ніхто і не згадав би. Пізніше виходимо, а хати немає. Стеля обвалилася. З одного боку стіни попадали. Чоловік побіг і газ на стояку перекрив. Все обвалилося і почало горіти. Забігаємо, а мама на підлозі лежить. Їй прямісінько в скроню потрапив осколок від снаряда. Убило на смерть. Ми перенесли її тіло до хліва — і знову в погріб, бо й далі стріляють. То взагалі було щось страшне: хата горить, мама мертва, а ми бігаємо як ошпарені».

 

Коли вийшли на вулицю знову, будинок уже догорав. Вирішили йти до сусідів, але побачили з десяток озброєних окупантів, які пхалися перевіряти, чи вижила родина. Переконавшись, що живі, дикуни з якоїсь незрозумілої причини відкрили вогонь по легковику, припаркованому біля воріт.

 

Цим автомобілем син привіз родину до батьків з Чернігова. Уціліла автівка, напевно, муляла око нелюдам, тому вони строчили по ній з автоматів доти, поки не знищили повністю.

 

Бабусю поховали в садку, а самі перейшли жити до дружини покійного брата пані Тамари. «Минув рік, — каже вона. — Ніхто нічого нам не пропонував. А потім приїхав містер Хансен і всім погорільцям, у кого були правильно оформлені документи, дав по будиночку. Мені дуже тут подобається. Тут все є для життя. Це величезна допомога, адже ми з чоловіком — уже немолоді люди. У нас немає ні сили, ні грошей будувати щось нове. Та й нерви ніякі, бо пережили щось страшне».

 

Пані Тамара й досі бідкається про нелегку долю своєї мами. «Як і всі старі люди, вона збирала на смерть гарний одяг, — каже донька, — а поховали її у чому сиділа, бо все згоріло. Пізніше тіло перепоховали на кладовищі, але довелося викопувати вдруге для проведення експертизи. Без цього нам не видали б свідоцтво про смерть».

А ось мамі Ліни Зіненко, Ганні Михайлівні Новиченко, вважай, пощастило. За кілька місяців до війни літня жінка захворіла на коронавірус, тому донька забрала її до чернігівської лікарні.

 

Коли почалася окупація Слободи, пенсіонерка ще була в місті, а отже звірств російських терористів на собі не відчула. Втім її будинок повністю згорів. Пізніше, побачивши згарище, вона довго плакала, але сьогодні цілком задоволена життям, адже проживає в модульному будинку Хансена.

 

«Мені тут дуже добре, — каже жінка. — Мені дуже радісно в ньому. Я постійно згадую того доброго чоловіка, який нам подарував дім, і щодня молюся за його здоров’я. Якби ж тільки не ця війна. Наші люди продовжують страждати. Хлопці гинуть на фронті. Благаю Бога, аби це лихо якнайшвидше скінчилося».

 

У модульному будинку від Делла Лоя проживає також родина Олега Говорухи. Коли під час окупації у веранду їхнього просторого дому влетіла вибухівка, всередині перебувало 19 людей, з яких шестеро — діти. Вся веранда розлетілася на друзки, але завдяки провидінню ніхто з людей не постраждав.

 

«Після визволення від росіян ми сіли в три машини і поїхали світ за очі, — пригадує чоловік. — Нас прийняли на заході України, де я пропрацював півтора року. І раптом приголомшлива новина — нам дадуть модульний будинок! Я покинув усе і приїхав додому. Ми отримали те, про що навіть боялися мріяти. Я дуже вдячний містеру Хансену, адже в нас із дружиною на будівництво нового дому просто немає часу».

 

Олег Говоруха неабияк вдячний Деллу Лою і за розкішний Будинок культури, в якому є сучасна тренажерна зала. Коли надіслав київським друзям фото, ті не повірили. Мовляв, то, мабуть, десь у Чернігові. Ще більше здивувалися тому факту, що займатися спортом у клабхаусі можна безкоштовно.