У Слободі фактично немає родин, яких не спіткало хоча б одне лихо.
У когось після окупації пошкоджений будинок, ще хтось втратив житло взагалі, чимало людей потребують лікування і щомісячної фінансової підтримки.
Їхні сумні, а часом неймовірно трагічні історії описані в довідці, яку сформували співробітники фонду «Місія Хансена в Україні».
Біля кожного прізвища можна прочитати персональну драму, що пригнічує людей і відбирає у них здоров’я.
Отож містер Делл Лой став для них помічником, який може вислухати і почути, тому жителі цього невеликого села знайшли в його особі доброго друга.
«Я приїхав сюди з «гуманітаркою» з кимось із Києва і навіть не знав, де я, — пригадує початок своєї місії сам меценат. — Я побачив великі руйнації. А коли зустрів людей, то зрозумів — сюди ніхто не приїздив. І я вирішив, що мушу допомогти».
«Трухлява вишня з переляку теж упала»
Дванадцять років поспіль Світлана Федорівна Пищур бореться з онкологією. Свого часу перенесла в Києві дві складні операції, після яких постійно їздила на обстеження.
Показники були в нормі, допоки не почалася повномасштабна війна. Через рік після деокупації Слободи у неї стався рецидив давньої хвороби, і тепер метастази з’явилися в кістках.
«Зараз я залежу від крапельниць, кошти на які мені виділив Делл Лой, — каже вона. — Отримуємо від нього щомісяця і вкрай необхідні 4 тисячі. Ще 10 тисяч на лікування виділила громада. Я звернулася до старости Світлани Василівни Карпенко, і та не відмовила».
А взимку цього року в родині сталося ще одне лихо — захворів 65-річний чоловік пані Світлани Григорій. Він фактично не міг ступати на ногу, тому змушений був пройти обстеження. Діагноз лікарів виявся невтішним — утворення великого тромбу.
«Делл Лой дав на операцію 30 тисяч гривень, — каже жінка. — Це як промінчик світла в кінці довгого тунелю. Я взагалі не знаю, що б ми робили без допомоги містера Хансена та участі у нашому житті його команди. Дуже чуйні і професійні люди».
Окупацію родина пані Світлани пересиджувала в сусідів, бо на їхній власний погріб наїхала бронетехніка. Добре, що тієї миті вони всі були в домі. А якби спустилися у схованку, то навряд чи лишилися живими або непокаліченими.
Втім, горя їм вистачило і там. До Пищурів приїхала з сім’єю донька і ще 8 людей, які втекли від окупантів із села Ягідне. Якось до них із перевіркою зайшли російські військові.
Трьох молодих чоловіків враз поклали на землю, а пану Григорію наказали стати на коліна, бо їм щось не сподобалося в його телефоні. Всі почули, як один з непроханих гостей клацнув затвором автомата. Дівчата зчинили ґвалт.
Але Світлана Федорівна не розгубилася й стала між чоловіком і окупантами. Мовляв, ви спочатку розберіться, що у тій слухавці, а потім вже вбивайте.
«Тоді він узяв телефон, розрізав ножем і викинув геть, — пригадує жінка. — Страшно було неймовірно. У нас неподалік стояла трухлява вишня, то теж «із переляку» впала. Це якось вплинуло на того москаля. Він вибачився перед моїм чоловіком, витяг з автомата кулю, якою збирався його застрелити, й віддав на згадку. «Це, — каже, — отєц, твоє друге життя. Ми її й досі зберігаємо як «сувенір».
Але тією сценою драма не завершилася. Розчуленому окупанту закортіло поспілкуватися ще й з 19-річною онучкою Пищурів. Він відвів її вбік і, допоки розмовляв, мати з бабусею замалим не зомліли. На щастя, минулося.
Той вояка лише порадив дівчині не виходити заміж за військового, аби не стати вдовою. Як виявилося, у нього самого недавно народилася третя донька, проте йому вже тепер здається, що ніколи її не побачить.
Ще один окупант порадив не випускати дівчат і молодиць на вулицю. Мовляв, тримайтеся від гріха подалі.
Прильоти снарядів — це окрема історія. Пані Світлана розповіла, як вилітали вікна і скрипів дах у її будинку, але тут-таки уточнила: у сусідів Гайдуків усе було ще страшніше.
«У них лише одна хата залишилася, а літня кухня, гараж і сарай згоріли за кілька хвилин, мов смолоскип, — каже вона. — Уявляєте, свині заживо погоріли. Бідолашні так верещали, ніби у пеклі. Навіть не уявляєте, яка у мене була істерика».
Після таких історій лишитися здоровою в людини, звісно, немає жодного шансу.
«Завдяки допомозі Делла Лоя ми взагалі існуємо»
Про біди, які спіткали Валентину Володимирівну Фомічову за три останні роки війни, можна написати окрему книгу. Ця жінка дивом вижила після тяжкої форми онкології, але, будучи інвалідом ІІ групи, мусить опікуватися недієздатними сестрою та племінником — в обох діагнози, пов’язані з психічним розладом.
А якщо до цієї драми додати ще й зруйновані війною будинки і кілька жебрацьких пенсій на чотирьох, то життя взагалі може здатися безпросвітним.
«У мене стався розрив черевної порожнини. Онкологія четвертого ступеня. Видалили всі кишки, і тепер мушу ходити з колопластом, — каже вона. — Я тримаюся завдяки своєму оптимізму та допомозі Делла Лоя. Завдяки йому ми взагалі існуємо».
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік пані Валентини зібрався за 15 хвилин і пішов боронити від окупантів Чернігів. Далі був Донбас і пекло під Авдіївкою. Саме там він і ще кілька військових отримали сильний психологічний стрес.
«Їх доправили до Лозової, що на Харківщині, — пригадує Валентина Володимирівна. — У нього відібрало мову і тряслися руки. Довелося годувати з ложечки. Потім — три місяці у чернігівському госпіталі з подальшою реабілітацією. А тут ще й зі мною біда».
Родина Алли Фомічової отримала кошти на ремонт і купівлю автомобіля.
Фото фонду «Місія Хансена в Україні».
Дружина ще не встигла прийти в норму після тяжкої хвороби, як із чоловіком трапилося нове лихо — йому потрібна була операція із заміни стравоходу.
Трансплант коштує дорого, тому фонд «Місія Хансена в Україні» виділив хворому на лікування 20 тисяч гривень. Ще по 4 тисячі щомісяця отримують пані Валентина і її сестра, оскільки мінімальних пенсій не вистачає на продукти та ліки.
Кожен день цієї жінки починається з того, що вона готує обід на чотири особи. Сестру ходить годувати до її хати, а племінник з «баночками та судочками» приїздить сам.
Раніше цей молодий чоловік проживав разом з бабусею, але, коли та померла минулого року, став безпорадним. Їздить він до рідної тітки з кінця села по обіди на латаному-перелатаному велосипеді, тому Валентина Володимирівна попросила представницю фонду Хансена, аби меценат виділив кошти хоча б на бюджетну модель.
«Знаєте, пані Ярослава — дуже чуйна людина, — каже жінка. — Вона працює як психолог, завжди позитивна. Якось я її попросила, аби фонд оплатив мені покупку ходунків, що у «Медтехніці» коштують 7 тисяч гривень. Для мене цей пристрій був життєво необхідний. Болі страшні. Я з палицею ходила. Мені допомогли. А ось тепер попросила за племінника».
До речі, цей молодий чоловік зараз проживає у будинку, який обстрілами був зруйнований на 75 відсотків — поруч у сусідів вибухнув під час обстрілів дім. Волонтери наразі полагодили кімнату і спальню, решта чекає кращих часів.
А ось Фомічови свій власний будинок відновлювали самостійно. У них були побиті вікна, веранда, погріб та сарай. Із цим упоралися, але зі здоров’ям — біда. Чоловік після тяжкої операції намагається підтримувати дружину, на руках якої лишилися фактично безпорадні сестра з племінником. У такій ситуації допомога містера Хансена здається ще більш вагомою. Людям є до кого звернутися, а це вже немало.
«Бабусю і брата ми ховали тричі»
А в Алли Фомічової — невістки пані Валентини, — своя трагічна історія. Ще на початку окупації її двір потрапив під обстріл. Навколо стояли ворожі танки, «Урали» і «гради».
Внаслідок прильоту в будинку повилітали вікна, двері, димар, труба. А коли стався ще сильніший удар, то розсипалося і все всередині — відпала штукатурка, похитнулися стіни, провалилася підлога, був пошкоджений дах.
Дуже постраждала також батьківська хата, біля якої під час бомбардування загинув 42-річний брат Алли. Родина ще не встигла оговтатися від цього лиха, як спалахнув будинок, де жила їхня 90-річна бабуся.
Старенька жінка змогла вціліти під час голоду і в ІІ Світову війну, але російське нашестя виявилося для неї фатальним.
Те, що було далі, нагадує сюжет із фільму жахів. Через постійні обстріли родичі змогли поховати загиблих лише у своєму садку. Отож як тільки стало тихіше, небіжчиків викопали для перепоховання на кладовищі.
Але й там праху покійних не було спокою. Пізніше з’ясувалося, що державні контори не видають довідки про смерть людини без встановлення причини. Отож бабусю і молодого чоловіка викопали знову, аби повезти до обласного центру.
«Дорога у травні була ще розбитою, тому всю цю «юшку» в мішках довелося в руках нести через пішохідний міст, — пригадує Алла. — Але, на щастя, нам допомогла волонтерка Олена Таранова, дуже добра жінка. Вона організувала відправку тіл до Чернігова. Потім бабусю і брата, які загинули протягом одного місяця, ми поховали втретє».
За словами жінки, містер Хансен на той час уже довідався про всі трагічні історії їхньої родини, тому завітав до Фомічових поцікавитися їхніми справами. Якраз тоді додому приїхав чоловік Алли, який за кордоном проходив школу танкіста.
— Делл Лой перейнявся всіма нашими болями і втратами, тому виділив нам 10 тисяч доларів, аби ми придбали автомобіль. То була його ініціатива, — каже жінка. — Порадившись, частину цих коштів витратили на ремонт, який зробили фактично удвох. Зараз роботи лишилося десь на місяць. Тобто ми нічого не просили. Містер Хансен вирішив допомогти сам. Завдяки йому з’явилося натхнення і віра в те, що все буде гаразд. Тобто ми ремонтуємося без страху, що знову все втратимо. Дуже виручають нас і 4 тисячі, які отримуємо від Делла Лоя щомісяця».
Доклала рук Алла також до відновлення хати своєї мами, адже будівля була дуже розбита. Від неї лишився тільки каркас і потрісканий дах. Довелося стукати у двері усіх фондів, які після деокупації працювали у Слободі.
Зрештою родині допомогли вставити вікна і полагодити покрівлю, а внутрішні роботи виконували самі. Життя триває далі.
.png)
