«Навіть не знаю, як і дякувати»: як американський меценат допомагає українцям під час війни

У травні 2022 року стало зрозуміло, що геноцид, влаштований кремлем в Україні, триватиме довго.

 

Мільйони людей уже тоді в паніці залишили свої домівки, рятуючись від нескінченних обстрілів і жорстоких репресій.

 

Чимало біженців з одним рюкзаком за плечима шукали прихистку в шелтерах, які масово відкривали в західних регіонах країни.

 

Саме там американський меценат Делл Лой Хансен уперше поспілкувався з українцями, життя яких в один день болюче розділилося на «до» і «після».

 

Багатьом з них він і досі допомагає вижити посеред війни, яка й далі ламає людські долі.

Усе почалося з радіопередачі, в якій брав участь міністр юстиції одного з округів штату Юта Девід Левітт. Свого часу він багато років провів в Україні, розвиваючи проєкти, пов’язані зі створенням інституту незалежного судочинства.

 

Отож, коли почалася війна, до нього часто зверталися журналісти з проханням прокоментувати події, які стали топновиною у світі. Одну з таких передач почув Делл Лой Хансен і вирішив особисто з ним познайомитися. 

 

До України у травні 2022 року вони вирушили разом зі своїми сім’ями. «До мене звернувся Девід з проханням попрацювати перекладачем із делегацією, — каже керівниця фонду «Україна 3000» Марина Антонова. — Ми знайомі з ним уже років двадцять, завдяки родині Ющенків, з якою я також давно працюю. В Україну я повернулася разом з американськими гостями, оскільки на декілька місяців виїжджала з сім’єю за кордон».

 

Їхня подорож почалася в Чернівцях, на Львівщині та в Івано-Франківській області. На той час усі міста заходу України були переповнені біженцями зі сходу, півдня та півночі.

 

Люди жили в шелтерах, які нашвидкуруч відкривали у школах, дитячих садках, гуртожитках, лікарнях, санаторіях. Жахливі історії, переказані свідками російської окупації, справляли гнітюче враження, адже, рятуючись від смерті, багатьом довелося пройти справжнісіньке пекло.

 

З тих зустрічей збереглося відео, відзняте в Коломиї. Втомлені і все ще розгублені українці слухають пісню, написану Девідом Левіттом і перекладену українською мовою.

 

У ній ідеться про те, що за будь-яких обставин не можна втрачати надію, бо за темрявою обов’язково прийде світло. На очах слухачів бринять сльози. Багато з них тоді вже втратили свій дім назавжди.

А потім був спорожнілий Київ, зруйновані Буча, Ірпінь, села Чернігівської області. У Слободі їх зустріли люди, які також не відійшли від пережитого шоку.

 

«Москалі забралися звідти півтора місяця тому, але навколо все ще залишалися страшні картини окупації, — каже пані Марина. — Біля сільради стояв підбитий танк, навколо — розбиті будинки, обірвані лінії електропередач. Усі плакали. У когось закатували родичів, у когось вбили. Пам’ятаю сльози жінки, в якої сина забрали в полон, а також маленького хлопчика, що бігав руїнами зі словами: «Ось тут була моя кімната». У їхньому домі жили загарбники, а коли вибиралися, на знак «вдячності» кинули гранати».

 

Із веселого пані Марина пригадала лише розповідь старенького чоловіка про індиків. Виявляється, окупанти переловили всю птицю і худобу в селі, проте не зачепили досі не бачену живність.

 

Хтось їм сказав, що це павичі, які на зиму поскидали пишні хвости. Отож уцілілі красені бродили вулицями, не маючи змоги зайти до окупованих дворів.

 

А одна з жінок розповіла гостям про те, як нешляхетно привітала на своєму подвір’ї оскаженілих чужинців. «Я була настільки налякана, що вкрила їх добірною лайкою, — зізналася вона. — Ніколи в житті не думала, що знаю такі слова. Втім зірвалася на крик від страху. Боялася, що, коли впущу їх у двір трішки далі, вони нас усіх просто вб’ють».

 

А в цей час у будинку тремтіли від жаху її підлітки-сини.

 

Тоді Делл Лой обняв її і каже: «Ану повтори те, що ти їм говорила». Жінка розсміялася. Її втішила сама можливість бути почутою.

 

«У містера Хансена завжди є час вислухати, — вважає пані Марина. — Він коли говорить з людиною, то концентрується тільки на ній. Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо! А що стосується Слободи, то я навіть не знаю, що він ще для них не зробив. Звісно, в таких невеликих селах важко вирішити всі проблеми, але Делл Лой близький до цього. Таке враження, ніби він це село всиновив. Містер Хансен дійсно неймовірна людина, яка ніколи не зупиняється і ніколи не каже: «Досить». Він просто робить усе, що треба».

Тамара Василівна Наконечна познайомилася з Деллом Лоєм Хансеном і Девідом Левітом в одному з шелтерів, який відкрився в Коломиї. Її, жительку Бородянки, що під Києвом, привела на Івано-Франківщину війна.

 

«Наша зустріч проходила на кухні, де було більше місця, — пригадує жінка. — Ми розповіли їм про своє горе. Тобто про те, як нас бомбили, як ми тікали з міста, ризикуючи власним життям. На моїх очах згорів наш будинок. Бігли в чому були. В одну секунду втратили все. Містер Хансен вислухав і запропонував допомогу. Допомагає він мені й зараз».

 

Дорога на захід України виявилася рекордно довгою. В’їхавши до Бородянки, російські танки почали бити по всьо­му, що потрапляло на очі. Всюди вилітали вікна, руйнувалися стіни будівель.

 

Пані Тамара з 4-річним онуком сховалася в підвалі сусідньої багатоповерхівки, де провела з багатьма сусідами тиждень. Згодом стало зрозуміло, що окупанти не відступлять швидко, тому виник ризик опинитися під завалами.

 

Люди змушені були бігти під обстрілами просто в чисте поле. Тікаючи, пані Тамара побачила, як їхньою вулицею «ходить танк і крутить дулом на всі боки».

 

Березень у 2022 році не радував теплом. Отож її син почав обдзвонювати знайомих, шукаючи прихисток у спокійнішому районі. Їм не відмовили, але, оскільки і до цих людей поприїжджали родичі, довелося рушати далі.

 

Покинути Бородянку родині допомогла волонтерка Ірина Фареник, на прохання якої їх вивезли до сусіднього села Загальці. На той час там уже відкрили пункт переселення, куди із заходу України привозили «гуманітарку», а на зворотному шляху забирали людей.

Так жителі окупованої частини Київщини опинилися в одній із церков міста Рівне і перебували там доти, поки їм шукали місце в гуртожитку. Ще через кілька діб поталанило виїхати до Коломиї, де близько двох місяців проживали у школі, чекаючи поселення в шелтері. І вже після цього їм дійсно усміхнулася доля.

 

«Ми потрапили до будівлі старої лікарні, де зробили капітальний ремонт, — каже Тамара Василівна. — Ви навіть не уявляєте, як там було добре! Про нас дуже турбувалися. Давали і продукти, і одяг. Облаштували кухню, пральні машини, душові кабіни. Ми там після пережитого почувалися, мов у раю. Пробули у шелтері майже півтора року. Але мені так хотілося додому!».

 

Зараз пані Тамара живе у старенькій хаті батька. Її діти змушені винаймати житло, адже свою квартиру втратили. Пенсія у жінки всього 3 тис. 700 гривень, тому 4 тисячі, які щомісяця надає фонд Хансена, сприймаються нею мов манна небесна.

 

«Навіть не знаю, як цій людині і дякувати. — Без цих грошей просто не вижила б. Велике-велике спасибі!».

Майже три роки фонд американськго мецената допомагає і родині Юлії Кульчицької, яка потрапила під обстріл рашистів 8 квітня 2022 року на Краматорському залізничному вокзалі.

 

То був єдиний шлях, яким можна було евакуюватися потягом із Костянтинівки, Лимана, Слов’янська та інших міст Донецької і Харківської областей.

 

На пероні стояв волонтерський намет, де біженці, які годинами проводили в очікуванні своєї черги на поїзд, могли зарядити телефони і випити чаю.

 

За даними Нацполіції, в районі станції перебувало близько 4 тисяч людей. І саме сюди окупанти скинули ракету «точка У», вбивши 61 людину. Ще 121 отримали поранення. Пані Юлія була однією з них.

 

«Пам’ятаю два вибухи. Один пролунав поруч зі мною, — пригадує вона. — Мене щось сильно вдарило у спину і перебило ноги. Почали горіти автівки. Навколо лежать убиті. Багато поранених».

 

У Дніпровській лікарні імені Мечникова жінка пережила ампутацію однієї кінцівки і тривалий час лікувала другу. Втім процес реабілітації триває досі, оскільки навчитися ходити на протезі без милиць надзвичайно складно.

 

Жінка з родиною і далі проживає у Дніпрі, підтримуючи зв’язок зі своїми лікарями і протезним центром. Та й повертатися до рідної Костянтинівки вже немає куди — у лютому цього року розбомбили їхній будинок, який дивом лишався неушкодженим. 

 

Одразу після поранення сестра пані Юлії через волонтерів змогла зв’язатися з фондом містера Хансена і виклопотати для неї досить суттєву грошову допомогу.

 

Завдяки тим коштам родина змогла впоратися з численними фінансовими проблемами і винайняти в чужому місті житло. Зараз сім’я щомісяця отримує 4 тисячі гривень.

 

Таку ж суму фонд пана Делла Лоя виділив і для жінки, яка у день прильоту ракети на Краматорський вокзал пережила справжню трагедію. 

 

Як розповіла пані Юлія, її нова знайома залишила 21-річну доньку і 7-річного сина у волонтерському наметі, а сама відійшла на п’ять хвилин у справах. Після вибуху її дітей накрили осколки.

 

Хлопчик загинув одразу, а дівчина отримала численні поранення й буквально стікала кров’ю. Поклавши мертву дитину на лавочку, мати зупинила машину, аби відвезти доньку до лікарні.

 

У Дніпровській клініці вони довго перебували в одній палаті з пані Юлією, тому саме вона про трагедію нових знайомих розповіла співробітникам фонду містера Хансена. Сьогодні обидві жінки щиро дякують Деллу Лою за його посильну участь у їхньому житті.

 

До війни Юлія Кульчицька писала дитячі вірші і навіть встигла видати свою першу книгу. Примірник вийшов дуже яскравим і надзвичайно цікавим для малечі.

 

Втім після пережитої трагедії письменниця довго не наважувалася продовжити свою справу, бо вважала, що весела поезія наразі не на часі. Але недавно вона змінила свою думку.

 

«Життя треба наповнювати добром, привносячи в нього щось хороше, — каже вона. — Те зло, яке коїться навколо, треба якось переламати».