Визначні пам’ятки з давньою історією — Києво-Печерську лавру, Видубицький та Феодосіївський монастирі — Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» поєднав у новому автобусному турі «Три святині Печерська».
На екскурсію запросили переселенців з Маріуполя, інших ВПО. Вирушила за маршрутом і журналістка «України молодої», щоб нагадати, чому ці центри української духовності та культури є важливими для кожного, навіть якщо не плануєте найближчим часом бути в Києві.
Іван Мазепа, його мати Марія Магдалина і сучасні герої
Екскурсія розпочинається з відвідин Свято-Феодосіївського монастиря. Церкву на честь Феодосія Печерського було збудовано на межі XVII та XVIII століть коштом Костянтина Мокієвського в стилі «мазепинського бароко», і, як з’ясувалося, вона тут не єдина така, що була профінансована цим меценатом.
Можливо, комусь це ім’я нічого й не скаже, але всі добре знаємо гетьмана Івана Мазепу, а його мати Марія Магдалина якраз і походить із роду Мокієвських. Тож Костянтин є не хто інший, як дядько Івана Мазепи.
Звісно, що за радянських часів багато чого тут було понівечено, сильно пошкодили храм і під час німецької окупації. В 1992 році церкву з приналежними їй корпусами було передано УПЦ КП, відтоді монастир отримав статус ставропігійного — і почалася реставрація. На жаль, свідчень про давні розписи не збереглися, тож розписали його заново.
Фото краєвиду з дзвіниці Феодосіївського монастиря.
Якщо підніматися крутими східцями на хори монастиря, то можна дізнатися немало цікавого. До речі, сходження сюди дозволено лише з екскурсією. Ну а про краєвиди, що відкриваються, годі й говорити, це треба бачити. Це і бані навколишніх церков, і Батьківщина-мати, і вид на місто з його чудовим ландшафтом.
Вражає величезна кількість (аж 55!) дзвонів, які в певний час оживають дивовижними мелодіями. Це карильйон. Туристи спеціально їздять такі слухати, наприклад, у Краків — до костелу Святої Катерини.
Можна почути тут, у Києві, наприклад: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу,//І покажем, що ми, браття, козацького роду». Візуалізують ці слова мелодії зображені на стінах майданівці, Герой України (посмертно) Василь Сліпак та інші достойники.
Видубичі: малий київський Афон
Поєднання княжої доби і козацького бароко та класицизму — саме так можна охарактеризувати святині, розташовані на території Видубицького монастиря, а саму місцевість свого часу нарекли малим київським Афоном.
Дзвіницю тут почали будувати в часи козацького бароко, а фінансував її гетьман Данило Апостол. Була вона триярусна, брамна, через неї й потрапляли до монастиря. З часом дзвіницю добудовують, щось перероблюють, і вона набуває ознак доби козаччини і класицизму.
Найдревніша споруда Видубицького монастиря — Свято-Михайлівська церква. Будував її князь Всеволод, але часті повені на Дніпрі робили свою справу, тож частина собору була втрачена і в XVII столітті власними коштом реставрував її вже Петро Могила.
Наступна реставрація була у 80-ті роки минулого століття. До речі, саме тоді реставратори виявили найдревніші фрески, і тепер вони частково представлені в соборі.
Екскурсовод Валентина Прибиткова.
Ще одна церква цього монастиря — Георгіївська, мала дивовижні розписи і унікальний іконостас, але як це в нас було, вони не пережили радянської навали. Як розповіла гід Валентина Прибиткова, в Києві тоді було створено організацію під назвою «Спілка войовничих безбожників».
І от уявіть, ці безбожники 1935 року беруть сокири і рубають неймовірну красу. Шматки іконостасу тягнуть у двір, де вже палає багаття. Так було знищено унікальні мистецькі надбання нашої історії та самоідентичності.
Після Другої світової війни у церкві був склад, де зберігалися стародруки. А далі — пожежа, і ці надважливі історичні раритети згоріли. Тож висновки напрошуються самі: все робилося, аби позбавити нас своєї історії, культури і національної свідомості.
Лише 1998 року територію Видубицького монастиря повертають церковникам Київського патріархату. З тих пір починається відродження. На жаль, документи не збереглися, хоча є фото іконостасу. Відновили храм на славу. Особливо вражає дерев’яне мереживо нового іконостасу.
На території Видубицького монастиря є кілька поховань відомих людей. Зокрема, Якова Гандзюка — військового діяча часів УНР. А ще тут знайшли свій останній спочинок Богдан та Варвара Ханенки.
Саме їм маємо завдячувати за величезну колекцію художніх творів, які нині є гордістю наших музеїв, зокрема столичного музею їхнього імені.
До речі, Варвара Ханенко (у дівоцтві Терещенко) — єдина з цієї родини, що не виїхала за кордон. І залишилася вона не лише тому, що доглядала хворого чоловіка, а й через те, що не могла віддати на поталу більшовикам сімейну неймовірну колекцію.
Варвара склала заповіт, де вказала, що передає твори мистецтва, інші старожитності Академії наук України, яку щойно й створив очільник молодої української держави Павло Скоропадський.
А ще з території Видубицького монастиря відкриваються незвичайні краєвиди. Тож є ще одна причина відвідувати його навесні, коли навколо все буяє.
Якщо пройтися територією монастиря, за Георгієвський храм (він же — Святого Юрія), то ви обов’язково звернете увагу на склеп з елементами модернізму. Це робота всім відомого Владислава Городецького, а збудований був він для одного з дослідників русел річок Миколи Семеновича Лелявського.
До речі, ще в княжу добу частину Михайлівського собору, як уже згадувалося, було втрачено через підмив Дніпра. Проте тоді ще не жив Микола Лелявський, який, можливо, і зміг би його врятувати. Але то далека історія, як, власне, й історія Києво-Печерської лаври, куди ми вирушаємо.
Лавра зі своїми вулицями
Колиска православного чернецтва — так із давніх-давен називають сучасну територію Національного Києво-Печерського заповідника з його незліченною кількістю пам’яток архітектури. А якщо бути вже точною, то їх тут 144!
Осягнути їх за одні відвідини, звісно, неможливо. Але якщо говорити з префіксом «най-», то це перлина лаври Успенський собор і Трапезна палата, дзвіниця і Троїцька надбрамна церква. А ще дальні та ближні печери і, звісно ж, музеї, яких тут можна віднайти на будь-який смак і вподобання.
Ми ж робимо свою зупинку біля найдавнішої церкви на території монастиря, яка була збудована ще на початку 12 століття. І хоч наші давні пращури бачили її тоді в інакшому стані, але й зараз стиль бароко, який вона отримала у 18 столітті, є досить вишуканим та привабливим.
Розташована церква буквально біля входу в Лавру, і кажуть, що якщо пройти під її брамою, можна позбутися половини гріхів. Можливо, з нами так і сталося, принаймні треба в це вірити, але краще тих гріхів не набувати.
Ми ж тим часом ідемо вулицями Лаври. Так, вулицями, я не помилилася, і вони тут навіть мали відповідні назви. Лавру саме тому інколи називали Ватиканом у Києві. Зупиняємось на одній із них — Економічній.
Поруч Церква всіх святих Печерських, яка була збудована на кошти Івана Мазепи. Біля неї дуже любив робити свої замальовки Тарас Шевченко. Мабуть, ця церква заряджала Тараса на творчість. Про це тепер засвідчено на камені, а поруч — невеличка скульптура з мольбертом.
Тут були розташовані канцелярія і, якщо говорити по сучасному, — банк, адже відвідуваність Лаври була величезною, і хоч би яким бідним був прочанин, він усе одно ніс сюди свою копієчку, аби переночувати (було на території 14 готелів!), прохарчуватися та ще й, звісно, на благодійність.
Розпис у Феодосіївському монастирі.
Щоб осягнути суму, можна взяти для прикладу дані 1913 року, тоді було зібрано 100 тисяч 803 рублі золотом. Якщо задіяти гугл-пошук і спробувати перевести це на сучасні кошти, то вийде не багато не мало — 4 мільйони доларів. Здивовані? Я теж. І як же рахували такі гроші? Їх важили. Тож у ченців була й така робота: повантажити, привезти, передати в канцелярію.
Ну а з вулиці Економічної рукою подати до Успенського собору. Варто зауважити, що це була перша кам’яна церква на території монастиря. Рік її заснування 1073-й. Сучасні відвідувачі можуть її побачити вже у відтвореному в роки нашої Незалежності вигляді.
Під час нашого відвідування там також працювали реставратори, адже, як пам’ятаємо, собор свого часу було передано в оренду Московському патріархату і чужі попи не надто переймалися надзвичайними іконами та розписами, тому дещо доводиться виправляти.
До речі, про розписи, а точніше про відбудову собору, який вистояв під час боротьби з релігією та церквою в тридцятих роках минулого століття, але був підірваний під час наступу німців на Київ 3 листопада 1941 року.
Вже знайшлися документи, аби стверджувати, що під час відступу радянських військ у вересні 1941 року Успенський собор таємно замінувала саперна команда дивізії НКВС. Це була так звана дикунська тактика випаленої землі.
За часів незалежності українці почали активно думати, як відбудувати святиню. Для цього довелося провести дуже велику підготовчу роботу, адже, згідно з правилами ЮНЕСКО, відбудова пам’ятки архітектури можлива лише в первісному вигляді та за умови збереження всіх решток собору.
І українцям це вдалося, собор постав і нині є чи не найвеличнішою спорудою, відвідуючи яку, ми можемо доторкнутися до вічності.
В Успенському соборі можна побачити надгробок з поховання Костянтина Острозького. Він також відновлений, хоч рештки полководця були раніше знищені.
До слова, якби у ті часи (з 1825 р.) ви захотіли побачити це поховання, вам би теж не вдалося, бо царська росія так само приховувала і не дозволяла нам знати свою історію.
Тому надгробок видатного українця за надуманою офіційною версією про нібито його фривольність було закрито щитом.
Не можна оминути, буваючи в Лаврі, Трапезну. Її розпис робив, зокрема, Іван Їжакевич. Ми теж там побували, щоправда, відомого кухаря Євгена Клопотенка не зустріли, який нещодавно там знімав телепрограму.
Але побачили й почули дуже багато цікавого, зокрема пані Валентина розповіла, що тут подавали на обід у давні часи і які були традиції.
Двоголові орли — елементи геральдики багатьох народів
Тим часом хтось із відвідувачів звертає увагу на дзвіницю Києво-Печерської лаври, а пані Валентина починає свою розповідь. Свого часу ця дзвіниця була найвищою в Європі, а прочани, що йшли звідусіль сюди на прощу, могли запримітити її в ясний день ще аж за 50 кілометрів.
Нині ж звертають на себе увагу двоголові орли на оздобленні дзвіниці. Але пані Валентина аргументовано розповідає нам, що багато народів світу використовували такі елементи геральдики впродовж багатьох століть та й понині для зображень на своїх гербах.
Найдревніше таке зображення належить до пам’ятки Шумерської цивілізації, яка існувала ще до нашої ери. Саме таку пам’ятку було віднайдено на території сучасної Туреччини. Дослідники стверджують, що двоголовий орел означав у цій цивілізації єднання грому і зливи.
Якщо ж говорити про герби московії, то у них на грудях орла зображено Змієборця на щиті. Скіпетра в лапах лаврського орла немає, як і в Софіївському соборі, але в орла Софії є вогняний меч.
Іконостас у Георгіївському храмі.
Фото «України молодої».
«Згідно зі Старим Заповітом, полум’яний меч був встановлений Господом на вході до Раю після вигнання Адама та Єви з Едемського саду: «Бог поставив на сході Едемського саду херувимів і палаючий меч, який постійно обертався. Так було закрито шлях до дерева життя». Вогняний меч був видалений з Раю саме з народженням Христа, і відтоді людство отримало можливість знову увійти до Едемського саду», — розповідає екскурсовод Валентина Прибиткова.
Тобто наші зображення несуть зовсім інші сенси і мають інші символи. Тому працівники заповідника «Києво-Печерська лавра» вирішили нічого не ховати, а, навпаки, пояснювати різницю.
До речі, щось подібне відбувалося і зі свастикою, коли її на озброєння взяв Гітлер. Але ж ми добре знаємо, що це означає гамадеон, знак сонця, і що ці символи масово зображалися і були символами на наших землях ще за часів Трипільської цивілізації. Словом, це пам’ятка! Ми, вивчаючи нашу історію, можемо ще багато дізнатися.
Екскурсії для нескорених
«Намагаємось, аби наші екскурсії виконували ще й реабілітаційні функції», — наголосив у своєму коментарі «Україні молодій» заступник генерального директора заповідника Ігор Терещенко. Проєкт здійснюється в рамках програми «Духовне відновлення культурою».
«У такий спосіб ми прагнемо розповісти українцям про наші національні святині і донести, що українці — цивілізована нація, яка має свою тисячолітню історію. Тому хочемо показати, що для кожної людини тут можна щось почерпнути: адже це і про науку, і про культуру та мистецтво, і про духовність та національний дух, і, звісно ж, про віру й державність. Тут є все, і тому це надпотужне місце. Крім цих трьох святинь, у планах також показати Михайлівський собор, Софію Київську і пам’ятки на Подолі», — каже пан Ігор.
Війна, звісно, внесла корективи, зауважує співрозмовник, утім намагаються, аби екскурсії несли ще й реабілітаційні функції, тому часто запрошують воїнів, їхні родини, а ще переселенців. Адже Лавра завжди мала таку функцію, як благодійність. А це й про відновлення через духовність.
Георгіївський храм. На передньому плані — склеп авторства Городецького. 1945 р.
Архівне фото.
Якщо брати козацьку добу, то багато наших співвітчизників брали тоді участь у визвольних змаганнях, а відновлювались переважно через віру і духовність у монастирях.
До речі, серед прочан, які йшли до Лаври, на першому місці за чисельністю було селянство, а на другому — військові. Тож у Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» продовжують цю традицію.
Однією зі знакових подій було відвідування заповідника учасниками національної збірної Ігор нескорених. А цього разу на одну з перших екскурсій «Три святині Печерська» вирішили запросити на пільгових умовах людей, які через російську агресію покинули свої домівки на Донбасі та були змушені рятуватися у столиці.
Віра і знання зміцнюють наш незламний український дух.
