Кафка міцно тримає Винничука впродовж усієї письменницької кар’єри. Уже перше оповідання дебютної збірки «Спалах» (1990) — смілива гра з найвідомішою новелою Класика.
Відтоді й по досі перевтілення/перетворення стає сюжетним маркером Винничукового письма. Часто його кафкіанство ховається за шумовинням актуальних на часі мотивів, та от у новому романі «Наречена Вітру» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024) — карти відкриті.
Головний оповідач значить: «Тут ідеї перетворюються на птахів, а барви в меланхолію, слова чигають самі на себе, вже невідомо, що є питанням, а що відповіддю». А суфлер-автор голосом Кафки додає: «Коли історія всім добре зрозуміла, це перша ознака, що її погано розповіли».
«Наречену Вітру» Винничук розповів надто добре. Її ще довго намагатимуться зрозуміти під різними кутами зору згідно з висловленим тут же способом: «Хто що шукає, той те й знаходить». І далі автор кидає ніби нитку Аріадни: «Ключ — певний набір літер, які становитимуть підказку».
Направду це не навігатор, а переведення стрілок на ще одного — другого за значенням у Винничуковій парадигмі — авторитета: Умберто Еко. В романі є вельми прикметний мінідіалог: «— Добувають весь екскремент потаємних знань. — Мабуть, ви хотіли сказати «екстракт»? — А хіба є ріжниця?». Це те, що об’єднує Еко з Кафкою.
За фабулою новий роман Винничука — про війну, епізод із третього року повномасштабного вторгнення. Нашого автора не назвеш «воєнним» письменником. А проте, як пригледітися, значна кількість його творів — у декораціях та під пресом війни (як, до речі, й у Кафки — і це найменш досліджена ділянка його творчости).
Взагалі усі персонажі тридцятип’ятирічного портфоліо Винничука «хворіють на спогади» аж так, що «часом неможливо вже нічого викресати з життя поза тугою за іншим, кращим життям». Тобто — мирним.
Як-от у «Нареченій Вітру»: «Погода була радісна і сонячна, усе пахтіло, дзвеніло кониками-стрибунцями, бджолами і джмелями, мерехтіло метеликами, а пам’ять усе ще не могла позбутися того смороду і страшного видива». Позірно — антитеза й альтернатива. Насправді — про крайнощі, що сходяться. Війна і мир, Інь і Янь, Уроборос. Forever.
Поранений боєць пише історико-фентезійний роман «Консул», який оприлюднюється уривками впереміш із пригодами на окупованій території (він разом із медсестрою розбомбленого польового шпиталю опиняється в безлюдному селі за лінією фронту).
Роман у романі, що швидко перетворюється на анфіладу дзеркал, де вже годі дібрати, хто є ким у цій химерній історії. Виникає ще один роман — «Консул», писаний персонажем першого. Дієвці переплутуються й буквально оживають.
Винничук поводиться як деміург, небезпідставно стверджуючи, що вигадані особи мають право на ПМЖ в нашому бутті нарівні з реальними. Авжеж: Одіссей і Дон Кіхот, Гамлет, Отелло й король Лір, Катерина, Йосиф К. і землемір К., Вінстон із паспортною пропискою «1984» та Винничуків «нічний репортер» зрештою — серед нас. Ба більше — вони впливають на нас потужніше, ніж часом найближчі родичі-друзі.
Отже, ми опиняємося в… романі буття. Де годі дібрати, хто тебе насправді оточує. Ось наприкінці дружина швайцарського консула їде до нього у Львів: за вікном диліжанса «м’яко сіялася лінива снігова мжичка з якоїсь космічної просторіні, мовби віщуючи крес для всіх живих і померлих».
І коли дістається консулату, розташованому в приміських Винниках, потрапляє у часову петлю — декорації такі, ніби консула Маркуса взагалі тут не було: «Таке враження, що тут давно ніхто не живе — все в порохах і павутинні, мертві мухи і комарі на підвіконні. Їй стало моторошно — Маркусе! Гей! Я приїхала! — загукала вона якнайголосніше, ще не втрачаючи сподівання на щасливе завершення мандрівки».
Щасливого завершення не буде. З причини, яку пізнав консул перед розтаненням у насиченому розчині екзистенції, — «бо не вмів читати знаків».
Як бачимо, не лише сторітелінг, а й стилістика нового роману течуть назад, головне до «Мальви Ланди», котра досі мала титул найпотаємнішого роману Винничука і щойно передала цю естафетну паличку «Нареченій Вітру».
І пригадаймо: «Мальва Ланда» — це значною мірою рефлексія на «Замок» Кафки (а новий роман — і поготів). У «Нареченій Вітру» подибуємо персонажку, що виконує функцію тіньової аранжувальниці подій.
Її звуть Мілена, як і найбільш загадкову коханку Кафки. Саме Винничукова Мілена шокує Консула і читача, наче розповідаючи сюжет невідомої Кафкової новели: «— Я його таки вбила, — і похитала скрушно головою. — Це кримінал, — сказав Маркус. — Ні, жодного криміналу, — відповіла вона, — я вбила його в своїй голові. Маркус засміявся: — Це добре. — Ні, це, курва, не добре. Бо тепер він там, у моїй голові, лежить, спливає кров’ю і розкладається».
«Наречена Вітру» — такий собі вихід на спільний знаменник усього власного письма, ніби екскурс усією своєю творчістю, з поезією включно. Бо й там можемо вгледіти змагання з Кафкою, котрому, гадаю, сподобалася б така строфа: «Всі слова терпляче чекають коли їх запросять на вірш /…/— Дозвольте вас, панно/— Мені ще зарано/— Нічого, у вірші дозрієте» (Передчуття осені. — Л.: Піраміда, 2010).
Винничук завжди вправно розвішував у своїх історіях чеховські рушниці. «Наречена Вітру» — майстер-клас із використання цілого арсеналу рушниць, які всі стріляють, і то геть несподівано. Тут є все: від дзеркального конфлікту почуттів-реакцій чоловіка й жінки до засновків шпигунського роману («був людиною компанійською і спостережливою, з ним охоче контактували і корінні львів’яни, і австрійські чиновники. Завдяки цьому йому вдалося розвідати чимало такого, що, на перший погляд, непомітне і приховане для стороннього ока, зокрема й для австрійської цензури»).
А ще в цьому романі-інтегралі є фраза, котра у різних варіаціях і векторах присутня чи не в кожному ранішому творі: «Але мусить будь-що вижити, де б не був». За нинішньої війни ця теза набуває масово-пріоритетного значення, а це вияскравлює її контраверсійні витоки.
Саме задля урозуміння соціально значущих нюансів Винничукові знадобилася містифікована історія Королівства Галіції і Лодомерії 1809 року під протекторатом Наполеона — як метафора української незалежности 1991-го під протекторатом сумнозвісного «меморандуму».
У романі («Консул») десь там, за межами прямої оповіді, б’ються з австріяками добровольці-галичани, а в самому Львові бенкетують «ждуни» — від найвищого державного до найнижчого побутового рівня.
Консул-спостерігач нейтральної Швайцарії спочатку нетямиться від такої реакції половини аборигенів, а тоді доходить висновку: «Розбігаються, не хочуть воювати.
«Бо навіщо? — запитують. — Ми вже понад двадцять років були під Австрією. Нічого страшного». Так уже є, ситий невільник — найзапекліший ворог свободи… Найбільші хитрощі диявола, найвишуканіші спокуси пекла не зможуть спідлити людину до такої міри, на яку здатна неволя».
Усе те відбувається на тлі дикости російського військового контингенту, розквартированого у Львові. За два століття по тому галичани мало не боготворитимуть «цісаря», переживши «русскій мір». Чи вся Україна його дійсно пережила?
Та частина роману, що стосується 2024 року, завершується трагічно: росіяни відступають через село, де кілька місяців живуть робінзонами Він і Вона. Напередодні цього відступу дівчина-медик допомагає народити 13-річній дитині із сусіднього села, яку зґвалтували були «освободітєлі». Їх і приводить до сховку двох українців матір породіллі.
Так, за жанром «Наречена Вітру» — трагедія. Навіть не оптимістична — екзистенційна. Попри позірну грайливість сюжету в обох паралельних частинах (з 1809-го та 2024-го), які зрештою сходяться і розчиняються одна в одній. Це щось таке, як у «Буковій землі» Матіос. Епос-реквієм пам’яти. Досі інфікованої. І, на жаль, ніщо у нинішній державній політиці не свідчить про намагання дезінфікувати суспільство.
Новим романом Юрій Винничук не просто потвердив усі свої амбіції, а й перевершив сподівання, які коливалися навколо «він може все». І тут не втримаюся від інсайду: цього року має вийти друком 12-й том академічної Історії української літератури, де є нарис науковиці Олени Ставничої про Винничука.
Там є уступ, який стосується що усієї творчости, а що натепер вершинного його роману: «Основними екзистенціалами картини художнього світу Ю. Винничука є місто (тут-буття), пам’ять (буття-для-майбутнього), кохання (буття-для-себе), ерос (буття-для-іншого), самотність (закинутість у світ), страх (вилучення з буття), мережа/ризома (всепроникність і взаємопов’язаність світу), історія (буття-для-нації), сон/буття (нерозрізнення сну і яви), мовчання (не-мовлення), імітація (інакше буття), трансцендентне (довершене буття)».
І ще одне спостереження наукової співробітниці Інституту літератури про «відбиток авторської індивідуальности» Винничука у його творах (що, знов-таки, нагадує Кафку, якого годі збагнути без авторської біографії): «З одного боку, це зумовлює повторюваність поведінкових патернів персонажів, а з другого — моделює цілісний, упізнаваний і вже значною мірою відчужений від образу автора художній тип «галицького плейбоя» — інтелектуального, сексуального, гіпермаскулінного авантюриста, естета й книжника».
Висновок знаменний: Винничук «зумів зробити зі свого життя літературу». Або, як висловився сам автор у «Нареченій Вітру», «вічна спрага за свіжими відчуттями і пристрастями — це доля кожного письменника».
Друга минулорічна книжка Винничука — перевидання роману «Цензор снів», який вважаю літературно більш досконалим, ніж широко спопуляризований критикою роман «Танго смерти», і котрий поставив би услід за «Нареченою Вітру» (аж ніяк тим самим не «принижуючи» ні вже згаданих його творів, ні «Аптекаря»/«Сестер крови», ані серіалу про «нічного репортера» від його початку в «Дівах ночі»). Про все це — у рецензії «УМ» від 18.01.2017. Яку, до речі, републіковано в минулорічному перевиданні «Цензора снів», що звільняє мене від повторень.
.png)
