«Говори до мене гарно»: у Києві в Музеї шістдесятництва відкрилася нова виставка

Експозиція має назву «Говори до мене гарно» і триватиме до кінця лютого.

Подружжя Цимбалів оселилося в Києві на початку ХХ ст., переїхавши з Черкащини із села Ступичне. До Жовтневого перевороту Іван та Лідія були народними вчителями, які заснували власну школу й давали дітям альтернативну імперській освіту.

 

За українську позицію та протидію єврейським погромам царська влада в 1907 році ненадовго арештувала Івана Федоровича, після чого він не міг влаштуватися на роботу.

 

Наступного року родина з трьома дітьми (Віктором, Олександром та Ольгою) переїхала до Києва, де батько знайшов роботу на свічковому заводі. Оселилися на вул. Притиско-Микільській, 2, що на Подолі. Невдовзі народилася донька Тетяна.

 

Батьки прагнули дати дітям гідну освіту, початковою була домашня, а далі — займалися пошуком найкращих вчителів. Віктор (1901 р. н.) навчався спершу в 3-й чоловічій гімназії, а потім перейшов до 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, де класним керівником був Микола Зеров. До цього ж закладу батьки віддали всіх дітей.

 

У червні 1918 року Віктор завершив навчання в гімназії і прагнув навчатися в Київській академії мистецтв, однак час вимагав іншого. Він приєднався до війська УНР: за порадою С. Петлюри навчався в школі старшин (Кам’янець-Подільський), брав участь у боях, а після поразки у 1920 р. разом з військовою частиною відступив на захід, де потрапив у табір інтернованих (Каліш, Польща).

 

Згодом у Празі Віктор здобув художню освіту, співпрацював з львівськими видавництвами. А 1928 р. молодий художник переїхав до Аргентини. Його політичні карикатури, плакати і графіка стали відомими на весь світ, а робота «Рік 1933» — найвідомішим полотном на тему Голодомору. Однак київська родина про долю Віктора нічого не знала... 

 

Батьки Цимбалів були переслідувані за підтримку Української революції: спершу арештували Лідію, однак Іван Федорович залишився ув’язненим замість дружини, згодом потрапивши до радянських концтаборів.

 

Лише в 1940-х до родини надійшла перша звістка про Віктора. Доля інших дітей родини: Олександр став художником, проте загинув під час Другої світової; сестра Ольга вийшла заміж і переїхала до Магнітогорська; а наймолодша Тетяна — стала відомою актрисою, майстринею художнього слова, разом з єдиною донькою Вікторією вони стали активними учасницями українського руху опору.

Народилася в Києві у квітні 1908 року. Навчалася в 2-й українській гімназії, а в 1925 р. вступила до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. По закінченні працювала півтора року в Київському театрі юного глядача, а в 1932 р. переїхала до Харкова, бо її взяли до трупи театру «Березіль». Одначе після відсторонення в 1933 р. Леся Курбаса довелося знову переїжджати — влаштувалася в драмтеатрі ім. М. Заньковецької в Запоріжжі.

 

У 1938 році Тетяна повернулася до Києва народжувати доньку Вікторію. Невдовзі влаштувалася в Центральний будинок художнього виховання дітей та молоді. Під час німецької окупації, коли нова влада виганяла з власних квартир мешканців центральної частини Києва, переїхала з дитиною до Львова. Там працювала в пересувному театрі, який гастролював Галичиною.

Кілька разів траплялося, що на дорозі трупу перестрівали воїни УПА, і тоді позаплановий концерт відбувався на підконтрольній їм території. Так Тетяна Цимбал зустрілася з художником Святославом Гординським, який повідомив, що її брат Віктор живий і перебуває в еміграції.

 

Після війни роботу в мандрівному театрі довелося покинути, проте їй вдалося влаштуватися як майстру художнього слова у Львівську філармонію, де вона пропрацювала близько 10 років.

 

У Київ Тетяна повернулася 1954-го, на запрошення Республіканської філармонії. У 1960-х роках у радянському зросійщеному Києві вона стала символом живого українського слова, взірцем для творчої молоді.

 

Після здобуття Незалежності продовжувала активну громадську роботу, писала спогади. Померла в грудні 1995 року в Києві й похована на Байковому цвинтарі.

Початок 1960-х у Києві — бурхливий час відродження національної культури. При Київському театральному інституті почав діяти Клуб творчої молоді, який заснував студент режисерського факультету Лесь Танюк.

 

Невдовзі клубу надали кімнату №13 у Жовтневому палаці, де працювала театральна, літературна, художня та музична секції. До діяльності КТМ долучилася і Тетяна Цимбал, там завдяки Танюку панував культ театру і його репресованих діячів (П. Куліш, Л. Курбас).

 

Актрису вже добре знали як виконавицю української класики, на її виступах усім відомі твори звучали в зовсім новій інтерпретації, мали заборонене тоді націоналістичне звучання.

 

У 1960-х вона найбільше виконувала твори Шевченка, Франка Лесі Українки, Тичини, Рильського, Довженка, Олеся, Антоненка-Давидовича, з молодих поетів — Симоненка, Костенко та Драча. До КТМ Тетяна Цимбал брала участь у літературних обговореннях, виставках, пізнавальних подорожах Україною.

Влітку 1963 року актриса запросила Танюка допомогти в підготовці вечора до 50-х роковин смерті Лесі Українки. Так народилася одна з найцікавіших моновистав – «Дочка Прометея».

 

Проте вечір, призначений на 31 липня, останньої миті заборонили, не допустивши численну публіку до естради першотравневого парку. Тоді на пропозицію організатора Івана Дзюби захід відбувся на паркових лавочках під огорожею стадіону «Динамо».

 

Коли почало темніти, а Тетяна почала читати вірш Лесі «І ти колись боролась, як Ізраїль...», глядачі почали присвічувати саморобними смолоскипами — згорнутими запаленими газетами. Наступного дня на роботі у філармонії актрису викликали і змусили писати пояснювальну. Але замість «покаянної» записки Цимбал написала «наступальну», в якій звинуватила владу в зриві культурного заходу.

 

Після вечора пам’яті Т. Шевченка в 1964 р. під тиском КДБ дирекція філармонії відправила актрису на пенсію. Також існувала неофіційна заборона запрошувати її до участі в радіоефірах і телепередачах, заходах Спілки письменників УРСР чи товариства «Знання» через «політичну неблагонадійність».

 

З того часу їй допомагала організовувати неофіційні концерти у школах, інститутах, на підприємствах, в різних громадах її подруга Оксана Мешко. Заходи часто проходили й за участі Євгена Сверстюка (до арешту 1972 р.).

Вікторія Цимбал народилася в Києві у листопаді 1938 року — у родині до неї зверталися «Вікторина», а назвали на честь зниклого дядька-художника, з яким мамі Тетяні вдалося вийти на контакт лише в 1960-х роках, незадовго до його смерті.

 

Дівчинка зростала в атмосфері високого мистецтва, успішно навчалася в школі, додатково вивчала гру на фортепіано, літературу та іноземні мови. Перші 5 років минули в україномовній родині киян, тому після переїзду з мамою до Львова під час війни мовне середовище було цілком природним.

 

Після 5-го класу у Вікторії виявили туберкульоз кісток. Найгірше, що хвороба почалася не з кінцівки, а одразу з хребта. Дитина була змушена лежати в спецкорсеті, і жоден лікар не давав гарантій, що хвороба відступить.

 

Як і попереднього століття, великі надії покладали на відповідність клімату. Мати влаштувала Вікторію в спецсанаторій ім. О. Боброва (Крим, Алупка), де вона мала одночасно навчатися й лікуватися. У цьому закладі вона пробула аж до випускних іспитів.

 

З цього часу залишилося чимало листів Вікторії з мамою і бабукою (бабусею) Лідією, але таке спілкування не могло компенсувати розлуки з найріднішими. Саме тому серед листів знаходимо «Мої до мене». Тетяна за кожної оказії відвідувала доньку, й тому в родинному архіві збереглося багато фото з Криму.

У 1957 р. Вікторія повернулася до Києва і вступила до інституту іноземних мов. На останніх курсах вона почала ходити до КТМ, паралельно працювала гідом-перекладачем із супроводом іноземних туристичних груп.

 

Після закінчення інституту в 1962 р. працювала спершу вчителькою в одній з вечірніх шкіл, а згодом бібліотекаркою Центральної наукової бібліотеки АН УРСР.

 

Вікторія звільнилася з бібліотеки перед відомою пожежею 1964 р. Більшість свідомої молоді не бачила випадковості в тому, що горів саме відділ україністики, тому Євген Сверстюк за підтримки Івана Світличного написав відому працю «З приводу процесу над Погружальським», яка набувала популярності в «самвидаві». Знаково, що ця подія наклалася на ювілейний рік Т. Шевченка.

 

На все життя Вікторії запам’ятався Шевченківський вечір у Будинку вчених 24.05.64 р. Тоді у виконанні Тетяни Цимбал звучали твори «І мертвим, і живим», «Кавказ», «Сон», «Катерина». Зала гриміла оплесками й не відпускала улюблену артистку. 

 

«Чого ви так довго затримуєтеся на сцені!?» — сичав наглядач КДБ, він же директор Укрконцерту Кулаков. На закінчення виступу Тетяна прочитала поему Івана Драча «Смерть Шевченка».

 

Після концерту ніхто не хотів розходитися. Учасники сформували колону, яку очолили Тетяна Цимбал з дочкою і Ліною Костенко, та з квітами рушили до пам’ятника Шевченку в університетському парку. А поряд ще диміла та тліла бібліотека...

 

Загалом Вікторія завжди була в колі шістдесятників, тому її усні та записані спогади завжди були живими й теплими. Але згадували й про неї.

 

У щоденнику Ірини Жиленко за 24 січня 1964 р. є спогад, як у художній майстерні в Лаврі «чаклує над мозаїкою» Опанас Заливаха: «Він приїхав з Івано-Франківська, щоб зробити тут цю мозаїку — велетенський Шевченко на тлі сонця відчайдушно й грізно стискає в кулаки здійняті руки.

 

Опанас працює як одержимий. Атмосфера романтична: посередині, на ящиках, лежить горизонтальна робота, а при стіні — драбина. Опанас колупається, потім лізе на драбину і дивиться, примруживши одне око.

 

Потім знову колупається. Об ту драбину і подер одяг. Віта Цимбал допомагає йому. У бідної дівчини вже мозолі аж горять. Опанас клеїть, а вона видлубує. Це жахлива робота». 

Друга Вікторії Цимбал, художника Опанаса Заливаху, ув’язнили під час першої хвилі арештів 1965 р. Тоді Вікторію оминули переслідування, вона працювала науковою співробітницею Інституту філософії, де також формувалося своє, опозиційне до радянської політики, коло.

 

Після масових арештів у січні 1972 р. співробітники інституту Василь Лісовий та Євген Пронюк відновили видання «Українського вісника», їм допомагав студент Василь Овсієнко.

 

Крім того, Лісовий написав протестний лист проти репресій, який допомагала поширювати і Вікторія Цимбал (клеїла конверти зі старих домашніх шпалер). На початку липня 1972 р. арештували Пронюка і Лісового, а в їхніх друзів та однодумців провели обшуки.

 

До Вікторії також прийшли, однак вона встигла «підготуватися»: небезпечний самвидав, опальні книжки та рештки шпалер винесла з дому, спілкувалася обережно, підозрюючи встановлення «жучків» на телефоні.

 

За спогадами, родина взяла собі за звичку періодично ховати телефон між подушками у великій металевій каструлі — це створювало додаткові перешкоди для тих, хто прослуховував.

 

Отже, з квартири Цимбалів кадебісти пішли ні з чим. Усіх, хто був пов’язаний з «групою Пронюка», викинули з Інституту, хоча звільнення Вікторії трохи відтермінували через декретну відпустку і народження сина Богдана.

Через переслідування Вікторії не вдавалося влаштуватися за фахом. До 1980 р. вона працювала старшим інженером (хоча насправді перекладачем) у НДІ «Хімпроект», допомагала мамі збирати і розсилати українські книжки до сільських бібліотек та українських громад, надавала підтримку родинам політв’язнів.

 

1990-ті роки, окрім загальнонаціонального піднесення, принесли їй страшні втрати: 1995 року померла мама, а 1998-го загинув в автокатастрофі єдиний син Богдан, що був активістом НРУ.

 

Вікторія продовжила активну громадську роботу у Всеукраїнському товаристві політв’язнів та репресованих, активно допомагала Миколі Плахотнюку з ГО «Музей шістдесятництва».

 

У серпні 2012 р., коли офіційно музей відкрили як філію Музею історії м. Києва, почала працювати провідною науковою співробітницею: формувала фондову колекцію музею, описувала експонати, ділилася спогадами про покоління шістдесятників. Померла 18 січня 2024 р. й похована на Байковому цвинтарі.

 

P.S. Не можу не додати, що пані Вікторія була однією з небагатьох друзів, присутніх на скромному весіллі в 1964 р. моїх батьків-шістдесятників — Раїси Цвігун та Василя Здоровила.