Книжка Сергія Кривоноса «Зі щитом або на щиті» (К.: Брайт Букс) — перші генеральські мемуари про російську агресію.
Має підзаголовок «Правда про війну», який відбиває авторську мету: по-перше, спростувати дезінформацію, котра щоденним потоком лиє з офіційного «Телемарафону»; по-друге, скорегувати калейдоскоп емоційних епізодично-локальних свідчень «окопної правди» у бік системного розуміння причинно-наслідкових механізмів.
В суті справи, це реалізація засадничого протоколу західної військової науки: кожна операція мусить бути одразу ретельно проаналізована, з огляду передовсім на помилки.
Стандарт НАТО, який досі не впроваджений в українському війську. Простіше кажучи, це зветься роботою над помилками.
Компетенції автора для такої роботи незаперечні. Після солдатської строкової служби вступив до вищого військового училища (інституту), по закінченні якого лейтенанта Кривоноса спрямовано до 10-ї окремої бригади спеціального призначення у Криму (1994).
Через п’ять років, будучи командиром розвідроти, вступив до Військової академії, по закінченні якої відмовився від пропозицій залишитися у президентському полку й обрав службу у 8-й окремій бригаді спецпризначення.
Дослужився, вже майором, до командира полку. Під час війни в Іраку Кривонос двічі побував у зоні бойових дій, як згадував пізніше, — «я та група моїх людей, чотири особи, охороняли там керівництво наших Збройних сил.
Після тих поїздок у мені багато що ментально змінилося. Ірак, мабуть, допоміг вибити «совкове» сприйняття» (Новинарня//05.12.2019). 2012-го очолив штаб Високомобільних десантних військ Збройних сил України.
Автор приділяє довоєнним спогадам лише сорок сторінок із 360, і тут ми дізнаємося не так про кар’єрне сходження, як про початкове, лейтенантське спілкування з майбутніми відомими бойовими генералами, включно з Залужним.
Російське вторгнення 2014 року полковник Кривонос зустрів на посаді начальника штабу — першого заступника командувача ПДВ. Отут і починається робота над помилками.
«Ніколи не зрозумію і не прийму риторики «Військо не було готове до відбиття агресії в Криму». Війська були готові в тому обсязі, в якому їм ставили завдання... Війна застала мене 31 січня 2014 року в Києві: нас підняли по тривозі, і ми зразу розпочали виконання плану дій із недопущення зовнішньої агресії. Цей документ був підписаний начальником Генштабу ЗСУ Володимиром Заманою ще 13 грудня 2013 року — це свідчення, що Збройні сили таки готувалися до негативних сценаріїв, не все відбувалося так раптово, як інколи тепер інтерпретують деякі політики».
Ремарка про генерал-полковника Заману: «18 лютого 2014 року під час Революції гідности, отримавши від керманича держави наказ застосувати силу до мітингувальників на Майдані, начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних сил України генерал Замана відмовився виконувати злочинний наказ і подав рапорт про звільнення з посади».
Наступного дня Янукович призначив новим начальником Генштабу (тобто і головнокомандувачем) адмірала Юрія Ільїна, відвертого зрадника, якого усунули лише 28 лютого. Надто запізно. Власне, про оце хронічне «надто пізно» з боку політичного керівництва — уся книжка Кривоноса.
Згідно з тим планом Генштабу десантники, спецназівці, артилеристи і льотчики «мали ввійти в Крим, зайняти позиції і посилити те угруповання, яке мали на півострові Збройні сили України... Наші підрозділи були повністю готові діяти в Криму... аж раптом усе загальмувало».
Війна — це справа не генералів, а політиків. Військові — лише інструмент виконання владних рішень. Сьогодні, коли офіс Зеленського безсоромно перевалює свої провини на військовиків, ініціюючи проти них кримінальні переслідування, ті нарешті вийшли у публічний простір і пояснили суспільству, хто насправді винний: увесь жах першого тижня повномасштабного вторгнення — наслідок невчасного ухвалення президентом трьох рішень: про введення воєнного стану, застосування військ і мобілізацію. Значною мірою книжка генерал-майора Кривоноса про це. І почалося це не у лютому 2022-го, а у лютому 2014-го.
«Якби ми діяли згідно з тим планом Генштабу, то впевнений, що війна з Росією йшла б іншим шляхом або її зовсім не було б... У нас був обмежений проміжок часу для активної протидії, це було можливим до 27–28 лютого, пізніше вже була б відверта війна... Те, що можна було зробити безкровно протягом останнього тижня лютого, з початку наступного місяця вже було фактично недосяжним. Тож коли 1 березня 79-та окрема аеромобільна бригада під керівництвом полковника Валерія Курача висунулася з Миколаєва в бік Красноперекопська, а вночі дісталася Чаплинки, ситуація змінилася кардинально. На кордоні Криму й Херсонської області було виявлене велике скупчення російських військ, тому операцію з прориву до Красноперекопська скасували».
Рада нацбезпеки зібралася «по Криму» лише 28 лютого, як-то кажуть, у свинячий голос. Та й то за введення воєнного стану на півострові проголосував лише виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов.
Наприкінці травня 2014-го начальник штабу десантних військ полковник Кривонос отримав наказ узяти під охорону Краматорський аеродром. Невдові ворог його оточив. 47 днів ув облозі. Периметр у 7 км захищали 182 бійці; 62 обстріли і 16 інтенсивних боїв — без жодного «двохсотого».
Коли все скінчилося, керівник оборони доповів начальнику Генштабу генералу Муженку: «Він дивно поглянув на мене й сухо відповів: «Втрат немає — значить, не воював».
Відтак і перший орден Богдана Хмельницького, до якого його тоді представили, Кривоносу вручили аж 2020-го.
Сергій Григорович завжди сповідував максиму: для командира життя солдата — понад усе. А надто, коли у твоєму підпорядкуванні — добре підготовлені, вищою мірою професійні бійці. Тому дуже обережно коментує всілякі «героїчні» епізоди війни (бо героїзм, у його розумінні — вимушений прояв на тлі прорахунків командування).
Як-от в оцінці довготривалого утримування Донецького аеропорту: «Це безумовний подвиг українських захисників, а ще свідчення того, що спецпризначенці й десантники були добре підготовлені до війни. На жаль, є й зворотний бік медалі... Виникла ситуація, коли захисники воювали без залучення резервів, відповідно, і без ротації, без логістичного забезпечення, фактично відірвані від основних сил... Зокрема те, що військове командування пішло на принцип — боронити, допоки можливо!.. Я проти штучного продукування таких «яскравих» епізодів подвигу, особливо коли йдеться про втрати професіоналів з великої літери; кожен із таких воїнів має бути на вагу золота. На жаль, у нас цього не відбулося, а через вісім років війни в боях за Бахмут усе повторилося».
А поки що на початку липня 2014-го українська армія взяла під контроль Слов’янськ і Краматорськ, але значній частині російських бойовиків вдалося вийти з оточених міст.
«Координати колони, що виходила на чолі з Гіркіним-Стрєлковим, я надав командуванню, але вогонь по них чомусь не відкрили... Ба більше, і авіація тоді працювала, але так само не відкрила вогонь». Відбулася друга сутичка полковника Кривоноса з генералом Муженком: «Не робитиму таємниці: я поводився нестримано, дуже емоційно й просто відкритим текстом, не без міцного слівця розповів начальнику Генштабу, що він нас злив і зрадив».
А далі стався Іловайськ — фактично те саме, чи не один в один, що в лютому 2024-го: «Ще в перших числах серпня 2014 року з різних джерел до нас доходила інформація про підготовку наступу РФ... Коли почали доповідати з різних позицій, що йдуть російські колони, у штабі АТО відповідали неценурщиною з приблизним змістом: «Припиніть морочити голову!»... Потім, коли проблему усвідомили... командувач сектору «Д» генерал-лейтенант Петро Литвин просто лишив війська й утік», а один із заступників Муженка поставив Кривоносу «дещо дивне бойове завдання» — штурмувати Савур-Могилу, яка за 60 км від Іловайська — мовляв, усний наказ самого Муженка. Кривонос зажадав письмового підтвердження. «Ви що, відмовляєтеся?» «Ні, — відказую, — але віддайте мені письмовий бойовий наказ. Бо після Краматорська я вже одного разу чув фразу: «Що, полковнику, вижив?».
Кривонос відкидає закиди щодо непримиренного конфлікту з керівником Генштабу: «Коли подейкують, що Муженко був моїм особистим ворогом, — це просто смішно. Нісенітниці! Він був моїм начальником, і в нас було дещо різне бачення певних процесів». Хоча, погоджується наш автор, «я для дуже багатьох з часом став «полковником неприємної істини».
Одна з таких «істин» — усвідомлення надмірної залежности вищого військового керівництва від політичних маневрів Банкової. Майже через рік по Іловайській трагедії, пише Кривонос, «17 квітня 2015 року Муженко зробив заяву, де старанно уникав задокументованих доказів прямих зіткнень із регулярними військами Росії, хоча на початку 2015 року підрозділи армії РФ безпосередньо воювали проти України під Дебальцевим, Чорнухіним і Логвиновим. Ця риторика замирювання та ідея «не дратувати Москву» дуже зашкодила Україні й мала негативні наслідки, зокрема, безпосередньо вплинула на планування широкомасштабного вторгнення у 2022 році».
Такий висновок «полковник неприємної істини» зробив ще після перших зіткнень з росіянами 2014-го, за якими тягнувся дивний шлейф угодовства: «Ворог відчув: із владою в Києві можна домовлятися». І в цьому, до речі, наочна відмінність двох правд, генеральської та окопної.
Доброволець із позивним «Воланд» інтуїтивно відчуває: «В Іловайську до нас прийшло розуміння, що цю війну виграти можна, але для цього варто закінчити почате на Майдані» (Вальгала-експрес. Історія націоналіста, революціонера, добровольця. — К.: Орієнтир, 2017). Старший офіцер Кривонос пропонує аналіз, висновки і план дій, «щоби правильно провести самоочищення... Щоб перемога над зовнішнім ворогом не завершилася поразкою нації від ворога внутрішнього».
Попри незговірливість полковника, восени 2014-го його призначили начальником Управління спеціальних операцій Генштабу — власне, на посаду його мрії. Мрія полягала у виокремленні ССО в самостійний рід військ, здатний наводити на ворога жах одним фактом свого існування.
Проте такі амбіції виявилися чужими для тодішнього військового керівництва: на початку 2016-го командувачем Управління ССО призначено генерала Луньова, а Кривоноса понижено до заступника. Новий керівник «якось так пронизливо подивився на мене й сказав: «Вам подобається воювати — воюйте, а тут ви не потрібні».
У такому стані, «відчуваючи тиск, інколи шалений і безпідставний», пропрацював іще зо три роки, а «коли зрозумів, що займатися розвитком Сил спеціальних операцій (або якоюсь іншою ланкою, скажімо, ВДВ) мені просто не дадуть, а загострення війни та її масштабування обов’язково відбудеться», — пішов у політику.
«Критична бездіяльність влади тривала з 2014 року... І я, військова людина, просто втомився від непрофесійності людей, які працюють на різних рівнях влади».
Усе повище мовлене — це, вважай, преамбула до «феномену Кривоноса». І про те — окремо далі.
