Справжнє не буває напів. Справжнє не буває ні про що.
Справжнє не втискається в покірні береги.
Справжньому іноді замало місця і часу, щоб його осягнути.
Тоді воно стає поезією, бо поетичне слово є отим ключем, яким найлегше відчиняти людські серця.
Чи розумів і знав це Богдан Томенчук, математик за освітою, коли у 1993 році з’явилася його перша поетична книжка «На паперті душі»?
Іван Франко писав: «В артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження».
Невеличка, майже кишенькова, книжечка, в якій переплелися любов до Бога, Батьківщини, жінки. Книжечка, що захоплювала з перших сторінок і перших віршів. І відчуття невимовного жалю, що читається вона і закінчується занадто швидко.
Ці вірші могли би прийти до читача значно раніше, ще наприкінці1980-х, і вони хотіли бути збіркою «Координати болю», але поетові чітко пояснили, що в радянському союзі болю немає і не може бути, як і відсутності поезій-представниць соцреалістичної естетики.
Можна ж було змінити назву і написати кілька текстиків про прекрасне і щасливе життя людини радянської. Проте не у випадку Богдана Томенчука. Бо штучне писання — це не про нього.
Тому і тримаються читачі за його вірші, як за те, що є по-особливому справжнім у світі сурогатів та симулякрів.
Якби ви вчились так, як треба, то й зброя би була своя!
Чи заповідалося тоді на справжню поезію? Ні, бо вона вже була.
І це теж дивовижно, бо, як правило, перша книжка — це як перші кроки, нерішучі, невпевнені, з падіннями та зупинками.
Це той перший досвід, який почасти потім авторам, уже відомим та знаним, хочеться залишити саме як перший досвід у минулому, не зрікаючись його. Але й не повертаючись до нього.
З першої книжки до нас промовляло потужне поетичне слово. І, що дуже важливо, у тому далекому 1993 році воно було по-справжньому українським, без виправдань про часи, які змушували співати оди на догоду комуністично-радянському минулому.
Слово про забуту історію, забуті цінності, забуту віру. Слово-сповідь не лиш як визнання власної слабкості, недосконалості, а як бажання отримати підтримку від Бога й утвердитися у своїй вірі.
Таїнство сповіді, за словами Папи Франциска, — це віддатися Любові, дозволити їй перемінити себе і бути з нею. І всі ми тоді потребували того таїнства. Як і можливості без страху постояти на паперті перед храмом і собором душі.
Україна в цей час спиналася на ноги, а такі, як Богдан Томенчук з Івано-Франківська, народжений на Коломийщині, — галантно підтримували її, щоб вона утверджувалася. Але тоді було більше не поета, а політика, освітянина, громадського діяча.
Богдан Томенчук — учитель, директор школи, начальник управління освіти Івано-Франківського облвиконкому і заступник голови обласної державної адміністрації.
Врешті-решт, прогресивний очільник регіонального центру оцінювання якості освіти, який об’єднує чотири області, та мудрий почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Розбудова української державності та вирішення проблем освіти для нього — не слова, а дія та результат.
Збірку «Вишийте, мамо, бронежилет» читають захисники.
Сказані публічно думки Богдана Томенчука запам’ятовуються і стають афоризмами. Бо ж хіба не так? «Якби ви вчились так, як треба, то й зброя би була своя!», Або: «Світ поважає тільки сильних. Як відомо, сила в знаннях».
Завжди відстоює повагу до освітянської праці. Каже: «Ми живемо в такий час, коли всі розуміються на освіті ще більше, як на футболі. Проте ніхто не хоче бачити пекельності вчительської праці». З 2014 року спонукає не забувати про війну: «Наш нинішній героїзм стає нашим завтрашнім обов’язком».
Любов до мудрості не дає збожеволіти
У 2002-му з’явилася збірка Богдана Томенчука «Сповідайтесь, мої тривоги». А через п’ять років — «Німі громи». А далі: «Сезон ненаписаних віршів» (2015), «Місто героїв і понятих» (2016), «Постаті/Силуети» (2017), «Ранкове місто пізніх ліхтарів» (2018), «Жінка з одного вірша» (2018), «Дві джезви» (2019), «Переступний день» (2020), «Ad Libitum» (2021).
Повномасштабний період російсько-української війни створив збірки «Густина порожнечі» і «Вишийте, мамо, бронежилет». Обидві видані 2023 року.
Загалом тринадцять поетичних збірок («Силуети/Постаті» - це книжка-обертайка, неначе дві під однією обкладинкою, тому іноді рахують 14) і п’ять літературних премій. Мало чи багато?
Такими категоріями можна мислити стосовно людини, але не поезії. Бо поезія поза нагородами та відзнаками. Поезія — це, радше, про слово, що зцілює, дає надію, зрештою, стає окрасою життя.
Поетове бачення світу — дивовижне: час, що вийшов за куліси; дощі озираються услід незнайомці; Бог, що вишукує у ребрах «таку давно придуману тебе», жінка, яка загортає ніч у скатертину. І таке оптимістичне чи іронічне: Тарасові ягнята не поставали... баранами.
Це лише дещиця з побаченого та прожитого у переступному дні, в якому так міцно переплітаються радість, сум, біль, захоплення, гіркота, відчай, упевненість. І ще багато усього. І, звісно ж, віра:
Коли часи собі вертеп вертепом,
Не відають дзиґарки, як іти...
Ти маєш, чоловіче, клаптик неба
З осколком Вифлеємської звізди...
Богдан Томенчук у поезіях часто веде діалоги з Богом: про те, що болить; про те, що відчувається занадто гостро, аби прожити це самому, без Божої підтримки. Бог — це любов. Але яка?
Любов як точка опори у світі, в якому все шкереберть, який знову і знову розпинає Христа. Цей світ нічого не вчиться. Його не навчить жодна пожертва і багато аж до смертельного болю жертв?
Любов до жінки в поета — вишукана, шляхетна, створена Богом лише для двох, з присмаком святості та гріха. Це любов до мудрості, що не дає збожеволіти і стає своєрідним захистом. Любов до рідної землі і вірність їй.
А ще ліричний герой спостерігає за диханням дерев та квітів, розглядає вечір і вдивляється у світло, заплутане у гілках. І малює в уяві жінку. Він її випадково зустрічає на вулиці. І домальовує історію любови до жінки-загадки. Заради неї здатна завершитися навіть війна...
Осмислення історичного минулого — це ще один зріз творчості Богдана Томенчука. Без цього знання, без усвідомлення та визнання поразок та зрад, без перепрочитання та вивчення перемог неможливо бути українцями у світі. Тому оживають у рядках поета-громадянина драматичні сторінки історії України, промовляють гетьмани та козацькі ватажки.
Слово зцілює й дає надію
Богдан Томенчук — автор чуттєво-інтелектуальної лірики, в якій органічно поєднуються інтимне, громадянське та філософське начала. Його вірші доречні та доцільні в кав’ярнях, на майданах, на сценах і в затишку домівок.
Вони можуть бути дошкульними, гострими, ніжними, болісними, але завжди обнадійливі та життєствердні. Бо у центрі завжди поклик до тих, хто балансує поміж цим божевільним світом нападницької війни, епохою Відродження та добою Романтизму.
Упродовж крайніх років поетичні твори Богдана Томенчука не раз ставали предметом наукових розвідок. Дослідники його творчості відзначають ліризм поезій, говорять про них як про вдале продовження української поетичної традиції, про багатющу образну палітру, влучність його слова, інтертекстуальну складову, мовне багатство. Зрештою, про поезію як зброю перемоги.
Недаремно і невипадково його вірші було відзначено Народною премією імені Тараса Шевченка (2022 р.), а тепер автора номіновано на Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Особливою любов’ю та повагою читачів користується крайня поетична збірка «Вишийте, мамо, бронежилет». У ній вірші різних років і ті, котрі були написані в перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Ці вірші підтримують і дарують надію, говорять правду. Вони об’єднані темами війни, людини у війні, осмисленням історії України.
Поезії Богдана Томенчука — це випадково підслухана сповідь громадянина, воїна, сина, закоханого чоловіка, який готовий до останнього подиху боронити кожен сантиметр рідної землі, дитину, жінку, українське слово, пам’ять. Готовий жити заради України та віддати своє життя заради неї в борні за справедливість.
«Вишийте, мамо, бронежилет» відправляють у госпіталь на Харківщину.
Фото з власного архіву.
Збірка «Вишийте, мамо, бронежилет», як і попередні збірки, тримає високу україноцентричну ноту без надриву і фальшу. Вона про біль, любов, драму і тріумф, про віру в українську перемогу і можливість гідно її вибороти. Гідно зустріти та бути в ній.
Німецький філософ Мартін Гайдеґґер писав, що мова є домом буття, в якому живе людина. Поезія дає ключі до дверей найпотаємніших кімнат цього дому.
Відчинивши їх, опиняєшся немов в іншому вимірі, в якому все діє за законами художньої умовності та авторської вигадки, хоча вигини простору і реального часу іноді нереальніші за всі вигадані поетичні часопростори.
Це світ, де речі отримують нові імена, де картини сну стають можливими на дотик, а слова — священною зброєю.
Вірші, ставайте довкола стіною,
Ворог є ворог... А час не навчив...
Б’ються у мури луна за луною.
Чуєш, Кассандрою, вірше, кричи...
В одній із ранніх поезій ліричний герой Богдана Томенчука запитує: «А хто ми без любові?» Любов — єдине, що по-справжньому важить у цьому світі. Вона через поетичні слова проростає в серцях і душах: дарує затишок тому, кому неспокійно; зцілює того, кому болить; обнадіює того, хто нічого не чекає та ні на що не сподівається. Міцніє вірою в нашу перемогу. А здобувають її ті, кому незримо матері, сестри, дружини й наречені сподіваннями і підтримкою вишивають бронежилет.
