(Закінчення. Початок — у номері «України молодої» за 22 січня)
Атака сталіністів із 1945-го триває
Після завершення Другої світової, здавалося б, Україна як одна з країн-засновниць ООН і активний учасник відсічі німецькому фашизму заживе належної слави в СРСР і її видатні особистості будуть поціновані належним чином, пишуть у соцмережах наші сучасники. Та де там.
Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався саме на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Самопроголошений генералісимус Й. Сталін збирався виселити всіх українців у Сибір. Услід за кримськими татарами.
І жалкував, що зробити це неможливо — елементарно не вистачає навіть вантажних вагонів. (Про це повідомив прозрілий Микита Хрущов у своїй знаменитій доповіді на ХХ з’їзді КПРС із розвінчання «культу особи» у 1956 році).
Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні «буржуазного націоналізму». Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літературі та мистецтві. Тобто, тривала атака на українців як вільнолюбиву націю хліборобів, науковців, організаторів виробництва... націю нащадків козацької Запорозької Січі.
Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов на догоду Москві («прозріє» він пізніше, а на той час в Україні сліпо виконував указівки Кремля зі знищення українства) та його поплічники-ідеологи, засвідчуючи вірність «ученню Маркса», почали брудну кампанію цькування української інтелігенції.
Лише протягом серпня—жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів.
Дісталося й недавно звільненому з концтабору гумористу Остапу Вишні (Павлові Губенку) за сміливу громадянську позицію. Громили «горили від партії» і таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Довженко, В. Сосюра та ін.
Авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності. Приводом стало те, що в книзі погано висвітлено класову боротьбу «прогресивних» і «реакційних» письменників, не показано «позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України», а нібито присутнє схиляння перед Заходом.
Авторам «Історії України», виданої за редакцією М. Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі «буржуазно-націоналістичних концепцій», узятих із праць неблагонадійного академіка М. Грушевського, голови УНР (1918 р.), поваленого полчищами кривавого полковника Муравйова, який очолював окупаційні війська Росії, що вторглися в Україну на початку ХХ століття.
У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К. Данькевича. Колективам усіх газет та журналів указано на необхідність ретельніше висвітлювати «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «буржуазного націоналізму». Хоча комуністичні писаки й без того робили це з особливою пристрастю й запопадливістю.
І все ж лінія Хрущова Москві здалася досить м’якою, тому його ЦК ВКП(б) у 1947 p. відкликав із Києва та призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, головного організатора Голодомору 1932—1933 pp., який втілював план масових розстрілів українців у 1937—1938 роках.
Цей єврейський вождь комуністичного Кремля паталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. До речі, цей соратник Сталіна, названий у народі посланником диявола, не виявляв милосердя й до одноплемінників, які займали керівні пости районного та обласного рівнів і які, на його думку, погано виконували завдання центру (той таки Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому їхньої партії).
Тоді ж злива звинувачень впала, зокрема, на Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну», написаний і оприлюднений ще 1944-го. Нагадаємо: саме того року премія кінокритиків США (тепер — «Оскар») була вперше присуджена радянському фільму, а саме — стрічці «Райдуга» з українкою Наталією Ужвій у головній ролі.
Напевне, це ще дужче бісило посіпаку Сталіна. Тепер Каганович добачив у вірші Сосюри, чия поезія цілковито заслуговувала Нобелівської премії (якби були переклади англійською чи французькою), прояви «українського буржуазного націоналізму».
Хоча цей факт переслідування українського поета-фронтовика засвідчив наявність єврейського шовінізму, пояснити який навіть через десятиліття ніхто не береться. І каятися за цей колабораціонізм Кагановича перед пам’яттю Володимира Сосюри та інших сотень переслідуваних українців ніхто не квапиться. Як поквапилися вибачатися за колабораціонізм деяких українців у роки Другої світової деякі політичні діячі перед Кнесетом в Ізраїлі...
Тоді ж партійні бонзи та колеги по перу примусили В. Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі», адже, за словами Л. Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам Степан Бандера (хоча жодних юридичних оцінок злочинної діяльності Бандери не було за часів СРСР і нема донині). І всі потуги звинуватити бандерівців у співпраці з гітлерівцями є класичним геббельсівським прийомом: чим більше брехні, тим більше дурнів у неї повірять.
А тоді Поет змушений був усупереч своїм переконанням під тиском спецслужб написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшлося про якусь аморфну соціалістичну вітчизну. Його морально ламали, прагнучи довести до самогубства.
Що стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї після 1945-го не було пощади. (Все за ту ж «бандерівщину», якою огульно лякає світ нинішній очільник кремля путін, мовляв, до влади в Києві 2014-го прийшли бандерівці). Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням.
Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. У присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.
Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях у 1949 р. після загибелі письменника-комуніста Я. Галана (убитого, як тепер стало відомо, агентами КДБ задля провокування ситуації, мовляв, бандерівці піднімають голову і потрібні нові репресії).
У вузах арештовували і звільняли професорів та викладачів, масово виключали студентів. Режим Кагановича змушував їх публічно розкаюватися в «антирадянській діяльності», маючи на меті вимивати зі свідомості громадян будь-який український патріотизм, історичну пам’ять, дух слов’янства і свободи.
Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стало переслідування органами НКВС-КДБ (більшість в яких становили чомусь комуністи неслов’янсього походження) наприкінці 1948-го осіб, які «виявляли низькопоклонство» перед Заходом. А хто визначав неблагодійність окремих громадян? Усе те ж відомство радянського «гестапо» за вказівками Лазаря Кагановича.
На початку 50-х років ХХ століття репресивний апарат продовжував вишукувати нових «ворогів народу». Правда, фашизм одного з кремлівських вождів Лазаря Кагановича, спрямований на слов’ян, тепер дав зворотну реакцію: на догоду параноїку Сталіну «ворогів народу» почали активно знаходити в середовищі інтелігентів та керівників-євреїв (заводи, лікарні, держустанови), яких мав би «кришувати» Каганович, але їх звинувачували у «космополітизмі» (відсутності патріотизму), валютних спекуляціях, сіонізмі.
У чому ж відмінність марксизму-ленінізму від сіонізму, до речі, ніхто не розтлумачив і досі. Тоді ж дамоклів меч реально навис над головами десятків тисяч фахівців, котрі не соромилися свого єврейського походження.
Кремлівські семіти заради власного благополуччя запросто посилали на погибель тисячі пересічних іудеїв. І вигадав же «вождь і учитель» автономну область Біробіджан аж за Сибіром для депортації туди неблагонадійних євреїв з європейської частини Союзу. А ті-таки кремлівські семіти у часи тирана використали ними ж благословлювані репресії своїх одноплемінників задля власних вузькокланових інтересів.
Роль України у Другій світовій війні була визначальною для СРСР, проте республіка й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, а москва відмовляла їй у праві на суверенітет. Навіть попри те, що Сталін використав Україну як одну з країн-засновниць ООН (поряд із Білоруссю, аби мати три голоси під час голосувань), насправді незалежною вона не стала.
Для повнішого розуміння теми України в сучасному світі варто навести вірш «Любіть Україну» згадуваного вже видатного українського поета, учасника громадянської війни 20-х років та Другої світової, уродженця Донбасу, який починав писати російською мовою, але став, за визначенням КДБ СРСР, українським «буржуазним націоналістом», Володимира Сосюри.
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
Зверніть увагу. Вірш написаний і оприлюднений у 1944-му, коли німецьких фашистів було викинуто за межі Республіки Україна. Вірш патріотичний, сповнений оптимізму і добра. Та настав 1951 рік.
У Київ знову вернувся на посаду першого секретаря ЦК КПУ Лазар Каганович, організатор і натхненник масових репресій українців, лютий ненависник Тараса Шевченка та всієї української культури.
Ось чому в газеті Центрального комітету КПРС «Правда» від 2 липня надрукували велику за обсягом редакційну статтю, в якій нещадно ганьбили патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».
Виходило, що не можна любити Батьківщину? Так і виходило, адже в «Маніфесті компартії», написаному членами сатанинської секти К. Марксом і Ф. Енгельсом у 1848 році, йдеться, що «пролетаріат не має Вітчизни».
Трагедія українства посилювалася й тим, що єврейські ідеологи компартії Радянського Союзу змусили побратима Сосюри, такого ж видатного українського поета Андрія Малишка, поставити підпис під пасквілем «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів» (10 липня 1951 року, газета «Радянська Україна»).
А як мав реагувати на всі ці спекуляції простий селянин? Звісно, підтримувати політику партії. І вірити таким пасквілям. Ось як прислана з москви компартія України (перший з’їзд КПУ, як відомо, відбувся 1918 року у... Москві під керівництвом В. Леніна-Бланка, тобто нам експортували комунізм Маркса—Енгельса) нищила моральність українців, сіяла розбрат і міжнаціональну ворожнечу. Адже кожен нормальний громадянин, бачачи таке свавілля, мав возненавидіти росіян і євреїв, носіїв цієї ідеології і практики.
Що ж містилося в публікації А. Малишка? Нічого нового, кабінетні цековські щури прогиналися перед кагановичами у характерному для того лихоліття стилі: «Стаття «Правды» змушує нас глибше придивитися до творчості В. Сосюри...
Треба сказати, що прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості. Відомо, що шлях В. Сосюри в період громадянської війни був, м’яко кажучи, плутаним, певний час В. Сосюра був у ворожому таборі... у нього немало віршів, які викривлено зображують радянську дійсність... Це про період, коли петлюрівці на Донбасі мали свій уплив на населення і зовсім юний В. Сосюра був мобілізований до петлюрівської армії.
Такий шлях тоді був не лише у В. Сосюри... Коли партія розгорнула соціалістичний наступ проти куркулів, буржуазних націоналістів, В. Сосюра знову виявив ідеологічні хитання... не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступив з рядом занепадницьких безідейних віршів, а то і прямо ворожих, як-от вірш «Любіть Україну». Хто забуває про дружбу народів чи обходить її мовчанкою у своїй творчості, той робить величезний злочин проти справи будівництва комунізму».
Роль Кагановича і його «слуг» — злочинна
Принагідно. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки письменників України за участю Л. Кагановича, на якому гостро критикували за «націоналістичні збочення» М. Рильського, А. Малишка, Ю. Яновського, П. Панча та ін.
За цих умов під нищівну критику потрапляє оповідання О. Гончара «Модри камень», надруковане в журналі «Україна» (№4-5, 1946 р.). Колишня газета «Комуніст», у якій О. Гончара піддали критиці за оповідання «Пальма», а тепер — «Радянська Україна» в передовій статті назвала «Модри камень» «містичним, шкідливим твором», що в ті часи означало фактичне винесення автору смертного вироку. Ворог же народу. Ворог партії!..
Дослідник творчості О. Гончара В. Коваль стверджує, що й на рукописах «Альп», які він мав можливість прочитати, є багато перекреслень, резолюцій, побажань щось виправити... Напевне, письменник на них не дуже зважав, але після опублікування «Альп» у журналі «Вітчизна» (7-8 номери за 1946 р.) Ю. Яновського було звільнено з посади редактора.
Мабуть, це було пов’язано ще й із його романом «Жива вода», що теж був підданий тоді нищівній критиці. Те ж сталося й з А. Малишком після опублікування в журналі «Дніпро», редактором якого він був, повісті П. Панча «Запорожці».
Творчість О. Гончара не вкладалась у це «прокрустове ложе», а тому й конфліктував письменник із системою. Тут варто зупинитися на роздумах О. Гончара над книгою свого життя:
«Із чого складається моє життя? Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у тяжкій боротьбі, як казковий титан з нелюдською силою, захищав фортецю, ім’я якій — Я, чистота моєї душі. І ця фортеця весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидотних, мерзотних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя блискотіла, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна.
Та скільки можна витримувати ці тортури? Адже є межа і моїм силам, адже маю я право коли-небудь відпочити, пустивши собі кулю в серце? Не звинувачуйте ж тоді мене ті, хто дивився на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені помогти.
Я завжди був сам. Де мої зброєносці? ... Я релігійний. Я вірю в Бога. Але тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, зіпсувати коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського» (запис 28 липня 1946р.).
Та, мабуть, найбільш болісним для О. Гончара був період, коли вже в зеніті пошани на нього посипалися доноси в Москву, не забували й свої доморощені «поцінувачі».
Звернемося знову до його щоденника: «Був на розмові у Ш-та, зробив заяву про відставку з посади голови Спілки. Розмова важка. Як з бетоном. Але висловив усе, що накипіло. І за всіх — і за старих, і за молодих. Тепер ждати — з якого боку буде мстивий і злобний удар. Заходив Бажан. У нього теж ночі-кошмари, і настрій — не кращий. І все ж віриться в просвітлінь (запис 29.01.1966).
А почалося все з листа О. Гончара першому секретареві ЦК КП України П. Шелесту, в якому письменник захищав І. Дзюбу й висловлені ним думки в статті «Інтернаціоналізм чи русифікація» з приводу проявів великодержавництва, ігнорування в державних установах та вищих навчальних закладах української мови, видань і тиражів українських книг тощо.
Письменник відмовився брати участь у роботі так званої «ідеологічної комісії», яка мала винести вердикт І. Дзюбі. Нова хвиля моральних репресій проти О. Гончара почалась із публікації в першому номері журналу «Вітчизна» за 1968 рік роману «Собор».
Цей твір — тривожна пересторога проти байдужості й політичної сліпоти та демагогії, кар’єризму й духовної порожнечі, що вели до руйнування особистості. Письменник застерігав суспільство від застійних явищ, які вже наближалися, піднімав завісу над проблемами, що зумовлювали безчестя, кидали тінь на громадянську позицію патріотів, породжували висуванців типу одного з героїв роману Володьки Лободи, який заради кар’єри міг знищити природні багатства, культурні й духовні цінності, зректися рідного батька. У листі до О. Гончара з нагоди виходу «Собору» Григір Тютюнник писав: «Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, а тому й страшно, жахливо...».
Однак із квітня 1968 року розпочалася критика і роману, й автора «на рознос». Вона почалася з виступу на пленумі ЦК КПУ першого секретаря Дніпропетровського обкому партії Олексія Ватченка, який інтерпретував художній твір як власну біографію і впізнав себе в образі одного з героїв роману — Володьки Лободи. Усі, хто виступав на захист «Собору», як правило, зазнавали певних утисків, їх звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, позбавляли можливості друкуватися.
Найголосніше в цьому хорі критиків прозвучали голоси тодішнього директора Інституту літератури М. З. Шамоти та, мабуть, тепер відомих авторів статті в «Радянській Україні» під назвою «Перед лицем дійсності», що заховалися за псевдонімами М. Юрчук і Ф. Лебеденко.
Академік М. З. Шамота в статті «Реалізм і почуття історії» («Радянська Україна», 16 травня 1968 р.) доводив, що роман «Собор» не найкращий із творів О. Гончара і є творчою невдачею письменника. Псевдоавтори згаданої статті звинувачували письменника в тому, що він «відступив від правди життя, затьмарив своє мистецьке полотно надто похмурими тонами, переповнив його другорядними, наносними, нетиповими деталями, які значною мірою спотворили соціальну картину дійсності, викривили ідейне спрямування роману, знизили його художню цінність. Тому, на нашу думку, не можна вважати роман «Собор» кроком уперед у творчості О. Гончара».
На жаль, тих, хто бажає применшити роль творів О. Гончара в українській літературі XX століття, а то й принизити особу письменника, не зменшилось і після його смерті, зазначають дослідники творчості літератора у статті «Олесь Гончар: «больові точки творчості» в одному з інтернет-видань (посилання:
eprints.zu.edu.ua). Досі немає стабільності щодо вивчення творів письменника в шкільних програмах (до речі, не тільки О. Гончара), окремі представники молодшої генерації письменників не проти ревізувати його творчість, або, за їхнім висловом, «скинути автора з п’єдесталу».
Дивно, що нині «воздають хулу» книгам О. Гончара ті, хто на його творчій спадщині одержував наукові ступені, виховував високі патріотичні почуття й любов до прекрасного в школах і вишах, говорив слова вдячності авторові на його ювілеях. Крім доморощених «хулителів», подавали голоси з-за кордону Іван Кошелівець та Юрій Шевельов. Перший звинувачував О. Гончара в тому, що всі його твори прославляють «совєтчину», а другий — що в письменника немає власного стилю.
До речі, колишньому професору Харківського університету. Ю. Шереху-Шевельову з подачі його колишнього студента О. Гончара було присвоєно звання дійсного члена Академії наук України.
Ось такими методами працювала москва. Як і двісті, і сто років тому. Як і тепер, у ХХІ столітті, називаючи українців, які визволилися від їхнього прихвосня і бандита Януковича в ході Революції гідності 2014 року, фашистами, «жидобандерівцями», хунтою... Так і хочеться додати: «хто не зрозумів ленінсько-сталінської дружби народів».
Путін виявився достойним послідовником Гітлера і багато в чому навіть перевершив його.
P. S. Нині в росії діють близько 50 фашистських формувань. Це — до теми телемарафону про «український фашизм», що його прагне втюрити світовій громадськості режим міжнародного злочинця путіна в лютому 2025 року. А почалося все з всеросійської фашистської організації (ВФО) — організація росіян-білоемігрантів, що існувала протягом 1933—1942 років у США під керівництвом Анастасія Вонсяцького. Заснована 10 травня 1933 в Томпсоні (США, штат Коннектикут). ВФО — абревіатура (повна назва — Всеросійська націонал-революційна трудова та робітничо-селянська партія фашистів). Після 1935 р. отримала назву Всеросійська націонал-революційна партія. Партія була нечисельною, але сильною у фінансовому плані.
У 1933—1941 роках партія видавала щомісячну ілюстровану газету «Фашист» . З 1935-го по 1942 роки в Шанхаї партія видавала газету «Русский авангард»[. Зауважте, що до 1940 року в Китаї успішно діяло п’ять фашистських російських партій. Ось звідки, як кажуть, роги ростуть, чому нинішній Китай фактично підтримує росію в її агресії проти демократичної України.
Прем’єр Великої Британії Черчилль ще 1939 року під час свого виступу в парламенті заявив, що комунізм відрізняється від фашизму не більше, ніж Північний полюс від Південного. А видатний учений, лауреат Нобелівської премії Іван Павлов вважав, що джерелом фашизму став більшовицький переворот у росії 1917 року.
Нагадаємо персон, які були організаторами цього перевороту та родоначальниками російського фашизму.
13 січня 2010 року своїм рішенням Апеляційний суд Києва підтвердив висновки слідчих Служби безпеки України про організацію здійснення в 1932—1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму — Йосипом Сталіним, В’ячеславом Молотовим, Лазарем Кагановичем, Павлом Постишевим, Менделем Хатаєвичем — геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.
21 січня 2010 року рішення суду набуло чинності. Ще СБУ додало список службових осіб, причетних до винищення українців у ті роки, — Ягода Генріх (Єнах Гершкович), заступник голови ОДПУ; Балицький Всеволод Аполонович, повноважний представник ОДПУ в УСРР; Реденс Станіслав Францович, голова ДПУ УСРР; Миронов Лев Григорович (Каган Лейба Гиршкевич), начальник економічного управління ОДПУ; Кацнельсон Зиновій Борисович (Борухович), начальник Харківського облвідділу ДПУ УСРР; Іванівський (Гібшман) Ізраїль Давидович, начальник ОДПУ в Криму...
Ось хто втілював ідеологію фашизму в 20-30-х роках минулого століття, людиноненависницькі зерна якої щедро проросли в Італії (Муссоліні) та Німеччині (Гітлер) і спричинили Другу світову війну . А тепер диктатор путлєр силкується накинути цей ярлик на українців.
Звісно, свобода слова — пряма загроза існуванню будь-якої диктатури. Проявилося це, зокрема, й на прикладі путінської росії: убито всіх, хто говорив правду про режим і його заміри володіти світом: Щекочихін, Політковська (дівоче прізвище, до речі, — Мазепа, і її батьки з Чернігівщини. — Авт.), Новодворська, Нємцов, Навальний... А за час трирічної агресії в зоні бойових дій рашисти вбили 120 журналістів і письменників, у тому числі зарубіжних...
Правда, як кажуть, очі коле. Тому свобода слова є і буде головною зброєю демократичного табору в протистоянні з тиранією. «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами» (перефраз висловлювань у світовій пресі Нормана Томаса, Х’юї Лонга та Вінстона Черчилля, після виступу останнього у Фултоні за присутності президента Трумена — США,1946 р.)
Олександр МИХАЙЛЮТА, лауреат мистецької премії «Київ»
