Дика гармонія: як поляки цінують і оберігають природу

«А знаєте, де ми сьогодні ночуватимемо? — гід нашої маленької журналістської групи у Польщі Олена (Бондаренко) витримала для годиться паузу, а потім ошелешила. — У Гуті-Полянській, поряд з барлогом ведмедиці. І ще нюанс — жодного зв’язку там не буде».

 

Вкотре переконуюся, що бажання інколи дивним чином збуваються. Бо підсвідомо хотілося тиші. (Хоча б один раз, до ранку. Отакої, звичайної, коли можна навіть не спати, а просто слухати ніч. Медитувати на зорі).

 

Ну що ж, тепер і тиша тобі буде, і шахедів не буде, і телефон гарантовано мовчатиме, і зорі будуть. От тільки дивитимешся ти на них крізь вікно, бо за ним — темінь, ведмедиця і справжній край світу. Точніше — кордон зі Словаччиною. 

 

Колись, до створення Європейського Союзу, на цьому місці були прикордонна застава, казарми, загін. Пізніше, коли кордони всередині ЄС стали умовними, приміщення застави взяв у довгострокову оренду пан Мацей Моравський.

 

І зробив із колишніх казарм чудовий приватний туристичний притулок Hajstra. Для поціновувачів тиші і спокою. Та не для мисливців — полювання тут категорично заборонено, навіть розмови про нього (анекдоти, запитання, жарти) не вітаються. Тому любителів поспостерігати за братами нашими меншими крізь приціл рушниці у притулку зроду не було.

 

...Як і очікувалося, ведмедиця на подвір’ї притулку вночі так і не з’явилася — певно, мала важливіші справи, ніж лякати українських журналісток (здоровий сон, наприклад).

Туристичний притулок Hajstra межує з Магурським національним парком. Паркова територія охоплює майже 200 квадратних кілометрів, переважну більшість цієї площі займають ліси.

 

За програмою подорожі, після ночівлі на кордоні ми мали відвідати закриту частину заповідника. Супроводжувати нас на маршруті мав пан Зенон Войтас, ботанік, природознавець, співробітник Магурського національного парку.

 

Провідник виявився молодим чоловіком у камуфляжі, який з перших днів повномасштабної російсько-української війни регулярно їздить на фронт із гуманітарною допомогою. Напередодні він якраз повернувся з Часового Яру. 

 

Зранку стояв туман, земля була вогкою, на ній, як на гіпсових заготовках скульптора, чітко відбивалися сліди мешканців заповідника. Пан Зеник пояснював, хто йшов стежкою перед нами, — козуля, лось чи вепр.

 

І коли ми проходили неподалік того самого барлога тієї самої ведмедиці, про це нас сповістив спеціально встановлений знак. Як попередження, що поводитися тут слід тихо і чемно. 

 

До речі, на території Магурського парку мешкають понад 200 видів хребетних тварин, зокрема, бурий ведмідь, вовк, рись, лісовий кіт, дикий кабан, видра. Птахів тут налічується теж чимало, близько 160 видів, серед них можна зустріти орлана-білохвоста, чорного лелеку та глушця.

 

Не менш вражаючою є і кількість комах: дослідники зафіксували понад 4 тисячі їх видів. Але найголовніше — вони всі тут комфортно співіснують, навіть чисельність окремих видів регулюється абсолютно природними способами, без втручання людини, бо в дикій природі завжди хтось комусь їжа, і це нормально. 

 

А ще парк має багату й різноманітну флору: тут зростають старі букові та ялинові ліси, а на луках квітнуть ендемічні рослини, які неможливо побачити більше ніде. Особливу увагу привертають дикі яблуні та груші — вони залишилися на місці колишніх садиб і є живими свідками історії.

Тому й бентежила одна річ: колись на цьому місці були лемківські села (етнічної спільноти, значна частина якої ідентифікувала себе українцями). За історичними мірками зовсім недавно — якихось 70-80 років тому — люди сіяли тут пшеницю, вирощували сади, справляли весілля, народжували дітей, помирали. На щось сподівалися, про щось мріяли. 

 

А потім було кілька хвиль примусових переселень (зокрема під час сумнозвісної операції «Вісла»), ІІ Світова війна — і повертатися стало просто нікуди. Зруйнована територія, розбиті будинки.

 

По всьому маршруту на очі потрапляли то залишки стін серед чагарників, то уламки кам’яного мосту через потічок, то вирви від бомб і снарядів, то старі хрести.

 

За могилами на території Магурського парку належним чином доглядають, вони не закинуті, хоч на деяких табличках уже складно розібрати надписи, хто тут похований і коли. 

 

Мимоволі це породжувало невеселі асоціації, думки: що буде з тими зруйнованими вщент українськими селами і містами, які кацапи фактично зрівняли із землею? Чи повернуться сюди люди після війни? Чи розсипляться горохом по світу, асимілюючись деінде?

 

Наскільки вистачить їм моральних і фізичних сил почати все з нуля вдома? Якою буде доля розлучених війною родин? А раптом українці вирішать залишити у спокої понівечені й сплюндровані території, природа ж поступово прикриє наслідки московського варварства новими рослинами — і пам’яткою про те, що тут колись вели запеклі бої, а наші люди чинили героїчний спротив російській орді, стануть прекрасні парки? 

Ми, до речі, маємо в Україні досить яскравий приклад відновлення екосистеми без найменшого втручання людини буквально за кілька років після техногенної катастрофи — Чорнобильську зону, куди свого часу повернулися навіть зубри й інші унікальні тварини.

 

Єдине слід зазначити, що туризм там був свого часу досить стихійним явищем: нечисленні групи за грубі гроші з дозволу енергетичного відомства або нелегальні сталкери погоди на туристичному ландшафті не робили.

 

А потім прийшов москаль і спаскудив усе, що з 1986-го вижило після вибуху «мирного атома». По війні Зона потребуватиме не лише розмінування й ревідновлення, а й насамперед системності в подальшому розвитку.

 

Що ж стосується Карпат, то ситуація в регіоні склалася катастрофічна ще до великої війни. І причина полягає передусім у людському факторі: неконтрольоване споживання природних ресурсів, вирубка лісів, забудова заказників, створення стихійних сміттєзвалищ, забруднення гірських річок, масові катання на джипах, багі, квадроциклах спричинили міграцію деяких видів тварин на територію сусідніх країн. Від гріха подалі.

 

І коли ми розмірковуємо на модну зараз тему про світловий, шумовий, цифровий детокс, то стосуватися він повинен як людини, так і природних ресурсів. І в цьому контексті трохи оптимізму додає ухвалений Верховною Радою на початку цього року в другому читанні законопроєкт №11024 «Про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» щодо забезпечення збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду». Тепер закон офіційно забороняє приватним особам пересуватися на транспортних засобах територіями заповідників.

 

«Джипінг» забруднює ґрунти, знищує рослинний світ, шкодить диким тваринам. І ухвалення цього закону є важливим кроком до європейських традицій управління природоохоронними територіями», — прокоментувала рішення парламенту міністерка захисту довкілля та природних ресурсів Світлана Гринчук.

 

І додала: «Якщо вам запропонують помилуватися краєвидами національного природного парку і використати для проїзду по його території квадроцикл, — знайте, що це незаконно».

 

Отже, гучність трохи прикрутили, чим зменшили стрес і додали комфорту в життя представників фауни. 

Між іншим, Магурський національний парк — це не просто витвір дикої природи, де все само собою якось гармонійно склалося, це приклад того, як люди можуть відповідально ставитися до довкілля. Для збереження екосистем тут діє низка правил, які суворо контролюються:

 

1. Заборона порушувати тишу: будь-який шум може злякати тварин і негативно вплинути на природний ритм життя парку.

2. Відсутність сміття: кожен відвідувач зобов’язаний забирати з собою все, що приніс.

3. Жодних багать: смажити шашлики чи розводити вогонь суворо заборонено.

4. Обмеження для транспорту: пересуватися територією можна лише пішки або спеціально дозволеними автомаршрутами.

5. Відвідування заповідника тільки з дозволу: це допомагає контролювати потік туристів і запобігати їх надмірному впливу на природу.

 

Крім того, в Магурському національному парку ведеться велика наукова, освітня робота, діє інтерактивний музей (де можна послухати голоси тварин, птахів, побачити зразки трав, дерев, квітів, макети гнізд, барлогів, нір), працює дитяча екошкола. І така відповідальність за збереження природних багатств для майбутніх поколінь викликає глибоку повагу.

 

Я свідомо не заглиблююся в тему екологічних збитків, завданих Україні російською агресією, бо вона потребує окремого дослідження. Скажу лише, що на кінець 2024 року цифра матеріальних втрат, озвучена Міндовкілля, вже перевищувала 65 млрд євро.

 

Проте ці дані не є остаточними, бо, по-перше, війна триває; по-друге, майже третина територій природно-заповідного фонду нашої країни перебуває або під окупацією, або в зоні бойових дій; по-третє, значні площі потребують розмінування; по-четверте, 1 тис. 300 видів рослин і тварин через москальські обстріли опинилися в зоні ризику і можуть зникнути назавжди.

 

Катастрофічної шкоди завдано ґрунтам, водам, повітрю. І все це потребуватиме не лише колосальних інвестицій для відновлення, а й безцінного досвіду наших партнерів, зокрема Польщі.

 

Наш престур — це перша з початку повномасштабної війни поїздка журналістів з Києва, Одеси, Запоріжжя до Підкарпатського воєводства на запрошення Польської організації туристичної.

 

Метою було показати, як можна розвивати туризм, щоб він став по-справжньому бюджетоутворювальною галуззю; чим привабити подорожуючих іноземців (і це не завжди дорогі готелі чи всесвітньо відомі пам’ятки); як сприяти організації «зелених» маршрутів, екосадиб, локацій для тих, хто просто любить мандрувати пішки з наплічником.

 

Як-от наша гід Олена Бондаренко, яка навіть книжку про це написала «Сама. 2300 кілометрів через усі Карпати», що цього року має вийти у видавництві «Віхола».

 

А ще ця подорож виявилася про те, що найтемніші моменти минають, що після війни настає мир, що відродження часом набуває неочікуваних форм. Перефразовючи Франсуазу Саган, додала «трохи оптимізму в холодні часи».