300-річний дуб Славень на Київщині отримав статус ботанічної пам’ятки
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
Переселенська драма Закерзоння: донині непокараний антиукраїнський злочин
18.12.2024
Пам’ятник жертвам депортації 1944—1946 років у Тернополі. (Фото з Вікіпедії.)
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові.
Йдеться про злочинну угоду між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян — із території УРСР, ухвалену 9 вересня 1944 року в Любліні (Польща).
За совєцького режиму про неї майже не згадували, принагідно зазначали про «добровільність евакуації», «здійснення одвічної мрії українців бути єдиним народом», «торжество історичної справедливості» і т. д., і т. п., унаслідок чого майже за два роки переселили понад 483 тисячі осіб з Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини й Південного Підляшшя (за неофіційною назвою — Закерзоння) переважно в західноукраїнські області. Були ще пізніші корективи польсько-совєцьких кордонних ліній не на користь України.
Завершальним, злочинним їх етапом став так званий «обмін» у 1951 році ділянками державних територій площами по 480 квадратних кілометрів, унаслідок чого Україні передали з Люблінського воєводства гміни Кристинополя (перейменованого в УРСР на Червоноград, тепер — на Шептицький), Белза, Хоробріва та Угніва; Польщі віддали землі 41 села Нижньо-Устрицького, Стрілківського й Хирівського районів та містечка Нижні Устрики тодішньої Дрогобицької області як частини Західної Бойківщини, а 32 тисячі мешканців виселили в південно-степові регіони України. Певна кількість з них зуміла перебратись на Івано-Франківщину, Львівщину.
Загальна картина переселенського свавілля у 1944—1951 роках з’ясована, вона нараховує понад 520 тисяч українців. Вникати в деталі наразі немає можливості, настійне прохання, кого цікавить ця проблема, — не вносити плутанину в кількість виселених без наукового обґрунтування, не ототожнювати їх з акцією «Вісла» (1947 р.), котрою розпорошено по північно-західних теренах Польщі понад 140 тисяч осіб, які уникли виселення. Єдине, що єднає ці дві злочинні акції як за суттю, методом, так і за метою, — вони були антиукраїнськими, справжньою депортацією.
«Депортаційний серіал» законодавців
Щодо останньої дефініції — крапку не поставлено. На переконання докторки історичних наук Тетяни Пронь з обласного Миколаєва, першим серед вітчизняних науковців дійшов такого висновку — що була вчинена саме депортація — автор цих рядків у статті «Так, торжество несправедливості!» (ще у виданні з дивною на тепер назвою «Ленінська молодь», 9 січня 1990 р.). Зізнаюсь, було це для мене приємною несподіванкою.
Проте остаточне, законодавче слово — за Верховною Радою України. Депортовані згуртувалися у земляцтва «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина». «Любачівщина», «Бойківщина», «Устріки», утворивши 1998 року Об’єднання депортованих товариств українців «Закерзоння», почали звертатися до керівництва парламенту, народних депутатів, щоб визнати евакуйованих у зазначені роки депортованими, не домагаючись матеріальних компенсацій.
У Львові пам’ятник-меморіал депортованим українцям з території Закерзоння у 1944—1951 роках освятили 27 грудня 2021 р.
Фото з сайту zbruc.eu.
Крига наче скресла: 24 вересня 2021 року за підготовлений відповідний законопроєкт 2038 проголосували в першому читанні 294 народні обранці. Питання з другим та остаточним його ухваленням затягнулося, попри всі зусилля товариств завершити цей «депортаційний серіал».
Закрадається думка: воно для влади не на часі, воно дратує польських екстремістських елементів, які знову підняли галас навколо «волинської різанини 1943 року», вимагають від українського боку «каяття», проведення за його рахунок ексгумації жертв-поляків, а їх — «100 й більше тисяч», що вважають «геноцидом», в іншому разі «Україну з Бандерою в Європу не пустять».
Це ж скільки треба часу, зусиль, копачів-археологів тощо, аби знайти тисячі останків, довести, що вони — поляки?!
По-перше, цифра висмоктана з пальця, незаангажовані вчені орієнтуються на 18-20 тисяч осіб з обох сторін, притому українців загинуло більше; по-друге, Україна стікає кров’ю у війні з ненаситною ордою, де тут елементарні натяки на морально-людське, християнське співчуття?
Кажуть, правові угоди зворотної сили не мають. Якщо мати на увазі цивілізовані сторони, то так, але якщо ні, навіть коли вони декларують гуманістичні, набожні чесноти, — чекай гіршого. Наш стратегічний партнер, який багато робить доброго в скрутну годину для України, водночас має екстремістські елементи, що фактично культивують «західний фронт»; очевидно, масштаби його перебільшувати не треба, проте відомо, що «ложка шміру псує бочку меду».
Здавалось, ті патріотично-гонорові ляхи повинні б генетично ненавидіти москаля, який тричі роздирав їхню «Ойчизну» в минулому; 1940 року розстріляв у Катині 20 тисяч полонених польських офіцерів та вивіз тисячі осадників на сибірські мерзлоти; збив 2010 року президентський літак під Смоленськом... Але — мають зуб на українця, обзиваючи його найгіршими епітетами, котрий на їхні Мазури війною не ходив, на свободу не зазіхав...
Делікатність оцінок дій минулого
Першим державним особам — Леоніду Кучмі, Віктору Ющенку (Україна) та Олександру Кваснєвському, Леху Качинському (Польща) — вдалось порозумітись в оцінках конфлікту в роки війни, що супроводжувався жертвами з обох боків, проголосити найоптимальніше гасло в цій ситуації: «Прощаємо і просимо вибачення».
Публічним символом примирення повинен стати монументальний знак «Пам’ять. Скорбота. Єднання», відкритий у липні 2003 року в селі Павлівка Волинської області поблизу кордону — для українців; аналогічний знак за смисловою суттю мав постати на протилежному, польському, боці — для поляків, але цього не сталося і, напевно, не станеться.
За цим «примиренням» настала публічна та прихована вакханалія знищення українських меморіальних слідів, надгробків навіть українських повстанців, які загинули в бою з москальськими окупантами — ворогами поляків.
Тема величезна, трагічна, має такий же історіографічний доробок, водночас джерельну базу не вичерпано. Польський режим ще від крулівських (королівських) часів марив збудувати моноетнічне «паньство» (державу) методом ополячення української автохтонної національної меншини, залучаючи костел, що не вдавалося, призводило до конфліктів, особливо в роки Другої світової війни, регіональним епіцентром якого вигулькнув витворений поляками міф про «Волинь-43».
«Без вини покарані...» в образі ангела з опущеними крилами постав у Сокільниках біля Львова.
Фото з сайту zbruc.eu.
Війна добігала кінця, в Західну Україну прийшли другі совєти, зринула нагода для поляків вирішити «українське питання». Наратив наснажував повернутиПольщі східні довоєнні креси по Збруч (!) — несталося, запретендували на менше, але так, щоб «Львуф був наш», чого Сталін не заперечив, проте хитро запитав, чи ж погодяться львів’яни на це.
Отримавши фактичну дипломатичну відмову, польський комуністичний режим зажадав дозволу на виселення українців з Польщі. Раніше я схилявся до поширеної думки, що була це витівка кремлівського диктатора — «спеціаліста» з депортацій народів.
З’ясовується — ні! Це план польського режиму. Переконавшись, що велику українську меншину не переварить, а принагідно вона зможе завдати багато клопотів, приміром, заявити про право нації на самовизначення, автономну структуру тощо, запропонував її виселити, на що безальтернативно погодився совєцький вождь.
Зі здобуттям Україною незалежності посилився інтерес до переселенського питання, з чого почалася наша мова, достеменніше — до депортації, охопивши значний суспільний загал, розсудливих науковців.
Публікаційний доробок — значний. Назвемо лишень видання про «Західні землі України кінця 30-х—початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади», підготовлені Інститутом українознавства імені Івана Крип’якевича у трьох томах (1528 с., іл., 1994—2002 рр.), під однозначною назвою «Депортації», праці киян Наталі Кляшторної, Володимира Сергійчука, список можна продовжити. Для цих учених питання визнання виселених депортованими не було дискусійним, воно було для окремих політиків, високопосадовців.
Правове трактування переселенської драми
Набігали круглі дати від ухваленої угоди 9 вересня 1944 року, владі треба було реагувати. Президент Леонід Кучма заздалегідь (наближались вибори, електорат потрібний!) оприлюднив у липні указ про заходи у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі.
Через півтора року новообраний президент Віктор Ющенко, визнавши указ попередника «не чинним», повторив фактично його формулювання, але наголосив, що виселення було «примусовим».
Далі термінологічна справа чомусь не пішла, хоча впритул наблизилась до омріяної мети депортованих. Знадобилося кілька років, щоб переселенська драма здобула частково правильне визначення у правовому трактуванні.
На початку листопада 2018 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках», зобов’язавши уряд здійснити низку належних заходів.
Знаючи проблему, оцінили постанову як справедливу, новаторську, зауважено, що депортували українців де-факто не з території Польщі, а з їхніх рідних етнічних земель, які свавільно передали Польщі.
9 вересня наступного року, коли з’їхались у Київ голови, члени товариств з областей для відзначення роковин депортації на державному рівні, говорити про нього не доводиться: ніхто з новітніх державних мужів не прийшов, звісно, чогось очікуваного присутні не почули.
Останні послухали самі себе, ухвалили чергове звернення до найвищих державних посадовців, народних депутатів України, аби «насильно», «примусово» тощо виселених з рідних країв визнали «депортованими».
Вимога залишалась актуальною в заходах товариств з нагоди 80-річчя від початку виселення українців із Закерзоння. Прологом їх була поїздка з військовим оркестром у Перемишль, де 1921 року започатковано Культ Полеглих Героїв та Культ Могил, походом українців у першу неділю після Зелених свят неподалік у Пикуличі до місць поховань українських вояків часів визвольних змагань 20-х років, партизанів 40-х років.
Віддаючи належне їм, пам’ятаємо, що маємо «свої Пикуличі» — «Марсове поле» у Львові на Личаківському цвинтарі (і не тільки!), докладаємо зусиль, аби новітні Герої спали спокійно — «ворожа навала буде здолана!».
Це патріотичне гасло визначило позицію і діяльність товариств в умовах московської агресії. Гасло правильне, а виконавці? Одиниці залишились із тих, хто зазнав переселенської наруги, їм, наймолодшим, уже під 80, і все ж виписали, наче заповіт: «Нащадкам депортованих українців у боротьбі за волю України».
Під цим брендом видано «Інформаційний бюлетень» (№31, жовтень, 48 с., іл.), у ньому вміщено програму заходів товариств Львівщини з десяти пунктів на відзначення річниці.
Вересень був насичений виконанням відповідних заходів в обласних товариствах, первинних осередках. У Львові, де встановлено основний Меморіальний пам’ятний знак депортованим українцям, проведено Скорботне віче.
Сценарій усталений: розпочато віче з Державного Гімну України, завершено сакральним славнем «Боже великий, єдиний...» у виконанні хорів «Надсяння» й «Лемковини», вшановано пам’ять хвилиною мовчання тих, хто відійшов у засвіти та загинув у битві з рашистами, покладено квіти до Знаку.
Далі кілька коротких та доречних промов, у тому числі практично незмінної учасниці наших акцій, народної депутатки від «Європейської Солідарності» Софії Федини. Вона підкреслила, що наявне лихо — від того, що в середині минулого століття зло не було покаране. Воно здатне множитися.
Засудили німецький нацизм — результат відомий, але не засудили совєцький режим — тож маємо сучасну тоталітарну росію, депортації, зневажені права людини, народів, постійні агресії. Якщо не поборемо, не засудимо зло, то майбутнього не буде.
Не ухвалено проєкт 2038 — там не було що обговорювати, доповнювати, лише побоювання керівництва, «бо що подумають поляки?». Зупинятися й чекати нової круглої дати не можна, злочинно. «Закликаю всіх депутатів міських, обласних рад включитися в цю справу, це не питання партійної приналежності, це загальноукраїнська, державна справа», — сказала ораторка.
Громадянська панахида, яку вкотре провів з іншими священниками доктор богослов’я, пошанований, багаторічний ректор Українського католицького університету о. Богдан Прах, супроводжувалася національно-державницькими гаслами «Слава Україні!», «Героям слава!», що стали яскравою сторінкою в літописі української сучасної історії.
До слова, ці гасла, червоно-чорне знамено визнані путінським режимом терористичними на території конаючої імперії, за їх популяризацію карають. Аналогічний намір виношує частка польських парламентаріїв. «Схід і Захід — разом?!».
Не підігрувати антиукраїнським істеріям
Епілогом заходів львів’ян був «Круглий стіл — суспільний діалог» як 80-річний відголосок війни та депортації українців з метою знищення коріння роду і пам’яті поколінь, ухвалення резолюції на підставі здобутків, міркувань та пропозицій, як далі діяти.
У зовнішній комунікації визнано, що актуальною була і залишається співпраця з українським осередком у Перемишлі, враховуючи, що ціла плеяда особистостей —Олександр Колянчук, Михайло Козак, Степан Заброварний, Дмитро Богуш та інші — відійшла у вічність.
Вони відроджували національне життя, дбали про збереження спадщини. І треба сприяти в залученні до праці українських переселенців, котрі опинилися в сучасній Польщі, серед них чимало нащадків з тих родин, яких депортували із Закерзоння.
У внутрішній комунікації особливо наголошено на позиції та діяльності товариств депортованих в умовах московської навали, мобілізації сил у боротьбі за суверенітет і волю України: різні форми допомоги ЗСУ, всеосяжна та фахова фіксація подій, героїзм особистостей, безсмертя полеглих, пропаганда впевненості, що вікторія буде за українським народом, його збройними силами.
Такі ухвали заявлені в інших обласних товариствах, їх єднає домагання визнати виселених депортованими, а ще — майже повна відсутність на заходах очільників органів влади.
Пам’ятник-меморіал у Самборі.
Фото з сайту zbruc.eu.
«На щастя», від цього землетрусу не траплялося, проте без «ложки шміру — нашого» — не обійшлося.
У продуманий «Інформаційний бюлетень», укладений під актуальним брендом головним його редактором — автором цих рядків з багаторічним науково-видавничим досвідом, — втрутилися «фахівці» з відчуттям безвідповідальності, наче за «кращих комуністичних часів», звелівши негласно комусь скоротити низку статей, а мої — про «Марсове поле», «Позицію та діяльність товариств в умовах москальської агресії» — вилучити, як і згадку стосовно монографій «Надсяння» (2019 р.), «Вирвані з материнської землі» (2020 р.), роботи від 2009 року над 15 випусками «бюлетеня».
Звичайно, читач не знатиме про це свавілля, внаслідок чого часопис «змарнів» як за обсягом (на 4 сторінки, формат А-4), так і за змістом.
А воно, свавілля, мотивоване, начебто, матеріалами, корективами головного редактора, яких «забагато». Видрукувавши бюлетень, поставили редактора перед доконаним фактом. Невже не знали, забули, що функціонує закон про масмедіа?
Завершило товариство «Надсяння» осінні заходи проведенням 26 листопада «Урочистої академії» з нагоди свого 35-річчя, котре від 2017 року очолює викладачка мистецького коледжу імені Івана Труша, депутатка Львівської обласної ради Соломія Риботицька.
Програма академії традиційна: значний час зайняв репертуар хору товариства, схвально сприйняла публіка виконання повного тексту Державного Гімну України, як і шістьох дівчат із танцювального театру «Яворики» з львівського містечка Новояворівська. Програму не забалакували ні звітом керівниці товариства, ні вітаннями запрошених зі споріднених товариств, первинних осередків.
Гостя з Перемишля Марія Туцька, яка багато років очолювала український повітовий осередок, допомагала отримувати дозволи на поїздки в батьківський край у час візового режиму, водночас дякувала надсянцям за підтримку, коли спалахувала чергова антиукраїнська істерія польських шовіністів, художникам Львівської національної академії мистецтв за оформлення української школи ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі, в якій вона вчителювала.
Серед її учениць була Юстина Блюй — співачка-сопрано, котра навчалась у музичних академіях Кракова, Варшави, завершила освіту в Цюріхській міжнародній оперній студії, де унікальним талантом підкорила сцену одного з найкращих європейських оперних театрів, що в Цюріху, чула гарячі оплески в інших оперних театрах.
Прибула співачка зі своєю вчителькою до Львова. Присутні мали можливість переконатися в її талановитості, насолоджуватися репертуаром, що складався з українських пісень, — давнім творінням нашого народу, котре заслуговує на чергове поповнення списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Припускати, що товариства пішли «на перерву» після помітної роботи, не треба, принаймні це стосується їх керівників, активного складу, бо тривожні будні не припиняються, фронт потребує підтримки, волонтерів, традиції кличуть.
Традиційним для надсянців було 7 грудня, коли 1870 року упокоївся Михайло Вербицький, його могилу в селі Млини вшановують квітами, проведенням заупокійної служби Божої в церкві, в якій він правив. На жаль, перетин кордону до Польщі ускладнився, особливо автобусами. Посланці з товариства «Надсяння» обмежились на цей раз легковим автомобілем.
Володимир БАДЯК, професор, член ради товариства «Надсяння», головний редактор «Інформаційного бюлетеня» об’єднання «Закерзоння»
