Зустріч у Татрах: до 134-ї річниці від дня народження провідника ОУН Андрія Мельника

Одним із перших, хто його зустрів на волі, був митрополит Андрей Шептицький. Владика одразу ж запросив його до себе на Святоюрську гору як поважного гостя і запропонував роботу наглядача за лісовими угіддями Української греко-католицької церкви. Мудрий митрополит розумів, що Андрій передусім потребує фізичної і моральної реабілітації.

 

Чотири важкі роки у тюрмі далися взнаки і негативно відбилися на його здоров’ї. Крім того, в такий спосіб він убезпечував Андрія Мельника від подальшого переслідування польською поліцією, яка шукала будь-яку нагоду знову запроторити його до в’язниці.

 

Андрій Мельник не вагаючись погодився. Він потребував відносного спокою, лікування, а головне — часу на осмислення своє подальшої участі в національно-визвольному русі, без якого його життя втрачало будь-який сенс.

 

Але вже дуже скоро Андрій зрозумів, що, перебуваючи під своєрідною опікою митрополита і церкви, він починає втрачати «пульс часу». Так, він не сидів без діла.

 

З благословення митрополита брав активну участь у католицькій акції «Українська молодь — Христові», яка зібрала тисячі молодих українців-галичан.

 

Він отримав чудову нагоду впливати на цю молодь, прищеплюючи їй ідеї українського націоналізму. Як тільки польська влада заборонила молодіжну скаутську організацію «Пласт», Андрій Мельник узявся за створення нової молодіжної організації «Орли», яка вирощувала майбутніх борців за волю України.

 

Але при цьому всьому Андрій не розривав відносин з підпіллям УВО і мав намір знову активно включитися у її діяльність. Проте зробити це було нелегко.

 

Він і надалі перебував під пильним наглядом польської поліції, яка заборонила йому виїзд за кордон і навіть у прикордонні території, а також встановила за ним таємний нагляд.

 

Будь-які його контакти з українськими підпільниками ставили під ризик їхнє життя. Він це добре розумів, а тому намагався жити відлюдником. 

 

Мало хто знав, що в цей час, коли Андрій Мельник був практично ізольований від підпілля, він усе ж підтримував контакти з головою УВО Євгеном Коновальцем.

 

Час від часу до нього навідувалися зв’язкові з Відня, які передавали усні повідомлення від полковника Коновальця. Із цих сухих переказів Андрій Мельник намагався збагнути стратегічний задум Коновальця.

 

Він дедалі сильніше відчував, що незабаром у діяльності УВО відбудуться якісні зміни. І що полковник Коновалець має масштабний план її перетворення або інтеграції у більш впливовий політичний проєкт, який має на меті об’єднати усі революційні сили в Україні й на еміграції.

 

«Що задумав Євген Михайлович?» — це запитання не раз ставив собі Андрій Мельник.

 

Уже на початку 1930-х років, коли у Відні відбувся установчий Конгрес українських націоналістів, на якому постала Організація українських націоналістів, Андрій Мельник міг сповна зрозуміти стратегічний задум Є. Коновальця: ОУН має стати локомотивом у боротьбі за самостійну Україну. Жодна інша політична сила на це не здатна.

 

***

 

У середині 30-х років зв’язкові передали Андрію Мельнику прохання голови ОУН зустрітися з ним в одній з європейських країн.

 

Андрій зрадів наче дитина. Нарешті він зустрінеться зі своїм бойовим побратимом і давнім товаришем. Як йому ця зустріч потрібна! Необхідно лише вирішити технічну проблему легального виїзду за кордон. І це виявилося нелегкою справою. Поліція навідріз відмовилася надавати дозвіл не те що на виїзд за кордон, а й наближатися до польських кордонів.

 

Тим часом полковник Коновалець уже наполягав на зустрічі. Отже, сталося щось таке, коли її відкладати вже не можна було.

 

Довелося терміново записатися паломником в одну з католицьких місій, які час від часу митрополит Андрей Шептицький відправляв до Риму. Чим не можливість виїхати на зустріч під прикриттям церкви? Та скоро виявилося, що до Риму не може приїхати Коновалець. 

 

Андрій Мельник гарячково шукав новий спосіб виїхати за межі Польщі. І знайшов!

 

У 1937 році одне з туристичних агентств Львова, яке організовувало відпочинок у Татрах, несподівано видало подружжю Мельників дозвіл на туристичну подорож до Щирбського озера в Словаччині. Водночас через свого зв’язкового Є. Коновалець повідомив, що готовий в установлений час зустрітися з Андрієм Мельником у Татрах.

Андрій і Софія одразу ж зібралися в дорогу. Потягом доїхали до Закопаного, де й переночували. А із Закопаного вирушили до польсько-чехословацького кордону. На митному пункті у Мельників перевірили документи.

— Усе гаразд, щасливої подорожі, — побажав польський офіцер.

 

У Мельників відлягло від серця. Нарешті вони змогли покинути Польщу і їх не спиняла поліція. Милуючись чудовими гірськими краєвидами, Мельники й не помітили, як опинилися на Щирбському озері.

 

Коли розташувалися в одному з гірських готелів, Андрій почав шукати можливість зателефонувати до Відня, щоб домовитися про час зустрічі з Євгеном Коновальцем. Його радості не було меж, коли зв’язковий у Відні повідомив:

 

— Зустріч із полковником Коновальцем відбудеться, зустрічайте!

 

* * *

 

Наступного дня подружжя Мельників вирушило на місцеву станцію, де мав зупинитися автобус із Відня з дорогим гостем. І ось щаслива мить зустрічі.

 

З-поміж пасажирів, які виходили з автобуса, Мельники одразу впізнали Євгена Коновальця. Однак той не квапився з ними вітатися, а чекав, коли з автобуса вийдуть інші пасажири. 

 

О, яка несподіванка! Коновалець подає руку своїй дружині Ользі, а за нею з автобуса вистрибнув їхній син Юрко. Для Мельників це була подвійна радість — побачити сім’ю Коновальців у повному складі, не кажучи вже про щастя, яке переповнювало сестер Софію і Ольгу.

 

— Гратулюю, пане полковнику, — першим привітався Коновалець, протягуючи руку назустріч Андрію Мельнику.

 

— Вітаю, Євгене Михайловичу! — відповів А. Мельник.

 

Емоції настільки його переповнювали, що він без усякої фамільярності обійняв свого друга, його дружину і їхнього сина. Одразу домовилися, що Коновальці до обіду розташуються в готелі й трохи перепочинуть з дороги.

 

А на обід зберуться всі разом. Під час обіду вирішили, що найкраща можливість обговорити всі справи — коли вирушать на прогулянку в гори, залишивши в готелі Юрка, де він досхочу може купатися в готельному басейні.

 

Коновалець і Мельник дали можливість своїм дружинам обговорити родинні й сімейні справи, залишивши їх удвох. Самі ж, пробираючись розлогими гірськими стежками, розпочали розмову, заради якої приїхали у Татри.

 

Євген Коновалець розповів про свою подорож на північноамериканський континент, де йому вдалося залучитися підтримкою, в тому числі фінансовою, серед тамтешніх українців.

 

Він щиро радів, що ідеї ОУН стали популярними не тільки в Галичині чи Буковині, а й у Європі, США і Канаді, що створює надійний тил для боротьби на рідних землях.

 

Але найбільше Євгена Коновальця турбувала ситуація на великій Україні. Зокрема, на центральних і східних землях, які перебували під більшовицькою окупацією.

 

— Без сумніву, досягнення мети ОУН значною мірою залежить від нашої спроможності залучити до боротьби за самостійну Україну революційний елемент на підрадянській Україні. Іще з часів визвольних змагань за УНР там залишилися бойові осередки, які готові до збройного спротиву радянській владі. А тому першочергове завдання — налагодити з ними співпрацю. Я не виключаю, що доведеться особисто відвідати Україну, щоб зустрітися з тамтешніми людьми для того, щоб бачити реальну картину можливого революційного зриву на центральних і східних землях.

 

Євген не приховував, що його сильно непокоїть ситуація з підготовкою і проведенням ІІ Великого збору українських націоналістів.

 

— Минає місяць за місяцем, а питання Великого збору фактично не зрушується з місця. Я призначив відповідальним за його підготовку Ярослава Стецька, але коли він не дасть собі ради, то доведеться призначити на його місце Миколу Сціборського. Але більше відтягувати цю справу не можна.

 

Коли Є. Коновалець перейшов до обговорення стану справ у Галичині, Мельник відчув, що ця тема його особливо хвилює і навіть тривожить.

 

— Існує певна напруга у взаєминах між краєм і Проводом українських націоналістів (ПУН. — Ред.). Умови підпільної збройної боротьби вимагають кращої координації з боку ПУН. Але також неприпустимо, щоб збройні виступи в Галичині не погоджувалися з ПУН чи його головою, оскільки це підриває авторитет ОУН. При цьому я сповна свідомий того, що революційний запал нашої молоді має знайти належне розуміння у ПУН. Саме тому я призначив відповідальним за підготовку ІІ Великого збору представника з молодшого покоління, щоб революційний кадровий елемент був включений до керівництва ОУН і віддзеркалений у наших програмних документах.

 

— Водночас, — продовжував Коновалець, — я наполягатиму, щоб на ІІ Великому зборі належним чином були представлені делегати з центральних і східних земель, бо доля незалежної України вирішуватиметься саме на цих землях, як і було під час визвольних змагань доби УНР.

 

Є. Коновалець підкреслював, що йому вдалося сформувати дієвий штаб боротьби, до якого входять достойні і перевірені люди, з якими Андрій Мельник має тісно співпрацювати.

 

З-поміж них особливо виділив Омеляна Сеника, Ярослава Барановського, Миколу Капустянського, Миколу Сціборського і Віктора Курмановича.

 

Андрій Мельник усе уважно слухав, не наважуючись перервати Коновальця якимось запитанням. Хоча не до кінця розумів, чому саме з ним він ділиться такими важливими планами. А Мельник відчув, що Коновалець іще не сказав головного.

 

Під вечір, коли вже треба було повертатися до готелю, Євген Коновалець зупинився, прискіпливим поглядом оцінив свого співбесідника, даючи йому зрозуміти, що зараз скаже щось важливе.

 

— Пане полковнику, у висліді моїх міркувань, з якими я поділився, пропоную вам зайняти становище заступника голови ОУН, а отже — переїхати на еміграцію, щоб безпосередньо долучитися до керівництва нашим рухом.

Пропозиція, яка кардинально змінювала життя Андрія Мельника, була вислухана ним спокійно і належно. Не один раз Євген Михайлович звертався до нього з подібними проханнями, особливо у буремні роки Української революції, коли треба було очолити штаб дієвої армії УНР або ж повести в наступ січових стрільців на більшовицький «Арсенал» у Києві чи у бій під Мотовилівкою. Такі прохання Андрій Мельник сприймав як наказ бойового командира, якому беззастережно довіряв, а тому не роздумуючи брався за його виконання.

 

Цього разу для Андрія Мельника нічого не змінилося.

 

— Так, Євгене Михайловичу, буде виконано. Невідкладно завершую всі свої справи у Львові та почну збиратися в дорогу.

 

— Довершимо це велике діло, полковнику! — Євген Коновалець не приховував свого задоволення від слів А. Мельника. — От тільки доведеться вивчити англійську мову та оновити знання французької. Але з цим ви, без сумніву, впораєтеся.

 

...Під вечір Коновальці вже прощалися з Мельниками. Більше ніколи в такому складі вони не зберуться. Тут востаннє Андрій Мельник бачив Євгена Коновальця.