Сумна до болю і чуттєва. Відгук на поезію Богдана Томенчука з книги «Вишийте, мамо, бронежилет», яку декламує Анатолій Паламаренко

Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: «Вдарте, дзвони, в оглухлу мідь,//Аби ангел звільнив плече...//Пом’яніть його, пом’яніть,//Бо що можна зробити ще?//Скибка хліба на згірклу креш.//І солона сльоза покут...//Звично кажемо, що не ­вмреш,//Хоч насправді ти вже не тут»…

 

Слова линуть до співрозмовника. Довірливі та майже пошепки. Тобі не наказують, тебе не закликають — автор просить замислитися, співчувати, не лицемірити, зосередитися над миттю і вічністю, зберігаючи назавжди людяне.

 

Спостерігав зблизесенька за народним артистом України Анатолієм Паламаренком. Ми сиділи поряд у фоє Музею літератури, в Києві на вулиці Хмельницького, очікуючи початку творчого вечора Богдана Томенчука з Івано-Франківська.

 

Анатолій Нестерович перегинав листочок вузенькою смужкою і, як хлопчак, цокотів зубами вздовж. Помітивши мою помічну увагу, Паламаренко пояснив: «Оце так зачитався напередодні, що забув закладки поробити. Тепер вигризаю...». 

 

Анатолій Нестерович покраяв увесь листок і розгортав збірник «Вишийте, мамо, бронежилет» більш ніж десять разів, декламуючи вірші проникливо, ніби сам їх вистраждав.

 

Автор свої строфи видихає потужно, наче випірнув з глибини з особливою звісткою. А якщо емоції, думка і образ виникають одне за одним, то горизонт сприйняття ширшає і кличе.

 

Ліцеїсти старших класів з вишгородського «Інтелекту» влаштували конкурс, кому з них випаде читати поетові вірші на зустрічі з ним у районній адміністрації. Ви давно чули про такий кастинг? Коли ведучі оголосили, що учнівська декламація завершилася, вчителька української літератури Людмила Антонівна Брик подала тихенький голос: «Ще одна дитина не виступила». Увесь зал постановив — продовжити!

 

Слухав і дивився на знайомих. У Вишгороді маю багато прекрасних друзів. Вони співпереживали в словах. Поезія Богдана Томенчука чуттєва, повна думок, часом сумна до болю.

 

Байдужих у залі для офіційних засідань не було: тут вирувало наше воєнне лихоліття, глибинні переживання, відкривалася широка панорама рідного краю — з Дону й до Сяну, звідки зринула зранена птаха та поплила по всіх наших водах.

 

«...Єва земна пеленає дитя,//Вічність минає, але не мине,//І, не вберігши біблійне життя, //Грішний Адам захищає земне.//Ангел не відає, хто кому страж,//Вбити Адама замислює Змій...//Єва, заштопуючи камуфляж,//Молиться, мов заклинає: «Не смій...» (17.10.2023, Вінниця).

 

Коли читаєш кілька років поезії Богдана Томенчука, то не зомлієш. Це ніби навчитися плавати не в басейні, а в рідній стихії — то й в океані не втонеш. Уже в надвечір’ї кілька знайомих поділилися вибуховими враженнями.

 

І лише один відгук випадав з букета айстр — то говорила жагуча заздрість: і не ті читали, і не ті прийшли! Якби ця помийна злість нахлинула на ворога, а не на співвітчизника, він би здох на цьому ж місці, як бліх від отрути.

 

Василь Симоненко, Василь Діденко, Микола і Петро Сингаївські, Іван Драч, Микола Холодний, Леонід Талалай, Микола Вінграновський, Ліна Костенко з її автобіографічною приміткою: «Мій перший вірш написаний в окопі»...

 

Сотні й тисячі поетів, дітей фронтовиків, — постали, щоб не зяяло провалля Розстріляного відродження. Не без них прокинувсь і Томенчуків талант. Разом із сучасниками Богдан Томенчук лине далі, хоча знову треба писати про війну і воювати.

 

Нам, оцим трьом нині сущим поколінням, історія засвоєння минулого звела чотири шляхи до однієї точки. Ними веде читачів Томенчук: вчити родовід — біографію своєї держави; відроджувати й розвивати край після Голодомору й геноциду комуно-рашистського панування; викорінювати ворожі українству ідеології; розбудовувати і захищати нову Україну.

 

Тематичні горизонти засвідчують зрілість Томенчукового таланту. Він — безумовний лідер літературної робітні, справедливо висунутий колективом Прикарпатського національного університету на здобуття Шевченківської премії 2025 року, який залишається серед здобувачів найвищої літературної відзнаки після першого відбіркового туру.

 

Поетична символіка наших митців має вдягнути вишиваний бронежилет. Не дозволяти глумлінь над нашою долею, гаптованою кровинками-хрестиками. Захищати найменший національний рух, звук і твір від хижих зазіхань, звиклих до зверхньої безкарної наруги.

 

Головне досягнення української літератури останніх ста літ — вона вижила! А з наповнення її (цієї літератури), то безосібно це — океан соціал-оптимістичного реалізму, танців під бубон у національних одежах безіменних графоманів, які вивчили мову та продовжили пісенну традицію.

 

Таке внутрішнє вогнище в дев’ятому Дантовому пекельному колі. Наступне — в суспільстві. Слухаючи сьогодні штучно обмежене тирло політичних агітаторів, зауважив: жоден з них не цитує нічого з української літератури. Бо навчені вони з московського телевізора і натягають українську мову, як продавчиня халат за прилавком.

 

В країні різко поменшало засобів комунікації. Літературі нізвідки йти до людей. Тому розгортаються прямі зустрічі з можливими шанувальниками, художнє слово шукає родючих душ.