Cвободу не спинити: головний урок Майдану-2004

Цьогоріч минає 20 років від початку Помаранчевої революції — 22 листопада 2004 року українці вийшли протестувати проти масових фальсифікацій на тодішніх виборах президента, які нібито виграв віктор янукович. І понеслося. За ці роки вже було багато рефлексій і опіній про те, що цей протест змінив. 

 

Кожна революція є наслідком хвороби суспільства, і наша, Помаранчева, — не виняток. Це жодним чином не принижує ані патріотичного пориву мільйонів, які повстали проти влади, ані торжества духу над тупою силою, ані загадкову алхімію переродження населення в народ. 

Якщо Помаранчева революція стала кінцем режиму, то де його початок? Бо повернення до нього постає все загрозливіше. І тим небезпечніше це на тлі нинішньої війни. З яких яєць вилуплюються ті потвори, що готові одним ковтком зжерти суверенну волю одного з найбільших народів Європи? Який мікроб, рівний за злою силою до чуми, спустошував націю? Не Леонід Кучма ж справді був винахідником свого режиму. Він просто причепурив і пристосував до нових умов ту модель влади, яка сягала своїм корінням так глибоко, що краще б цих глибин і не знати. 

Акція «Україна без Кучми» — низка протестів в Україні, що відбувались у 2000—2001 роках і були організовані політичною опозицією, стала своєрідним заспівом Помаранчевої революції. Метою тих протестів була відставка президента Леоніда Кучми. За правду!

 

Хто бачив Київ тоді, на самому початку ХХІ віку, той бачив незвичну й невідому Україну. Йдеться не про наметові містечка, не про «Зони, вільні від Кучми», які збуджували уяву й викликали сверблячку — що вони далі чинитимуть, як боронитимуться? Складалося враження, що з потаємних глибин майбуття випливала нова країна. Вона не тільки бовваніла, ще невиразними були її риси, але і з цього начерку поставало: вона інша...

 

Бунтівний Хрещатик та майдан Незалежності мали незвичне обличчя. Воно вже не було образом традиційно покірних, манкуртизованих хохлів, яким, здавалося, не буде переводу, а, навпаки, — переконаних у своїй правоті громадян. Вони шукали відповіді на непросте запитання, яка їхня частка провини в тому, що не склалося нормальне життя в соборній та незалежній? Чому в нас не виходить те, що зуміли прибалти, не кажучи вже про поляків, про чехів та словаків, про угорців та навіть і розтерзану громадянською війною Югославію? Яке теля з’їли ми в Бога, що аж так не таланить? Яке наше громадянське право на участь у розв’язанні проблем, що не здатна вирішити влада? 

 

І от напровесні 2001-го відставка президента Кучми здавалась неминучою. 

 

Посполитий Київ смакував чутки, що повзли з Банкової, про паніку, про істерики, почуття непевності. Влада загрузла в касетному скандалі, забрехалася з обставинами вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, боялася неконтрольованих емоцій охлосу. 

 

Чи не найхарактернішою ознакою невпевненості Леоніда Кучми та його олігархічного оточення стала різка зміна у ставленні до уряду несистемного, з низкою нових, якісних цінностей прем’єр- міністра Віктора Ющенка. Якщо восени 2000 року прем’єра гризли, як хорти кістку, то в січні—лютому 2001 року офіційне телебачення крізь зціплені зуби цідило, що команда Ющенка добилася зламу в економіці на краще, реформи стали реальністю, є приріст ВВП, оживає аграрний сектор економіки... 

 

І це, мовляв, насамперед заслуга президента, який утворив дієвий уряд і опікується його роботою. Сам Леонід Данилович на запитання про відставку Віктора Андрійовича відповідав, що ніколи й не думав про це. Комуно-олігархічне крило парламенту після виголошеного ультиматуму — або уряд буде коаліційним, або Ющенко піде геть — також нап’яло віжки, пригальмувало й професійно, медовими вустами віктора медведчука жебоніло про можливі домовленості й компроміси. 

 А 26 квітня 2001 року Віктора Ющенка було звільнено з посади прем’єр-міністра у зв’язку з резолюцією Верховної Ради України про недовіру Кабінетові Міністрів України.

У той день на площі перед Верховною Радою вирувало жовто-синє море, виказуючи підтримку прем’єрові. За дослідженнями центру Олександра Разумкова, 59 відсотків українців були проти зміщення Ющенка з посади прем’єра. Близько 50 відсотків вважало, що це негативно відіб’ється на економіці, яка тільки-но почала виходити з кризової ями. Ненависний олігархам та президенту Віктор Ющенко був першим прем’єром, який гроші не позичав, а віддавав. За час його урядування Україна скоротила зовнішній борг на 2,5 мільярда доларів. 

 

Однак народ цінував Віктора Ющенка не за успіхи в «господарці». Народ уперше за десять років побачив уряд, який почав боротися з олігархами, реально дбати про добробут людей. Це був перший український уряд, для якого мова, культура, традиція, історія держави були не чужими. Це був перший уряд, який не плазував перед москвою на пузі й не мав перед нею генетичного страху. І, нарешті, це був перший уряд, який мав у народі величезний кредит довіри. 

 

На той момент Кучма припустився серйозної політичної помилки — він не визнавав визрівання справжньої опозиції. 

 

Десятим кризовим пре­м’є­ром України став висуванець донецького клану Віктор Янукович. Він і був головним конкурентом на президентських виборах 2004 року одного зі знакових лідерів опозиції Віктора Ющенка. 

 

У призначенні януковича на посаду прем’єра не було й на гріш державного інтересу, логіки чи простого здорового глузду. Ми навряд чи дізнаємося, чим керувався й чим поступився президент Леонід Кучма, призначаючи віктора януковича главою уряду. 

Ніщо так не характеризує слабкість влади, як застосування сили. Режим Кучми, висунувши єдиного кандидата від влади віктора януковича, мав можливості й невичерпні ресурси для перемоги у першому турі. Для цього потрібна була така «дрібниця», як повага й віра народу. 

 

Уже на етапі висування та реєстрації «єдиного», влада, розуміючи неприйняття персони януковича суспільством, ставить на силу й застосовує примітивний, але надійний механізм адміністративного ресурсу. Будь-який сумнів, прояв неслухняності чи нелояльності до «єдиного» з боку підприємців, чиновників чи урядовців викликала жорстоку розправу. Було проведено «зачистку» серед губернаторів — найменший сумнів, що керівник області не здатен забезпечити перемогу януковичу, був достатнім для відсторонення від посади. «Губернатори» відповідним чином «зачищали» районні адміністрації. 

 

До речі, й сьогодні, в 2024 році, вимальовуються схожі паралелі.

 

Виборча кампанія януковича мала кілька напрямків. Для пропаганди чеснот кандидата від влади та створення його позитивного, даруйте на слові, іміджу були кинуті фантастичні, небачені в Європі медійні й матеріальні ресурси. 

 

У першому турі Україна проголосувала за Ющенка. Мізерний розрив у голосах після десятиденного чаклування ЦВК та адміністрації президента над протоколами став останнім підтвердженням того, що влада слабка, безпорадна й безсила перед народом. 

 

За тиждень до повторного голосування небагато сміливців бралися прогнозувати, хто переможе й кого оголосять переможцем у президентському марафоні 2004 року. І тільки з однієї причини — правил не було. Режим Кучми відмінив їх. Тому ситуація нагадувала футбольний матч, де одній команді дозволяється усе — від гри руками до використання прийомів тайського боксу, а від другої судді суворо вимагають дотримання класичних правил. До того ж, невідомо, хто є хто у суддівській бригаді. Принаймні тільки абсолютно наївна людина тоді могла вважати, що «суддею на полі» є справді тодішній голова ЦВК Сергій Ківалов, а сама Центральна виборча комісія відігравала роль, яку визначив їй Закон. 

 

А ми переконалися в першому турі виборів, що влада шахраює, що Центрвиборчком не є самостійною фігурою і бере участь у фальшуванні результатів, що вся виконавча вертикаль, силові структури захищають не демократію, а злочинне угруповання, яке зветься українською владою. Це угруповання пропонувало нам змагатися «на рівних» — воно лупцювало нас кастетами, а нам дозволено було лише апелювати до судді, який є членом угруповання. Погодитися на таку «демократію» можуть лише громадяни несповна розуму. Народ нуртував, вирував і вийшов на протести проти фальшування результатів виборів. Вийшов за Ющенка! 

 

Наприкінці кучминського режиму в Україні трапилось те, що вже відбувалось у світовій історії не раз, — народ не витримав. Влада відверто нехтувала законами і Конституцією, крала без краю, ґвалтувала волю народу, фальшувала й брехала, але при цьому кричала, що все чинить по закону, і вимагала від людей, щоб вони, боронь Боже, не порушували закон. Це була якась іще не бачена у світі форма цинізму. 

 

Сімнадцятиденне протистояння Майдану і влади закінчилось перемогою демократії. Ющенко — ТАК! Не сімнадцять миттєвостей осені, як потім казатимуть задля красивості колеги-репортери, а сімнадцять пекельно важких днів і ночей під дощем навпіл зі снігом.

 

Як відомо, після сотворіння світу з понеділка почалося звичайне життя. Так і після інавгурації Ющенка пішли щербаті будні. «Найбільш успішний уряд» януковича залишив переможцям розбалансовану економіку й смертельно хвору на корупцію, хабарництво та людожерство виконавчу вертикаль. 

 

Помаранчева революція стала криком півня на світанку, після якого, здавалось, щезла нечиста сила. Ми здолали кризу й вирішили, що справа йде до повного одужання, але кляті рецидиви почали проявлятись усе частіше і з більшою впертою озлобленістю. І стало очевидно, що процес одужання буде тривалішим, складнішим, трагічнішим і вимагатиме набагато більше духовних затрат, ніж ми могли собі уявити. 

 

Тоді, у 2004-му, ми пішли з Майдану впевнені, що свободу не спинити. Але завіса на історичній сцені не опускається ніколи, а кожна революція — завжди відкритий фінал, у якій народ як головна дійова особа може у найбільш несподіваний спосіб розвинути будь-яку сюжетну лінію. 

 

Добрими намірами, як відомо, вимощена дорога до пекла. Наміри проголошують політки, а в пекло йде народ. І невелика втіха, що політики врешті-решт також опиняться у казані зі смолою. Усі постреволюційні невдачі мають одну причину. Об’єднані однією метою в революційні дні, лідери й маси після перемоги втрачають єдність і єднання. Лідери стають владою і керуються доцільністю, реальними можливостями й більше схиляються до поміркованих рішень. 

Маси шкребуть потилиці й зітхають — не за те, брати, боролися.