Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. Вона — невід’ємна частина нашої ідентичності, наше коріння, що живить і наснажує душу, освітлює шлях до самопізнання, допомагає зрозуміти, хто ми є і звідки прийшли. Наша історія — це не просто хронологія подій, це жива тканина часу, зіткана з тисяч людських доль, випробувань і перемог.
У Конотопському індустріально-педагогічному фаховому коледжі Сумського держуніверситету відбулася презентація книги «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини», яку в жовтні представили упорядниці Любов Кіяшко, Зоя Сніжок, Ірина Паламарюк, співробітниці Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин. Видання вийшло в київському видавництві «Кліо» за благодійної підтримки мецената, почесного президента Благодійного фонду «Спадок Гетьманщини», конотопця Євгена Сура. Робота над книгою тривала впродовж дев’яти років.
Василь Різниченко (1892—1938) — уродженець Конотопа, видатний краєзнавець, історик, бібліограф, один із яскравих демографів, репресований більшовицьким тоталітарним режимом. Справжнє прізвище — Різников (російською — Резников). Особливістю конотопської презентації було те, що цього разу ми мали чудову можливість почути справжні відкриття та нові факти з життєвого шляху Василя Федоровича.
Зустріч модерувала Тетяна Радько, викладачка коледжу, очільниця музею історії освітнього закладу, волонтерка, упорядниця книги нарисів з історії Політехнічного технікуму КІСумДУ та натхненниця багатьох культурно-просвітницьких заходів коледжу.
На презентацію завітали Тетяна Кербут, директорка Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», випускниця Політехнічного технікуму КІСумДУ (нині — КФК СумДУ), і Зоя Сніжок, наукова співробітниця заповідника, одна з упорядниць видання, а також представники закладів освіти та культури міста, Попівської громади, представники місцевої влади, громадських організацій, історики, краєзнавці, здобувачі освіти коледжів.
Захід розпочався хвилиною мовчання, присутні вшанували пам’ять всіх захисників і захисниць України, які за незалежність держави віддали найцінніше — своє життя.
На початку зустрічі Тетяна Радько зазначила, що завдяки Збройним силам України маємо можливість сьогодні писати та видавати книги, презентувати нові дослідження:
«Попри всі виклики та численні трагічні події, ми продовжуємо творити, вивчати, пізнавати, ділитися знаннями з прийдешніми поколіннями. Там, де наші захисники та захисниці тримають оборону, продовжує битися серце української культури, розвивається наша наукова думка, народжуються важливі творчі проєкти».
На презентацію завітав Павло Дудко, голова Конотопської районної державної адміністрації — начальник Конотопської районної військової адміністрації. Він наголосив, що в нації, яка не знає, не поважає свою історію, немає майбутнього:
«Державність міцно стоїть на трьох стовпах — історія, культура, мова. Якщо ці складові будуть закладені в нас з дитинства, то метастази ворога не зможуть поширитися на нашій землі. Ми маємо пам’ятати та вивчати історію України».
Аліна Іващенко, заступниця голови правління БФ «Спадок Гетьманщини», додала, що презентація видання «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини» є надважливою подією загальноукраїнського масштабу, бо це «сторінка нашого паспорта ідентичності, міцна зброя в тилу».
Перед учасниками поважного зібрання виступила одна з упорядниць видання — Зоя Сніжок, яка розповіла про його структуру, детально ознайомивши присутніх з чотирма тематичними розділами книги («Українська революція», «З історії Гетьманщини», «Питання краєзнавства», «Українські діячі бджільництва»). Для передачі тексту упорядники використовували дипломатичний стиль (цікаво, що слово «Конотоп» Василь Різниченко у своїх розвідках вживав як «Конотіп»). Зоя Сніжок зауважила, що Василь Федорович збирав кожне друковане слово про Батурин (навіть рецепти батуринських коржиків, пива) та загалом упорядкував 349 джерел з історії цього міста. Також дослідниця запросила всіх охочих відвідати виставку «Дослідники минувшини Батурина початку ХХ століття», де науковці заповідника представили оригінали брошур Василя Різниченка.
Презентоване видання «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини».
Учасники заходу мали унікальну можливість «прогулятися» тим історичним Конотопом, у якому жив до від’їзду в Київ Василь Федорович. Цей екскурс у минуле провів в. о. директора Конотопського міського краєзнавчого музею ім. О. М. Лазаревського Олександр Акуліч. Присутні побачили Собор Різдва Пресвятої Богородиці (нині тут пам’ятник Т. Шевченку біля Конотопського ліцею № 2), Міську думу (тут працював батько Василя Різниченка), Будинок казначейства, Комерційного училища (сучасна будівля міськвиконкому); побували на центральній площі міста — Соборній, яка простягалася неподалік будинку родини (вул. Успенсько-Троїцька, 2), біля Церкви Успіння Пресвятої Богородиці (зараз на цьому місті знаходиться будівля, яку містяни знають як «будинок червоний»), Храму Олександра Невського (зараз тут приміщення митниці), пройшлися Соснівським шосе (сучасний проспект Миру), побували на вокзалі, що згодом буде зруйнований німцями, а також біля будинку Степана Пономарьова на вулиці Ярмарковій, що був знищений у 2000-х рр. Олександр Акуліч зауважив, що, на жаль, від того старого історичного міста Конотоп залишилося десь десять відсотків. У 30-х, 40-х та 70-х рр. ХХ ст. майже все було зруйновано.
Викладач історії Класичного фахового коледжу, краєзнавець, автор розвідок з історії Конотопа Олександр Євтушенко представив своє дослідження архіву Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, парафіянами якої і були члени родини Василя Федоровича. Метричні книги знаходяться в Державному архіві Сумської області, а інші документи завдяки повітовому музею, який займав окреме приміщення в церкві, вдалося зберегти. Окрім рідкісних світлин, архів включає в себе кадрову документацію, документи на замовлення, листи священної династії Крачковських (до речі, Петро Григорович Крачковський був духовником родини Резнікових, а Олександр Петрович Крачковський, Олена Василівна Крачковська — хресними батьками деяких дітей родини), плани території церкви, проєктні документи і т. д. Із ревізьких казок, що охоплюють найбільший масив документів, можемо дізнатися про історію церкви, хто та які мав духовні звання і які обіймав посади; зустрічаємо такі відомі нам, як конотопцям, прізвища: Пономарьови, Золотоверхи, Пампури, що вказує на те, що ці родини теж походили з духовенства. Олександр Валерійович представив також унікальний документ — лист Іллі Лисенка, відомого конотопського іконописця, до тодішнього настоятеля Леонтовича щодо виготовлення іконостасу для Церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
Вельми інформативним та наповненим новими фактами був виступ знаного в місті своїми краєзнавчими розвідками Сергія Юшкова. Він ознайомив присутніх з ключовими моментами життєвого та професійного шляху батька Василя Різниченка — Федора Пилиповича Резнікова. Вивчаючи його «Послужний список про службу» (1896), Сергій Васильович виокремив такі цікаві факти: народився Федір Пилипович у 1832 р. на Кролевеччині, у родині міщан, отримав домашню освіту. У 1854 р. переїхав до Конотопа, де працював штатним фельдшером Конотопської лікарні. Перебував на державній службі в Москві, а в 1877 р. повернувся до Конотопа. Був колезьким асесором, секретарем, титулярним радником. Обирався гласним Конотопської міської думи п’ять разів. Приблизно в 1899 р. залишив державну службу. Побудував будинок біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Успенсько-Троїцька, 2). Ще в цьому документі зазначено, що голова родини мав ділянку 25 десятин у передмісті Батурина (можливо, у Василя Федоровича інтерес до Батурина зародився саме там).
А найбільший резонанс та відгук у присутніх викликала доповідь конотопки, дослідниці минувшини Ніни Іванової, яка дослідила метричні книги конотопської Церкви Успіння Пресвятої Богородиці та представила детальний генеалогічний зріз родини Резнікових. І виявилося, що у Василя Федоровича був насправді не один брат, про якого згадували в Батурині, а велика родина: окрім нього, 10 (!) братів та сестер (на жаль, деякі померли ще в дитячому віці). Матері Василя Федоровича Олександрі Михайлівні (народженої, можливо, Мариш) на момент укладання шлюбу було 19 років (батькові — 41). Також відкриттям для учасників заходу було те, що справжнім власником одного з відомих конотопських фотосалонів початку ХХ ст. був насправді не Василь, а його старший брат Володимир Федорович Резніков. Зокрема, дослідниця наводить такий аргумент: світлина «Хор Успенського собору м. Конотоп» датується 1909 р. Василю на той час 17 років, а Володимиру — уже 25. На початку так званого «сімейного бізнесу» цей фотосалон розміщувався в родинному будинку, а згодом для роботи було побудовано окремий павільйон. Василь Різниченко теж опанував новомодну справу фотографування. До речі, усі гості презентації мали можливість побачити унікальні світлини з власного родинного архіву пані Ніни, зроблені саме в цьому фотоательє, та дізнатися про інші світлини, виставлені на аукціоні: «Хлопчик з обручем», «Мати, дівчинка, хлопчик, песик», «Церковно-парафіяльна школа Конотопської Миколаївської церкви», «Троє хлопчаків у форменному одязі» тощо.
На зустрічі виступив викладач історії Конотопського індустріально-педагогічного фахового коледжу СумДУ, кандидат історичних наук Віталій Хоменко. Він представив учасникам заходу ґрунтовну доповідь про Конотоп у роки Української революції (1917—1923). У цей період Василь Різниченко вже не проживав у нашому місті, але постійно слідкував за життям містян. Віталій Олексійович підкреслив, що події в Конотопі — це регіональний відбиток революційних подій у країні. Досліджуючи історію Конотопщини, в одному з онлайн-архівів періодики пан Віталій натрапив на статтю Василя Різниченка «Пам’яти конотопців», опубліковану у вересні 1919 р. у газеті «Рада» в рубриці «Жертвы чрезвычайки». У цій роботі Василь Федорович характеризує репресивні дії російських більшовиків; наводить перелік конотопців, які брали участь і загинули в боротьбі проти більшовиків. Віталій Хоменко зауважує, що ця розвідка передувала вже відомій нам статті «Більшовики в Конотопі», опублікованій у газеті «Промінь» у жовтні 1919 р. Також історик ознайомив учасників презентації з літературою про історію Конотопа і зазначив, що такі джерела посилюватимуть інтерес молоді до вивчення історії:
«Не тільки зброєю, а й шляхом історичних досліджень слід перемогти ворога. Це важливо для формування української ідентичності в умовах російсько-української війни та наш вклад у майбутню перемогу. Тож історія завжди на часі!».
Також на презентації своїми враженнями від видання «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини» поділився радник директора Класичного фахового коледжу, кандидат фізико-математичних наук Віталій Бібик. Він зупинився на розділі книги під назвою «Українські діячі бджільництва». Віталій Володимирович зауважив, що Василь Різниченко, збираючи по крупинках інформацію про наших пасічників — Петра Прокоповича, Миколу Цвіта, Степана Панамарьова, Якова Костенецького, Степана Великдана, залишив нам неоціненний спадок. Він дивився у майбутнє. Цікаво, що пізніше австро-німецький біолог та етолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології і медицини Карл фон Фріш, займаючись вивченням поведінки бджіл, довів, що вони передають один одному інформацію з допомогою серії ретельно розроблених танців: своїм танком бджоли сигналізують не лише про місце здобування корму, а й про зручне місце для поселення нового рою.
Насамкінець зустрічі Тетяна Радько подякувала всім присутнім за увагу та небайдужість до історії рідного краю та запросила до пошуку і співпраці. Вона вкотре наголосила на необхідності подальшого дослідження постаті краєзнавця Василя Різниченка: «Можливо, ви зможете знайти інші розвідки вченого, адже він мав численну кількість псевдонімів; може, вам до рук потраплять світлини, зроблені в родинному фотосалоні Резнікових, або ж фото самого Василя Федоровича, адже досі не знайдено жодної (!) його фотографії, навіть у слідчій справі. Ще цікавіше — знайти нащадків роду, яких, як ми сьогодні дізналися, було чимало. Нам є чим пишатися і ми маємо знати історію рідного краю!»
Анна КРИНИЦЬКА
