Вічний біль Таращі й України: про загальні втрати від Голодомору-геноциду

Москва дуже боялася розголосу про свій страхітливий злочин у 1932—1933 роках — убивство українців голодом. Навіть найвища ієрархія комуністичного режиму чітко дотримувалася таємниці, коли йшлося про організований ним Голодомор-геноцид.

 

Скажімо, другий секретар цк кп(б)у павло постишев 13 березня 1933 року спеціально застерігав з цього приводу першого секретаря Дніпропетровського обкому партії менделя хатаєвича, після згадки того в телефонній розмові про кількість померлих від голоду в семи селах Нововасилівського району за три місяці: «Тов. хатаєвич, стосовно останнього питання, скільки вимерло — говорити не потрібно. Давай питання інші. Зрештою, не по апарату можна поговорити...». 

 

А наприкінці розмови постишев додав: «лазар мойсейович (секретар цк вкп (б) каганович. — В. С.) просив передати Вам, що Ви багато балакаєте про продовольчі труднощі у Вашій області, і це листування спрямовується таким чином, що воно проходить через руки всього апарату як у москві, так і у Вас. Таку практику необхідно припинити». 

 

Тож масовий мор українських дітей навесні 1933 року змусив більшовицьке керівництво вигадувати різні способи для наповнення початкової школи, особливо ж перших класів, які мали з 1 вересня вперше заповнитися 8-річними дітлахами. Оскільки їхня смертність сягнула катастрофічних масштабів, то нарком освіти республіки затонський запропонував місця померлих від голоду заповнити 7-річними, котрі мали йти до школи наступного, 1934-го. Відтак по всій Україні місцева влада разом з педагогічними колективами взялася складати списки ще живих дітей, багато з яких відходили в засвіти якраз під час цієї звірки.

 

У Таращанському районі на Київщині засідання обласної комісії з перевірки мережі шкіл відбулося 20 липня 1933 року, на якому було ухвалено затвердити контингент першокласників у кількості 2 тис. 470 дітей. З огляду на те, що в 1925 році в цьому районі народилося 3 тис. 368 дітей, ніяких проблем, здавалося б, не виникало. Але ретельний аналіз наявності 8-річних дітей свідчив про величезну нестачу саме цієї вікової групи — їх було лише 1 тис. 501, що спонукало згадану комісію обласного відділу народної освіти до закриття в окремих школах набору до перших класів. 

Нестачу ж вирішили компенсувати за рахунок уродженців 1926-го, 1924-го і 1923 років, котрі виявилися поза школою. З некомплектних класів 675 учнів переселили до тимчасових гуртожитків у тих селах, де контингент школярів забезпечував існування груп у мінімальній кількості.

 

Щоправда, влада приховала в своїх зведеннях реальну картину народжених по кожному населеному пункту в 1925 році, аби не засвідчити небувалу доти дитячу смертність. Однак у порівняльному аналізі тих даних, що збереглися в архівних фондах, вона, як кажуть, вилазить у кожному селі...

 

 

І це повторюватиметься всі роки після Голодомору-геноциду 1932—1933 років — аж до останнього передвоєнного, 1940-го. Скажімо, за матеріалами Всесоюзного перепису населення 1939 року, картина з наявністю дітей у початкових класах Таращанського району виявилося ось такою в порівнянні до відповідних років їхнього народження: 

 

А ось порівняльна таблиця кількості учнів початкових класів у Петриківському районі Дніпропетровської області під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років: 

У цьому районі, як це видно з таблиці, 1 вересня 1933 року в початкові класи прийшло менше на 1 тис. 750 учнів, ніж рік тому. Але ще приголомшливіші цифри, коли йдеться про тих, хто продовжив навчання 1933 року, перейшовши, відповідно, з 1-го в 2-й клас, із 2-го — в 3-й, і з 3-го в 4-й, — таких тільки в 3-х класах недорахуємося вже 1 тис. 883. І це враховуючи ту обставину, що нам не відомо, скільки повинно було прийти до 1-го класу 1933 року й скільки четвертокласників набору 1932 року вижили.

 

Тимчасом нарком освіти усрр затонський продовжував втілювати в життя свою практику прийому до перших класів молодших віком дітей, яка щороку ускладнювала й так важку ситуацію. Скажімо, в глибоке протиріччя зайшли розрахунки Держплану УСРР від 15 вересня 1931 року з реальною кількістю дітей, що мали прийти 1 вересня 1938 року до першого класу по всій Україні.

 

Останніх, 1930 року народження (тоді на світ з’явилося 1 млн 22 тис. 952 немовляти), мало б бути принаймні 780 тисяч, як розраховували сім років перед тим, а виявилося в місті й селі, за даними статистичного відділу наркомату освіти урср, 494 тис. 173.

 

Цей аналіз дає підставу стверджувати, що з народжених у 1930 році не дожили до 1 вересня 1938 року принаймні 287 тисяч дітей. А якщо виходити з розрахунків Держплану щодо наповненості в 1938 році 1—4 класів, то ця цифра повинна була б становити 3 млн 302 тис. 287 учнів, а могло навчатися тоді тільки 1 млн 971 тис. 658. Різниця — 1 млн 330 тис. 629, у середньому на вікову групу по 332 тис. 657 дітей!

 

Подібна ситуація склалася і з віковою групою 12—14 років, яка на початок 1933 року, за розрахунками УНГО усср, становила 2 млн 518 тис. 100 дітей. Вона, за розрахунками Держплану, мала становити в 1938 році  2 млн 230 тис. 733 дітей, а виявилося їх тільки 1 млн 414 тис. 551 — на 816 тис. 182 менше! В середньому на один рік — 272 тис. 60.

 

Подібну картину дитячої смертності було виявлено й після Всесоюзного перепису населення 1939 року. Так, тоді в республіці дітей 15 вікових категорій мало бути 10 млн 69 тис. 708 осіб (1933—1919 років народження), а виявилося лише 6 млн 595 тис. 527. Тобто, не вистачало 4 млн 95 тис. 181:

 

 

 З огляду на те, що дитяча смертність сягала до 40 відсотків, не є складним встановити загальні втрати від Голодомору-геноциду 1932—1933 років: в усрр вони становили 9 млн 108 тисяч осіб.

 

Це підтверджено комплексною історико-криміналістичною експертизою в ході досудового розслідування Служби безпеки України, що враховує розрахунки видатного українського демографа Юрія Корчак-Чепурківського, які були опубліковані 1970 року в москві вже після його смерті. Тобто, до 1 січня 1940 року населення УРСР, якби не було ніяких катаклізмів, повинно було досягти 39 млн 243 тис. 100 осіб.

 

А за переписом 1939 року його виявилося тільки 29,4 мільйона. То хіба не видно кожному зрячому, що ця різниця якраз і є майже тією цифрою, яка встановлена вже згаданою історико-криміналістичною експертизою в кількості понад 9 мільйонів жертв?! Якщо ж додати до неї втрати українців на теренах Північного Кавказу, то й виходить оприлюднена 2021 року цифра в 10,5 мільйона осіб — страшний, приголомшливий удар по нашій нації.

 

Але українство виявилося незнищенним. Особливим символом віри у його відродження була подія, яка сталася в одному з сіл під Харковом, куди погнали городян збирати врожай 1933-го. Там, серед зловісної тиші, що опанувала тоді селом, раптом почулася пісня. «Тихо, як над колискою засинаючої дитини, —  згадувала очевидець цієї події, —  несміливо, як у непевних своїх здібностей співаків, сумно, як біля труни, залунали тужливі звуки української пісні. Невимовно вражені, стали ми, поопускавши руки і слухаючи не вухами, а серцем, усією істотою. А наш вартовий з цього ж села — зняв шапку, широко перехрестився і побожно прошепотів: «Дівчата заспівали... Ще, значить, не вмер наш народ». 

 

Український народ не вмер. І не вмре ніколи! А сьогодні він стоїть на захисті всієї світової цивілізації від спроби москви повернути колесо історії назад. 

 

Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук, професор