Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? А головне, чи змінилося щось у проблематиці та стилістиці відтоді, як письменник пішов на фронт?
З одного боку, це той самий Івченко — майстер коротких пружних сюжетів, що не лишає читачеві вибору: мусить дістатися кінця. Та якщо раніше інтрига була понад усе, тепер щодалі цікавіше, хто саме і як нею опановує. Умовно кажучи, у конкретної історії з’являється власний детектив. Тобто, нарешті проявляється персоналізація героїв — ми вже не просто заковтуємо блесну-інтригу, а бачимо-уявляємо мовця-оповідача, який постає в адекватній мовленнєвій ситуації, а відтак і починаємо довіряти йому.
У Івченка відмінний слух на комунікаційні шуми — це відчутно навіть у його ранніх творах. Вже тоді через те різноголосся було не розібрати, де межа між «на реальних подіях» і чистим вимислом. Це те саме, що робив Гоголь, змушуючи нас повірити в реальність абсурдної історії через довіру до адекватних мовних презентацій персонажів.
Утім, Івченкові це мистецтво далося не відразу — довший час він був у полоні чистого сторітелінгу. Як-от у романі «Ноги» (2019), де сліпучий блиск ідеї-історії компенсував слабку розпізнаваність мовленнєвих характеристик дійових осіб. Та вже у збірці «Після 24-го» спостерігаємо різкий розворот у бік їхньої мовної ідентичности. Аж так, що саме час згадати незабутній зразок Ремона Кено «Вправи зі стилю».
У «Книзі втрат і нестач» наш автор фактично стає драматургом, регулювальником реплік. Із завданням дати читачеві змогу не лише чути, а й бачити. «Режисерські» ремарки-коментарі мінімізуються й максимально фокусуються. Як-от: «Тут і повістка не забарилася. Воєнком зрадів, коли побачив Чани, а потім спохмурнів, коли зрозумів, що Чани не вирішувати прийшов, а збирається до армії». Часом редукція сягає символічного рівня: «Шепотів під ніс і хотів вбивати». Решта — реаліті-шоу.
Звісно, це про війну. Але насамперед це таке собі величезне панно портретів людей війни. Фактично, це тривання двотомового роману «2014», звідки до нової книжки приходять колись другорядні персонажі й перетворюються на головних у котромусь з оповідань. А ті, що верховодили в романній історії, тепер зблискують в епізодичних ролях. Такий собі колективний життєпис знайомих зі Сум (Оклункова). А у провідного журналіста міської газети їх чимало у геть різних прошарках. Івченко навіть написав колись «путівник» історією повсякдення міста початку Незалежности — «Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми» (К.: Темпора, 2015). І там є цікаве узагальнення щодо сучасного ментального здоров’я земляків: «Те, що відбувалося на Сумщині в 1999–2004 роках (за «донецького» губернатора В. Щербаня. — Авт.), було генеральною репетицією донецького нашестя на Київ у 2010–2014 роках... За часів правління Щербаня Сумщина перетворилася на опозиційний регіон і почала голосувати не як Харківщина, а як Волинь. Сумська область і Суми отримали справжнє щеплення і стійку відразу до будь-якої донецької влади».
.png)
Оті «щеплені» сумчани й пішли на війну ще 2014-го: робітники і службовці, кримінальники й навіть дрібні «прокурорські». Відтоді пошук екстреми в «маленьких українців» посідає у творах Івченка щодалі більше місця: що утримує людину в межах людськости, а що занурює її до тваринної матриці? Таку «точку неповернення» віднаходимо чи не в кожному його тексті. Й навіть є цілий роман, присвячений «дослідженню» процесу ініціації: «Два пасинки митрополита» (Брустури: Дискурсус, 2024).
Формально роман пов’язаний з Андреєм Шептицьким. Проте «біографічним» його аж ніяк не назвеш. Не те щоб автор вільно поводився з життєписом митрополита — просто Івченка цікавить лише мітологізована пам’ять про того славетного чоловіка. Не важить навіть, чи насправді були в Андрея ті два пасинки — його етична, психологічна та суспільна аура творять декорацію, яка мотивує карколомні метаморфози свідомости обох головних персонажів. (Тут — саме у дужках — варто сказати, що епізодичними персонажами вигулькує багато хто, включно з Шухевичем та... Іваном Карповичем Підіпригорою).
Роман починається з митрополичого благословення двом випускникам семінарії, сиротам, що стали зведеними братами. Один, Іван, щойно висвятився на священника й відбуває у гірську карпатську парафію. Другий, Теофіл, залишається в «аспірантурі», і йому, кажуть всі, світить кар’єра єпископа. Але це — літо 1939-го: зовсім скоро совіти окупують Галичину і всі довоєнні плани-мрії стануть нечинними. Про оте жахливе попереду — шістсот наступних сторінок.
Нинішня книжка — перевидання. Першодрук вийшов у тому самому видавництві 2017-го. Тоді роман сприймався дещо інакше. Приміром, на карикатуру скидалися описи совєтських «визволителів», які нетямилися від побаченого у галицьких містечках та селах (не кажучи вже про Львів): вода і туалети в домі; дощана підлога в хаті, бруковані вулиці. Мародерство «ванюшек», що сприймалося за літкарикатуру тоді, — стало реалізованою банальністю зла навесні 2022-го. Українці тоді шокувалися, але в романі, написаному за п’ять років перед тим, зафіксовано і цей стрес: «Як таке може бути? Як? — У його очах був жах».
Жах нормальної цивільної людини від зіткнення з цивілізацією орди — друга декорація роману, яка повсякчас змінює декорацію теоретичної християнської толерантности. На цій гойдалці бачимо, як Іван попервах не відрізняє кацапів від інопланетних «чужих» («хоч це і совіти були, а все одно люди, чиїсь діти»). Та коли реальна небезпека загрожує братові (а він для нього значить так само багато, як і названий батько, митрополит Андрей), бере до рук кулемета (що засадничо неприйнятно для священника) і вбиває з десяток енкаведистів. Потім довго і болісно кається, не сподівається, що Шептицький коли-небудь відпустить йому цей гріх.
Та мудрий митрополит не тільки розуміє-прощає-підтримує Івана, а й так само по-батьківському ставиться і до Тео, котрий ще раніше перетворився на класичного воїна: «Теофіл дуже хотів вбити, коли чув російську... Згадував вбитих рускіх. Посміхався. Від цих думок робилося легше». Ба більше — розумів-прощав-підтримував навіть тоді, як пасинок одрікся Віри («Богові тут місця немає, хіба що у якості заспокійливого»). На обкладинці першого видання читаємо влучну виноску: «Коли віра більша за життя, а кохання — за віру».
Гіпотетичний єпископ Теофіл стає відомим польовим командиром УПА. Опис його таборового партизанського життя — Івченкове наближення до Гемінґвея («По кому подзвін»). Далі — коли Тео на чолі ДРГ заходить до Львова перед відступом німців 1944-го — оповідь нагадує шпигунський роман у дусі Переса-Реверте («Фалько»).
Але, попри зовнішню подібність, наш автор залишається автентичним: досліджує ті самі згадані повище українські екстреми: як ти, українець, дійшов до життя такого? Ось ми бачимо совєтського полковника-контррозвідника Скорика, українця з народження. Він — профі терору. Підступний, огидний але геть не дурний. Граючи проти Шептицького, розмірковує: «Любов робить людину слабкою, а зовсім не перемагає страх, як стверджували отці церкви. Нічого вони не розуміли в людині, ті отці. Скорик хрипко засміявся і закурив... Він же знав, які слабкі ці збалувані Європою люди. Часто одного удару кулаком було достатньо, щоб вони зламалися». Тут і коментувати нема чого: полковник Скорик і досі, сказати б, нависає і над нинішнім Папою Римським, і над правлячими західними елітами.
З огляду на всі ці перипетії може виникнути запитання: може, це антиклерикальний роман? Ні. Масова психологія московитів не є християнською навіть у спотвореній ними версії православ’я. Це нам відомо принаймні навіть з історика Ярослава Грицака (Життя, смерть та інші неприємності. — К.: Грані-Т, 2008). Хоч ми й дотепер не засвоїли думку що одного, що другого: московська «церква» — досі в Україні.
Якщо Скорик постає в романі найкращим російським контррозвідником, то найкращий російський солдат — сержант Федір Швайка. Його пригоди описані не менш яскраво, ніж пригоди Тео. А наприкінці з’ясується — у стилістиці мексиканських сералів, яких Івченко також не цурається, — що вони є кровними братами.
Ще одна цікавинка: Теофіл, колишній претендент на вищі церковні посади, у перебігу своєї нової комбатантської кар’єри змінює пріоритети: «Ціль, про яку він ніколи не говорив. Стати правителем Вільної України... І тут шляхетність — це недолік, а слабкість — недолік ще більший». Так, це теж не новина. Про це є і в «Ногах», і в позірно фантасмагоричному трикнижжі Юрія Щербака «Час...» (2011–2014). Зрештою, відлунням цього є звільнення Залужного.
Саме в романі «Два пасинки митрополита» уперше проявилося Івченкове розмовне багатослів’я як інструмент творення довірчої віртуальної реальности (замість метафор, порівнянь та інших літературних фокусів). Але саме в цьому романі динаміка подій сягнула рівня, коли навіть автор часом не встигає, забуває вхідні параметри. Як-от один з поодиноких збоїв: коханка згадуваного бійця Швайки міркує: «Довелося зробити аборт, бо війна (Федір, скоріше за все, загинув), то які тут вже діти». А буквально за п’ятнадцять сторінок — «Алевтина подумала, що якби знала про загибель Федора, то неодмінно залишила б дитину, а не робила аборт. Але сподівалася, що Федір живий, що все в них ще буде». Зрештою, можна лишити це на совісті редактора.
Попри те, «Два пасинки митрополита», гадаю, є одним із найпомітніших у кількох сегментах: ретро-романі, екшні та у квазіномінації «на реальних подіях». Перевидання цього твору — акт нагадування про реальну ієрархію сучасної української літератури. Івченко — вже в каноні.
.png)
