Мова повертає кордони: ворога бісить реальне розширення сфер активного вживання української

Ми, українці, єдині й законні спадкоємці мови, історії, матеріальної і духовної культури давніх русичів як духовно-політичного об’єднання полян, древлян, волинян, подолян, сіверців, галичан, тиверців, уличів.

 

А наша відроджена наприкінці минулого сторіччя Україна — єдина правонаступниця Руси, наймогутнішої європейської держави XI—XII століть. 

 

Великі київські князі Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші славетні будівничі й оборонці середньовічної держави з центром у Києві — наші, давньоукраїнські, політики, державні і військові діячі. Але в жодному разі не московитські.

 

З московією їх ніщо ніколи не пов’язувало. Хіба тільки те, що в часи їхнього правління глухий північно-заліський край був приєднаний до Київської держави.

 

Його напівдикі мешканці стали данниками Руси.

У ті часи, коли столичний Київ — завдяки мурованим церквам і пишним палацам — був одним із найбільших і найкрасивіших міст Європи, на місці нинішньої столиці держави-агресора росли дрімучі ліси. Через заболочені хащі протікали річки.

 

На березі однієї з них, що називалася Москва, згодом виникло село з аналогічною назвою. Мовою угро-фінського племені меря «москва» — це «болото», «смердяче багно».

 

Хоча відтоді минуло понад 800 років, на смердячій москві і в ментальності населення дикого краю мало що змінилося. Як співали персонажі давнього фільму, «какім ти бил, такім ти і асталса».

 

Тільки обсяги гнилого московського болота значно зросли. Його сморід поширився світом і досі отруює життя багатьом народам.

 

Нині брехливі кремлівські пропагандисти вперто намагаються переконати населення московії і задурманити світ вигадками про міфічне право держави-агресорки загарбати Україну й назавжди ліквідувати нашу державу.

 

З метою не тільки захопити українську землю й усі її багатства, а й задля викрадення і привласнення нашої національної історичної спадщини.

 

Заздрісні, загребущі й агресивні московитські шовіністи не приховують: передусім їм потрібна українська національна територія і найродючіші у світі наші чорноземи, які спроможні прогодувати пів мільярда людей.

 

Не менше їм потрібні історичні підмурівки та духовні святині України. Однією з них є наш Київ. Без історичної матеріально-духовної спадщини Руси-України, в тому числі без незаконно й нахабно привласнених імен і діянь видатних осіб нашого минулого, в тому числі Нестора Літописця, московія перетворюється на країну без повноцінної власної історії. У духовно-історичному плані стає «ущербною», убогою, колосом на глиняних ногах.

Саме тому перший і найголовніший удар ворога у розв’язаній ним війні був спрямований на захоплення Києва. 

 

На Хрещатику загарбники й окупанти збиралися помпезно провести «парад пабєди». Але завдяки відвазі й героїзму ЗС України добірні підрозділи ворожого війська були ущент розгромлені і знищені біля нашої столиці. 

 

Деякі кацапські недобитки, викинувши парадні мундири і награбоване в мирних мешканців майно, ганебно втекли з Київщини до володінь білоруського диктатора, пришелепкуватого злочинця «бацкі лукашенкі», звідки й почали вторгнення в Україну. 

 

Злочинні наміри московітів захопити нашу столицю зазнали краху. Саме біля Києва путінські злочинці продемонстрували звірячу жорстокість, дикість і підлість у таких масштабах, яких світ не бачив з часів темного середньовіччя.

 

Маємо підкреслити: ухвалений 27 років тому указ про запровадження Дня української писемності та мови був спрямований на піднесення авторитету нашої мови — єдиної державної, згідно зі ст. 10 Конституції України.

 

На широке і вільне її використання в усіх сферах суспільного життя Української держави. На подолання жахливих наслідків мовного окацаплення суспільства.

 

Важливою і символічною є та обставина, що дата святкування Дня української писемності та мови була приурочена до спомину про першого нашого письменника та історика — найбільш відомого і значущого серед давніх діячів національної культури.

 

Цим фактом Україна відкинула необґрунтовані претензії нахабних і загребущих північно-східних сусідів на те, що Нестор — діяч «русской», себто московитської, культури і мови. 

 

Наша аргументація дуже логічна. Творча діяльність Нестора — уродженця Київщини — не має жодного стосунку до московії. У часи, коли він писав у Київському печерському монастирі знамениті твори, ні москви як поселення, ні московитів як національної спільноти, ні їхньої мови ще не існувало. Писав він, як тоді було заведено, не розмовною мовою русичів — наших предків (нею була давня українська), а церковнослов’янською.

 

Брати Кирило і Методій, греки за національністю, створили її на базі македонського діалекту староболгарської мови й переклали нею Біблію з рідної для них грецької.

 

Оскільки в той час не існувало перекладів Біблії живими народними слов’янськими мовами (слов’яни ще не були писемними), греки-просвітителі вважали, що болгари, серби, чехи й русичі (можливо, з деякими труднощами) зрозуміють зміст біблійних текстів, витлумачений створеною, вигаданою ними мовою.

 

Під час перекладу з грецької, розвиненої і багатої, на слов’янську — біднішу на абстрактні поняття, брати-просвітителі придумали сотні нових, доти незрозумілих слов’янам слів. Для адекватнішої передачі змісту священних текстів з оригіналу.

 

Хоча слов’янські народи різною мірою розуміли цю штучну мову, але в побуті нею не розмовляло жодне плем’я. У тих слов’ян, які прийняли християнство східного обряду й отримали Біблію, перекладену церковнослов’янською, вона стала мовою церкви й літератури.

 

Так само, як уже мертва латинська була в ті часи мовою католицької церкви і літературною — для народів Західної Європи, які прийняли віру і Біблію з Риму.

 

Мову своїх творів Нестор збагатив великою кількістю слів місцевої народної давньоукраїнської мови — рідної для нього. Проте його тексти не містили жодного слова московитською, оскільки її тоді ще не було створено.

 

Аналіз лексики «Повчання дітям» великого князя Володимира Мономаха свідчить про те, що мова його твору також була дуже близькою до народного мовлення. Десятки вжитих ним у тексті слів досі збереглися тільки в українській мові. У московитській мові їх немає.

Про те, що понад тисячу років тому, в часи Руси-України, українська мова вже існувала, аргументовано доводять відомі мовознавці, зокрема, О. Потебня, А. Кримський, Л. Булаховський.

 

А. Кримський, видатний, високоосвічений діяч нашої культури, що мав кримськотатарське походження, знавець кількох десятків мов, авторитетно стверджував: «Усією сукупністю ознак жива мова півдня (тобто України) XI віку стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена.

 

Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (сучасної Західної України) XI віку — цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови».

 

Академік Л. Булаховський писав: «Окремі фонетичні, частково морфологічні й лексичні особливості сучасної української мови достатньо виразно виявляються вже в давньоруських пам’ятках XII ст., а в живих давньоруських говірках могли... існувати й раніше».

 

Відомий московитський історик М. Ключевський на запитання, якою була мова киян у Х—ХІІ століттях, як неупереджений науковець, котрий дорожив академічною репутацією, чесно відповів: «Їхня розмовна мова майже не відрізнялася від мови нинішніх мешканців Київської губернії».

 

Які ще докази й наукові аргументи потрібні всім тим, особливо деяким «хохлам», хто по-холуйськи схиляється перед московщиною, хто захоплюється її «самим красівим і багатим в мірє язиком», для сприйняття очевидного? Московитська мова (русскій язик) вторинна щодо української. Бо виникла і сформувалася (частково на основі української) майже на 700 років пізніше від нашої.

 

Український народ сформувався на генетичній і культурній основі тих слов’янських племен, перерахованих Нестором у «Повісті минулих літ», які ніколи не мігрували за межі етнічної території.

 

Українська мова найменше зазнала сторонніх, чужих впливів. Тому найбільше зберегла свою первісну чистоту і красу. Про це ми повинні знати і маємо цим пишатися.

 

Отож претензії агресивних московитських правителів та одурманених ними різнонаціональних «расєян» на територію України, на нашу історичну і культурну спадщину позбавлені будь-яких підстав — наукових, політичних, ідеологічних і мовних.

 

Мета національної політики московії — бути тюрмою народів і жандармом Європи. Розв’язавши агресивну війну проти України, кремлівські щури намагаються підкорити нас політично і знищити в масовій свідомості поневолених людей почуття належності до української нації. З метою заміни цього почуття загальноімперською ідентичністю.

 

Московська мова десятки років використовується владою рф як зброя в ідеологічній, а нині — в загарбницькій війні проти України.

 

За висновком професорки Л. Масенко, українська мова – головний ворог московії. Як єдина державна в Україні, вона стала реальною перешкодою шовіністично-інтеграційним амбіціям кремля.

 

За словами відомого публіциста Анатолія Стрєляного, в Росії «є тільки один ворог, згадавши про якого, вона впадає в тугу воістину смертельну. Це не США, не Захід в цілому... Це українська мова».

 

Наших недругів бісить реальне розширення сфер активного вживання української мови, невпинне зростання її націє- і культуротворчого потенціалу.

 

Тому однією з названих кремлем причин московської агресії став «захист русскоязичних» мешканців сходу і півдня України. Не етнічних москалів, а всіх російськомовних. Без різниці національності. 

 

Стратегічним завданням московії є збереження російськомовних середовищ на всій території України. Бо всі, хто послуговується московською, — москвофіли і потенційна «п’ята колона» московії у війні за відновлення імперії в кордонах ссср.

 

Люта ненависть окупантів до української мови стала причиною негайного вилучення її зі сфер освіти й культури у Криму й окупованих територій південного сходу держави. Українську мову позбавлено статусу державної на всіх тимчасово окупованих ворогом територіях.

 

Ми впевнені: московському ворогу не вдасться позбавити нас рідної мови, асимілювати і вкинути у гнилий московський «мір». Захисники України, обороняючи від осатанілого агресора Батьківщину, воюють також за нашу мову, за національну культуру. Велика подяка за це всім справжнім героям нашого часу.

 

Помітно, що нині розширюються сфери використання української мови. Сподіваємось, це не тимчасове явище, не кон’юнктура. Таким має стати усвідомлене повернення нашого народу до своїх національно-духовних першоджерел.

 

Любімо нашу Україну, розмовляймо, співаймо, радіймо і сумуймо прекрасною мовою нашого народу! 

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за незалежність України