Середнє Побужжя, де продовжує жити українське слово: література «забутої» землі

Про середнє Побужжя (південне й північне Підляшшя, а також Берестейщина), яке зараз належить двом державам — Польщі й Білорусі, пересічний українець мало знає. Й не дивно. Адже це «не Україна».

 

Хоча донедавна місцевий люд розмовляв (а подекуди й далі розмовляє) українськими говірками.

 

Колись цей регіон становив одне ціле, утворюючи «етноконфесійний ареал, закріплений мережею волосних городів та церковними структурами, які підпорядковувалися Київським митрополитам», — пише тамтий український письменник та історик Юрій Гаврилюк.

 

Люд середнього Побужжя не лише розмовляв «по-свойому». Він творив україномовну літературу, котру варто розглядати як частину загальноукраїнського літературного процесу. У XVI—XVII століттях тут з’явилася низка авторів, що писали руською (давньоукраїнською) книжною мовою.

 

Це, зокрема, доволі знані фігури — Іпатій Потій, Ісайя Копинський, Афанасій Филипович. До речі, білоруси намагаються подавати їх як представників своєї літератури.

 

У період «національних відроджень», у ХІХ — першій половині ХХ ст., на середньому Побужжі з’являються автори, котрі писали не лише місцевими народними діалектами, а й українською літературною мовою. Їхні твори публікували в Холмі, Львові, Києві, Харкові.

 

Одним із перших, хто писав живою українською мовою, був Францішек Савич (1815—1845), що походив із сім’ї греко-католицького священника, навчався у Вільно і був противником російського царизму, що й знаходило відображення в його віршах, як-от:

 

А тепер, де глянеш, само тільки латтє,

Вдома, в кишені — ничого немає,

Бо з чоловіка висисають сили,

А всьо то цари, москалі зробили.

 

Одним з найбільш знаних українських письменників середнього Побужжя був Микола Янчук (1859—1921), ще відомий як славіст і етнограф.

 

Народився у селі Люблінського повіту, однак у молоді роки опинився в Москві, де закінчив історико-філологічний факультет університету. «Друга столиця» Російської імперії так і не зробила його росіянином.

 

Навпаки, підо впливом гастролей української трупи з Наддніпрянщини Михайла Старицького й Марка Кропивницького він «став українцем». Написав низку п’єс українською мовою, де був широко представлений етнографічний матеріал.

 

Це — «Пилип Музика», «Вихованець», «Чи заробиш, чи проробиш», «Відьма» та інші. Ці твори мали сценічне втілення. Високо оцінив п’єсу «Не допоможуть і чари, як хто кому не до пари» (написану Янчуком спеціально на московський бенефіс примадонни українського театру Марії Заньковецької в 1891 р.) знаний мовознавець і письменник Агатангел Кримський.

 

Микола Янчук з болем сприймав руйнування традиційної етнічної культури свого регіону, що знайшло вияв у його віршах. Ось один з них:

 

Колись мій люд святую мову 

Ховав, як клейнод дорогий,

Тепер иншу вже розмову

Йому вчепили вороги.

Одні нам віру одняли,

А другі свій язик дали,

І думаєм ми, простаки,

Що ми вже стали поляки. 

Встидаємось свого слова,

Тепер нам мильша польська мова,

То ж мова тих панів-катів,

Що нас же мали за скотів...

Опам’ятайся ж ти, мій люде,

Чи я діждуся того чуда,

Що знов ти станеш сам собою,

Що не загинеш з головою!..

 

Справді, люд середнього Побужжя в той час зазнавав помітної полонізації. Причому цьому процесу сприяла нерозумна політика православізації цього регіону, де значну частину населення становили греко-католики.

 

Ця політика супроводжувалася брутальними насильницькими діями, які породжували опір. Зрештою, на знак протесту чимало людей у цьому регіоні перейшли на католицизм і «стали поляками».

 

У міжвоєнний період ХХ ст. окремі українські письменники середнього Побужжя, яке опинилося в складі Польської держави, стали активними громадсько-політичними діячами, організовуючи українські громадські й політичні організації в Поліському та Люблінському воєводствах, а також представляючи своїх земляків у польському сеймі.

 

Зокрема, активними діячами українського руху в цьому регіоні були Степан Семенюк (1895—1931), Володимир Китаєвський (1896—1940), Іван Бойтік (1897—1974), Борис Ольхівський (1908—1944) тощо.

 

До знаних фігур серед вихідців із середнього Побужжя належав Дмитро Левчук (1898—1934), відомий під псевдонімом Дмитра Фальківського. Він опинився на теренах совєтської України й став одним із представників Розстріляного відродження.

 

Дмитро Фальківський, зокрема, знаний своїм віршем «Очерет мені був за колиску...», що став своєрідним гімном Полісся. Також із середнього Побужжя походив Федір Шоломницький (1912—1964), що писав під псевдонімом Федір Одрач.

 

Він належав до Української повстанської армії; після Другої світової емігрував на Захід, зрештою опинився в Канаді. Саме на еміграції опублікував низку повістей, де описав життя своїх земляків. 

 

У післявоєнний період середнє Побужжя остаточно розділили між «народною» Польщею та Совєтським Союзом. І хоча представники «совєтської частини» заявляли, що хочуть до складу УССР, але їх «записали білорусами». Так само в «народній» Польщі вважали, що населення середнього Побужжя — білоруси. Це врятувало їх від депортації під час операції «Вісла» в 1947 р. 

 

Українське населення цього регіону намагалися білорусифікувати. На практиці в Польщі це перетворилося на полонізацію, в Білорусії — на русифікацію. 

 

Та все ж середнє Побужжя в післявоєнний період дало нам низку цікавих українських авторів. Передусім варто назвати поета, літературознавця, перекладача, учасника руху «Солідарність» у Польщі Євстахія Васильковича (1926—2012), відомого під псевдонімом Остап Лапський.

 

У 2007 р. він став лавреатом Шевченківської премії. Зараз у Білорусі живе письменниця Наталка Бабіна, яка теж походить із Середнього Побужжя й пише українською мовою. Її не так давно опублікований роман «Бодай, будка» розповідає про життя українців сучасної Берестейщини.

 

Нещодавно в Більську (Польща) вийшла антологія україномовного письменства Підляшшя «Країна свойого слова», укладачем якої став згадуваний Юрій Гаврилюк.

 

У ній представлені твори більш ніж сімдесяти (!) авторів. Це принаймні свідчить, що, незважаючи на денаціоналізацію населення Середнього Побужжя, українське слово тут продовжує жити.

 

...А українцям не варто забувати про цю «забуту» землю.

 

Петро КРАЛЮК