План перемоги як початок виборчої агітації: воєнно-політичні прорахунки влади

На горизонті майорять вибори.

 

Фактично передвиборча агітація почалась 16 жовтня, коли президент Володимир Зеленський у парламенті презентував «План перемоги».

 

Далі — візит до Брюсселя.

 

І наступного дня у поштових скриньках українців з’явилась агітаційна газета «Слуга народу». 

 

Як відомо, на виборах у 2025 році наполягають західні партнери. 

 

Це — приховане тло. А на ньому — післясмак виступу президента та різна, подекуди полярна, реакція західних партнерів.

Виступ президента з «Планом перемоги» в парламенті не додав упевненості й оптимізму. 

 

Депутати зрідка аплодували. Апофеозом став білий лист паперу у папці спікера парламенту Руслана Стефанчука, який мав посіяти впевненість перед журналістами про чудодійну силу плану перемоги. Інтернет вибухнув критикою, якщо не зважати придворних при всіх режимах заробітчан-політологів. 

 

Західні видання також миттєво відреагували на «План перемоги» президента України. Загальний висновок — план Зеленського «далекий від негайної перемоги». 

 

Скажімо, The Washington Post (WP) відзначає цинізм і втому серед союзників України, що впливає на несприйняття ними «Плану перемоги» Зеленського. Утім і сам президент наполягає, що у разі старту роботи за озвученим планом можна буде «завершити війну не пізніше наступного року». 

 

WP нагадує, що Зеленський представив цей план президенту США Джо Байдену під час їхньої зустрічі у Білому домі у Вашингтоні. А Україна, пише видання, виснажується у своїй боротьбі проти російської військової машини, яка перевищує українські ресурси кількісно. 

 

The Washington Post також цитує президента Чехії Петера Павела, котрий заявив, що українцям «потрібно бути реалістами» і що найімовірнішим результатом війни буде те, що частина української території опиниться під контролем росії. 

 

У статті «Спроба заспокоїти націю та Україна як інвестиція» щоденна газета The New York Times зазначає, що пропозиція Зеленського на збільшення допомоги Заходу викликала прохолодну реакцію союзників Києва. 

 

Жодна країна публічно не схвалила чи не прокоментувала здійсненність плану Зеленського, зазначив американський журнал Newsweek (хоча в наступні дні Франція, балтійські країни та південна Польща заявили про підтримку всіх пунктів плану Зеленського. — Ред.).

 

Володимир Зеленський прагне зміцнити стратегію до того, як новий президент США складе присягу наступного року. Опитані виданням посадовці свідчать, що жоден із нинішніх кандидатів у США однозначно «не гарантує кращого результату для Києва».

 

«Президент України хоче, щоб його виснажені війська продовжували битися. Але, оскільки його армія настільки залежить від допомоги Заходу, його «План перемоги» потребуватиме схвалення наступного президента США. Умови миру, які висуває Зеленський, дедалі більше суперечать ситуації, яка його оточує. Президент України сам визнав зростаючу втому в своїй країні, а його власна втома була відбита на його обличчі, коли він сказав, що «перемога» стала для декого незручним словом, на жаль», — зазначає BBC. 

 

Аналітик німецького видання BILD Юліан Рьопке, розкритикувавши представлений «План перемоги» президента Зеленського, зазначив, що німці в шоці від мирного плану Зеленського.

 

«Вступу до НАТО не буде, дозволу на удари вглиб рф західною зброєю не буде, спільного ППО проти російської авіації не буде. А про повне звільнення країни навіть не згадується. Немає слів...» — написав аналітик на своїй сторінці в Twitter.

 

Німецький політичний оглядач наголосив, що його вразили не представлені пункти, а те, що реалізація кожного з них уже була відкинута західними партнерами. Він також зазначив, що в української нації «зростає втома від війни». 

 

Українцям наразі ніколи. Вони заготовляють дрова, латають діри зношеного одягу, дозаготовлюють консервацію, збирають гриби та останні ягоди, за які тепер («економічне диво»), як пропонує стратег, народний депутат, президент Асоціації податкових радників Данило Гетманцев, доведеться платити. Зубожіння просто б’є по голові.

 

Ще одним ударом гаєчним ключем у тім’я став додаток до безкінечних податків, які вже паралізують бізнес. 

Отже, стратегія перемоги президента Володимира Зеленського полягає в тому, що Захід мусить, може і навіть зобов’язаний перемогти росію, як мінімум в Україні.

 

Якщо путін її зруйнує або примусить капітулювати, то воювати або капітулювати доведеться вже Європі. 

 

Чотири з половиною пункти з п’яти — відповідальність союзників.

 

Не членство, але запрошення України в НАТО і неминучість євроінтеграції — перша вимога. Далі — оборона, на яку Захід має дати зброю, навчити й укомплектувати бригади резерву, посилити ППО, спільно збивати дрони та ракети, розширити інвестиції в ВПК України, зняти обмеження ударів далекобійною зброєю в глибину росії та надавати всю необхідну розвідінформацію; розмістити на території України комплексний неядерний пакет стримування, який зробить війну росії практично неможливою. 

 

Також — укласти стратегічну угоду із союзниками на експлуатацію ними критично важливих металів і рідкоземельних ресурсів (урану, титану, літію, графіту), на трильйони доларів, — як компенсація на оборону України.

 

А що, її ще не укладено? Якби цього не було, хіба цинічний, холодно-прагматичний Захід надавав би нам зброю? І що цікаво в плані президента — після війни ЗСУ можуть влитись у збройні сили США в Європі для зміцнення оборони всього Альянсу. А нічого, що в нас наразі людський ресурс вояків на ціну золота?

 

Під певною простотою замислу президента, використанням тривалої дискусії, вимог до партнерів, очевидною ультимативністю плану — ставиться питання руба: західні демократії на чолі з Вашингтоном здадуть Україну на поталу путіну чи будуть її захищати від ядерного агресора, який вже не зупиниться? 

 

Без західної воєнної допомоги, зброї, грошей, санкцій, силової дипломатії Україна самостійно вигнати війну не зможе. Визначення «союзники» в цьому сенсі стає черговим історичним рубежем із надзвичайно складною конструкцією. 

 

Президент Зеленський не наважується сказати прямо, однак його логіка не залишає сумнівів: запит на тотальне воєнне союзництво із Заходом є відповіддю на його плани про «можливу німецьку модель» (про що вже згадувала «УМ») — членство в НАТО в обмін на масштабні територіальні поступки путіну. 

 

Але це, швидше, корейська модель умовної «38-ї паралелі», а не німецька. Без мирного договору. Бо союзники окуповані території за росією й так не визнають.

 

Ці ідеї продовжують туманити мізки бункерним і кабінетним стратегам партнерів. Невипадково вони жодного разу в цих планах не говорили про російські репарації й компенсації Україні. Реальність зла. 

 

У президента ще немає відповіді, як їй протистояти або змиритись. Проте є певні «але», які роблять цю сукупну доктрину малореальною.

 

По-перше, путін вважає всіх слабаками та не погодиться на компроміс посередині. Він як типовий диктатор хоче все. По-друге, хоча зовсім не останнє.

 

У плані перемоги президента Володимира Зеленського взагалі немає нації, воєнної, політичної, економічної стратегії. Саме тут має визрівати й ставати сильнішою впевненість у перемозі. 

 

Вітчизняні активісти вже не раз намагались закликати до дискусії знаючих та думаючих, аби прийти до найважливішого висновку.

 

Адже «План перемоги» хоч і є визначальною ціллю, але не єдиною основою для українців. Головна стратегія їх як унікального і древнього європейського народу полягає у виживанні українського етносу, нарощуванні сили нації й збереженні держави.

Ми так і не дізналися на цей час, яку роль для перемоги відіграє Курська операція. І чи є для неї там місце?

 

І хоча ця операція задумувалась як стратегія симетрії, кремль одразу використав її, аби відмовитись від будь-яких мирних переговорів з Україною, що цілеспрямовано проводились у Катарі.

 

Водночас путін укотре підняв статус ядерної зброї з безсумнівним спрямуванням можливості її застосування для воєнного завершення війни ядерним ударом по Україні. 

 

Днями путін, приймаючи БРІКС у Казані, поклав це рішення в шухляду. Проте феномен Курської операції залишається нерозкритим.

 

Це точно не рішення військовиків, бо особливого впливу на зміну воєнної ситуації безпосередньо в Україні воно не має. Це політична стратегія президента. Очевидно, його команда вирішила, що переговори з росією практично були неминучими й близькими.

 

Мовляв, для України Курськ виступить важелем обміну, за словами Андреаса Умланда, добитися угоди «земля за землю».

 

Яка короткозорість! Реалії вказують на надто низький реалізм подібного прогнозу. Путін — невиліковний геймер. Він буде грати у війну до кінця. Сісти за стіл переговорів і міняти безлюдний клаптик безмежної рф на «жирні» південні чорноземи України й поклади літію на сході він точно не буде. 

 

Можливо, у президента Володимира Зеленського ще є креатив, який здивує путіна, Сі, Моді, Ина та іранських аятол? Але це не гра. Політичні, а тим більше воєнні стратегії. Це найвищий рівень національної безпеки — виживання українського народу і збереження її повноцінної держави. 

 

Зеленський не розуміє, що його сила — в народі, виборцях, які все критичніше оцінюють його кроки.

 

За даними КМІС, рейтинг Володимира Зеленського з грудня 2023 року з 77% впав до 59% у нинішньому вересні. По суті, обвалився. З погляду теорії воєн, де протистояння агресора й жертви є тестом здатності правлячого класу і народу чинити опір несправедливій війні, це має принципове значення.

 

Якщо у путіна рейтинг не падає нижче 73% і піднімається до 82%, то в українського президента довіра мала би бути на 90%.

 

Можливо, президенту Зеленському варто вдатися до серйозного воєнного політичного перезавантаження? У нього надзвичайно розвинута інтуїція і він чи не єдиний узяв найсильніші уроки цієї війни.

 

Ми надто близько підходимо до внутрішньої кризи, аби її не бачити, не відчувати. Кожна помилка може коштувати 5-7% у мирний час. 

 

Наприклад, радикальне і непродумане підвищення податків для населення і його бізнесу та примусова, насильницька мобілізація будуть масово відштовхувати найбільш працездатне і генеруюче населення, передусім чоловіків. 

 

Потрібна об’єднуюча і зрозуміла ідея. Поки оточення президента, військову команду, яку підозрюють у корупції, некомпетентності, бездумному виконанні доручень ОП, не буде реорганізовано, замінено, — в неї ніхто не повірить. Як і в «план миру» та «план перемоги».