Нещодавно біля кіностудії імені Олександра Довженка в Києві, а потім і на її території було дуже багатолюдно і гамірно: відкривали пам’ятник творцям знакового українського фільму «Земля», вшановували 130-ліття Олександра Довженка і День кіно.
Близько двох тисяч людей у період повномасштабної російсько-української війни таким чином засвідчували важливість розвитку вітчизняного кінематографа і пошанування визначних митців.
Київська кіностудія тривалий час виступала дуже потужним гравцем масштабів не лише Радянського Союзу, частиною якого змушена була бути Україна. Нині почався новий етап відродження потенціалу кіностудії.
«Україна молода» розпитує про зміни в Андрія Дончика, який прийшов на посаду в травні.
Треба цінувати своїх
— Пане Андрію, ви очолили кіностудію імені Олександра Довженка у рік, коли святкуємо 130-річчя всесвітньо відомого українського режисера. У вересні відкрили пам’ятник «Мотор» творцям фільму «Земля». Цій скульптурі з Довженком та оператором Демуцьким понад 15 років не знаходилось місця у Києві. Яким чином крига скресла?
— Коли я йшов на цю посаду, то не замислювався про ювілеї чи пам’ятники. Я найбільше думав, як виходити зі складної ситуації, в якій опинилась кіностудія, як віддавати борги. Тому щодо відзначення ювілею спочатку думали: оскільки коштів немає, то зробимо все, так би мовити, малою кров’ю, можливо, організуємо марафон студентського кіно. А потім усе поступово, поступово — і переросло-таки в свято.
Стосовно пам’ятника, то це вже певна місія. Бо я коли побачив цей пам’ятник, то вирішив, що його треба обов’язково встановити. І не тому, що до ювілею (це якась ніби радянська традиція). Скульптор Володимир Щур дуже чітко відобразив надзвичайно тонкі деталі.
Десь на кишені в Демуцького розстібнутий ґудзик, шнурок не зав’язаний, а цвях не просто забитий, а він зігнувся. Це ж усе так треба було продумати і зробити його дуже витонченим, коли кожна деталь, кожна складочка працює.
Я побачив, як цей пам’ятник стоїть у гаражі в пилюці (16 років у гаражі простояв!) і думаю: ні, це треба ставити обов’язково. Вдався до деяких запевнень щодо дозволів, коли їх іще не було. Але ми отримали всі погодження, адже земля біля огорожі кіностудії — це наша територія.
Коли пам’ятник уже фактично стоїть, то як не погодити?! Ну а потім було урочисте відкриття.
— Свято вдалося, була свідком. Ювілей і пам’ятник Довженку зібрали разом і молодь, і старше покоління. До речі, який із фільмів Олександра Петровича найбільше подобається вам, керівникові кіностудії його імені, і чому?
— Не буду оригінальним, якщо скажу, що «Земля». Це справді найкращий фільм. З нього, власне, й почалося українське поетичне кіно.
— Чи доводилося вам відповідати на закиди, що Олександр Довженко ж не український, а радянський митець?
— Ні, такого не було. Країна-агресор, яка стала правонаступницею СРСР, а перед тим Російської імперії, — постійно привласнює собі здобутки українців, котрі змушені були творити за, по суті, колоніальних умов. Росія упродовж століть користується чужим і побудувала на чужому всю свою історію.
А ми донині часто не можемо своїм скористатися, цураємось свого. У нас повинні бути власні герої. Повертати додому маємо кожного, де ми тільки можемо. Якщо думати: радянське це чи українське, тоді можна про все Розстріляне відродження, про все, що було гарного, — говорити, що це радянщина.
Я думаю, навпаки, треба багато про це говорити, дивитися, як люди в тих страшних умовах могли так метафорично говорити і творити. Бо не могли сказати багатьох речей відкрито. Треба було ховати зміст за формою. Цензура ж працювала у радянський період постійно.
Коли я вже із середини 1980-х працював тут, на кіностудії, кожен сценарій треба було, перш ніж запускати, надрукувати; а надрукувати — це вже тираж, який обов’язково має пройти через цензора. А він: раз-раз, усе повикреслював — і назад повертає.
І коли дебютував на телебаченні — було так само. Тож, коли через усі радянські заборони вдавалось донести навіть 10 відсотків задуманого, — ми повинні це цінувати, тому що люди ризикували: хтось свободою і навіть життям, як наші дисиденти, хтось кар’єрою, бо потім не могли публікуватися десятки років.
Як вибратися з боргів
— На представленні колективу кілька місяців тому ви говорили, що кіностудія має відродитися. І це починається з малого: кінопокази, читання, розважальні заходи. Це все було яскраво представлено у день відкриття пам’ятника Довженку і Демуцькому. Які стратегічні плани і де плануєте брати ресурси?
— Є ідея створення мультимедійного хабу, культурного центру. Адже ми перебуваємо в центрі Києва, маємо понад 15 гектарів території, частина якої — прекрасний Довженківський сад. Маємо локації, які як магніт притягують.
Недавно тут відбувся фестиваль альтернативної музики «Брейфекторі». Три дні у нас проходив і зібрав близько чотирьох тисяч людей. Зараз готується ще одна подібна подія. А загалом у нас уже відбулися три музичні фестивалі та етноярмарок, у межах якого показували фільми Довженка. Люди приходили не тільки купити якісь вироби народних майстрів, а й долучитися до довженківського спадку. Показували «Землю» та «Звенигору».
До того ж у нас постійно відбуваються якісь локальні акції. Хтось знімає кліп, хтось — якісь окремі сцени до свого фільму. Тобто студія потихеньку-потихеньку стає місцем цікавих подій.
Хочемо, щоб і художні виставки відбувалися. У нас багато місця для муралів, тому готові запросити художників. А ще мрію зробити фестиваль поезії.
— Кіностудія імені Довженка — це державна установа. Напевно, це певні рамки. Які плюси і мінуси цієї форми власності відчуваєте?
— Поки що більше мінусів відчувається. Утім сподіваємось, що будуть і плюси. Ми — повністю госпрозрахункова організація, перебуваємо на власному фінансуванні. Відповідно, з одного боку, студія заробляє — це, звичайно, плюс. Але з початком війни контрагенти, які тут працювали, фактично втратили роботу і багато хто просто з’їхав, багато павільйонів тепер порожні, бо не знімають телепередачі.
Раніше кіностудію виручало телебачення з його розважальними програмами. Тоді з цих грошей кіностудія платила зарплату своїм працівникам, оплачувала «комуналку» і навіть могла фінансувати поточні ремонти. У нас же вся енергосистема кіностудії, всі наші трансформатори — ще з 1960-х років. Плюс стара каналізація. І це все постійно потребує латання.
Коли перестали знімати розважальний контент, для якого потрібні були наші великі площі, кіностудія почала дуже потерпати, все зупинилось, дуже швидко стали накопичуватися борги. Фактично кожен місяць — це понад мільйон збитків. От і порахуйте: пройшло вже понад два з половиною роки.
Борги із зарплати, рахунки арештовані — у цей період я прийшов на кіностудію гендиректором. Ми навіть не можемо платити поточні комунальні платежі, поки не сплатимо борги. Бо ми старе гасимо, а нове накопичуємо. Тобто кардинально це не вирішує проблему. Тому дуже сподіваємось на підтримку від держави. Ми в ці дзвони дзвонимо.
— Ще однією проблемою кіностудії є гуртожиток. Що натепер із цим питанням?
— Так, ця багаторічна проблема теж перейшла до нас. Ми маємо готель і гуртожиток, хоча це навіть не гуртожиток, а службове житло. Ця проблема накопичувалась із 1990-х років. Ось, приміром, недавно «полетіла» труба, 42 метри. Два місяці не було води, але знайшли можливості й замінили ці 42 метри.
Хоча варто зазначити: люди повинні розуміти, що епоха соціалізму закінчилась, і якщо вони не будуть вкладати свої кошти у своє кількаповерхове спільне приміщення — нічого не буде. Я мешкаю в будинку, де діє ОСББ — об’єднання співвласників багатоквартирного будинку.
Якщо щось потрібно відремонтувати, поліпшити, — всі мешканці фінансово долучаються до вирішення проблеми. І робимо це спільно. Розумію, що там є люди, які не платять і не можуть. Але ж і кіностудії складно.
— Який зараз штат кіностудії? Коли ви прийшли перший раз працювати сюди, було загалом понад 2,5 тисячі працівників.
— У нас нині штат — як колись на кіностудії було водіїв. Якщо точно, то реально працюють нині 159 людей.
У 1980-х на кіностудії були всі спеціальності, які потрібні були для кінозйомок. Це і режисери, й оператори, і всі технічні працівники тощо. Виконували держзамовлення.
Зараз кіностудія — структура, яка надає кінопослуги. Ми можемо надавати костюми, реквізити, піротехніку, павільйони. Як творча одиниця працюємо дуже мало.
Підтримка молодих талантів
— Останній фільм кіностудія Довженка зняла 2018 року. Чи плануються зйомки тепер?
— Так, тоді було знято «Щоденник Симона Петлюри». І це поки що все. Звісно, плани є. Але нині у нас виробляються фільми фактично лише за підтримки держави. Розвиток кінематографа — це пріоритет держави Україна.
І держава щорічно виділяє кошти на виробництво. Але, щоб бути учасником цього виробництва, треба щонайменше не мати боргів. Бо ми не можемо подати заявку. Тому працює піраміда Маслоу, де на першому місці — базові потреби, а творчість — на самій горі.
Нині ми намагаємось працювати зі студентами. Уклали меморандум з усіма трьома профільними вузами про те, що будемо допомагати у виробництві дипломних робіт студентів. На це у нас є сили, потенціал і для цього не потрібне додаткове фінансування.
Ми надаватимемо їм майданчики, реквізити, костюми, варіанти оснащення світлом. Ми це можемо, і таким чином працюємо на майбутнє. Сподіваємось, що хтось із них повернеться до нас уже з бюджетом. Загалом за останні три роки кіностудія допомогла зняти 36 дипломних фільмів. Фактично кожен місяць хтось знімає.
До речі, після тривалої перерви відроджується Міжнародний студентський фестиваль «Пролог». Він проходитиме не без нашої участі — кіностудія започаткувала спеціальні призи. (Засновником фестивалю є Міністерство культури.
Мета — популяризація українського молодого кіно, розширення міжнародних зв’язків та обмін досвідом між закладами вищої освіти мистецького профілю, які репрезентують сучасні кіношколи України та країн світу. Організатор — Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за підтримки Національної спілки кінематографістів. — Ред.).
— Чи спостерігаєте серед молоді якісь особливі таланти? Чи може зазвучати слава українського кіно, як це було, наприклад, з фільмом «Тіні забутих предків»?
— Ну «Тіні» ж не були дебютом Параджанова. Щоб зазвучати, треба було пройти шлях. Але перспектива є. Бо маємо немало режисерів, яких випускають профільні вузи, — приблизно 150 щорічно. Із півтори сотні точно знайдуться 15 достойних.
У мене на курсі є шість студентів, чиї «короткометражки» точно заслуговують на відзнаки фестивалів. Коли вони стануть професійними митцями — їхній потенціал примножиться. У нас багато талановитої молоді. Тим паче, під час екстремальних подій, якими є війна, завжди відбувається сплеск творчих можливостей. Тому сподіваємось.
— Кіностудії дорікали в тому, що території витісняли волонтерів. Прокоментуйте цю ситуацію.
— Є волонтери, яким ми раді і з ними співпрацюємо. А є аферисти, які, до речі, використали чужий ФОП. Його власник пішов на війну ще 2023 року, і достовірно невідомо, чи знає він, що під його прізвищем працює ще хтось, хто здебільшого займається не волонтерством, а бізнесом.
Однак такі «волонтери» перебували на кіностудії майже два роки. Хоча державне підприємство не мало права цього робити. До речі, після цього скандалу інші — порядні — люди змушені були з’їхати з території кіностудії.
— Дякуємо за цікаве інтерв’ю і за те, що мрієте та здійснюєте.
