1 жовтня, коли в Україні відзначали одразу кілька свят — Покрову Пресвятої Богородиці, День захисників і захисниць України, День українського козацтва, День ветерана та інші, — було дуже велелюдно у Володарці, що на Київщині.
Тут зібралися на віче місцеві мешканці, активісти, волонтери, громадські та культурні діячі, політики, військові Збройних сил України, благодійники, аби вшанувати всіх, хто тримає над нами небо, а також відкрити історичне погруддя Тараса Григоровича Шевченка.
До слова, це вже 1385-й пам’ятник Шевченку в Україні і світі, що є найбільшою кількістю монументів одній особі, і розташовані вони в понад 40 країнах на різних континентах. В Україні пам’ятників нашому Пророкові —1258.
Ініціював захід колишній воїн ЗСУ Олександр Євгенович Ушинський, котрий першим іще за часів тоталітарної комуністичної диктатури в далекому 1988 році, задовго до офіційного визнання геноциду українського народу, вшановував жертв Голодомору 1932—1933 років пам’ятниками, за що потрапив до застінків КДБ, а з 2014 року став на захист батьківщини від російського агресора.
Нині Олександр Євгенович, зважаючи на вік, не служить у ЗСУ, проте робить усе можливе в тилу для піднесення нашого патріотичного духу та наближення Перемоги. Колишній воїн щомісяця буває на передовій, доставляючи амуніцію, безпілотники, продукти та все необхідне.
А поки що ми разом з уславленими «кіборгами» — Олександром Ушинським і його побратимом, Героєм України Ігорем Гордійчуком — прямуємо до музею. Його пан Олександр облаштував у приміщенні старої школи, де він колись навчався.
Її просторі класи тепер заповнені надзвичайно цінними артефактами. Звісно ж, є тут Музей Голодомору, де зібрано чимало експонатів сільського українського побуту, а також документів тієї страшної трагедії.
А далі йде інша історія — часів наших революцій і відновлення української державності, адже у всіх цих подіях пан Олександр брав безпосередню участь. Один із таких експонатів особливо привертає увагу.
Це мегафон, з яким В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко виходили до людей у буремні дні, коли вирішувалась доля України.
Привертає увагу і зала, присвячена Революції гідності. Тоді, на Майдані, Олександр Ушинський очолював одну з сотень, і саме тут він познайомився з нинішнім його гостем — Ігорем Гордійчуком.
А далі були тяжкі й героїчні дороги російсько-української війни з 2014 року. Тоді революціонери просто з Майдану вирушили на схід. З цієї війни в музеї чи не найбільше трофеїв.
Сам Олександр каже, що намагався збирати все, коли хлопці навіть підсміювалися, не розуміючи, навіщо йому це. А ще багато знімкував.
— Я дуже багато фотографував, хлопці інколи трохи злилися: «Ти тут для того, щоб воювати чи знімати?». Але тепер дуже вдячні, бо приходять у школи до учнів, розповідають, а показати щось документально раніше не мали.
Тоді виручає своєю фототекою Олександр. Документував Олександр іще скрупульозніше і з початком широкомасштабної війни. У перші її дні вони разом з побратимами вирушили на оборону Київщини. Таким експонатам відведено ще одну залу. Серед трофеїв — і всіляка зброя, і одяг та взуття російського окупата.
Відбулося відкриття історичного погруддя Тараса Шевченка.
Фото Марини КРИВДИ.
До речі, одяг, скажу вам, точно не першої армії світу. Та й взуття, яким вони прийшли топтати нашу святу землю, — як з минулого століття. Зате у вибитих від ворога окопах було повно награбованого елітного спиртного, а точніше тари від нього.
Привертають увагу і валянки, які «доблєсний» російський солдат вкрав в української бабусі чи дідуся. У цих валянках його й наздогнала українська зброя. Дуже багато унітазів, пральних машин, іншої побутової техніки, яку хлопці дістали із затрофеєних російських танків і БТРів.
Але варто віддати належне, вдягали-взували їх так собі, каже Олександр, а от зброя була надсучасна. Проте перемогла наша зброя і наша мужність. Київщину було звільнено. Цю залу пан Олександр називає «Останнє пристанище російського окупанта».
«А це мої нагороди. Я їх не вдягаю, бо скажуть що Леонід Ілліч якийсь», — жартує Олександр Євгенович, ведучи нас далі. Справді, нагород дуже багато, вони займають цілу величезну вітрину.
Є там і орден «Народний Герой України». Цю відзнаку йому вручили 4 грудня 2019 року в церкві Святого Духа на території Києво-Могилянської академії.
Проте зауважую, що серед нагород немає «Героя України», хоч пан Олександр на це цілком заслужив. На моє запитання каже, що п’ять разів його висували на цю найвищу державну відзнаку, але в якомусь із кабінетів прізвище Героя викреслювали.
До речі, до участі в урочистостях у Володарці Олександр Ушинський офіційно запрошував вище керівництво, профільні міністерства, Київську ОВА тощо, але ніхто з них ні словом, ні ділом не підтримав відважного воїна.
Та Олександр на те не зважає, а просто продовжує робити свою справу. Так, для бойових побратимів він давно Герой, а кожен експонат його музею — це часточка життя, часточка його душі й невичерпної любові до України.
До речі, героям-односельцям у музеї теж присвячено кімнату. Тут їхні портрети і розповіді про кожного з 67 володарчан, хто віддав життя за нашу свободу і незалежність.
Віче розпочалося з Гімну України і вшанування пам’яті полеглих у російсько-українській війні.
Тим часом із пам’ятника знімають маскувальну сітку, і перед велелюдним зібранням на високому постаменті постає погруддя Тараса Григоровича. Цей витвір справжнього мистецтва створив іще в далекому 1937 році видатний український скульптор Іван Макогон для Музею Тараса Шевченка.
Нині погруддя відтворив завідувач кафедри скульптури Національної академії образотворчого мистецтва Адріан Балог, а на відкриття прибув ректор закладу Олександр Цуварко. Тепер Тарас із високого постаменту споглядатиме за Володаркою і її мешканцями та нагадуватиме про свої заповіти. На відкритті був присутній і син скульптора Ігор, який, власне, дав добро на такий щедрий подарунок Володарці.
Розпочинаються урочистості. Із вступним словом до громади звертаються Олександр Ушинський та його побратим Фастівщук Григорій. Варто зазначити, що цей важливий захід було організовано, створено і втілено з ініціативи організації голови ГС «Спілка ветеранів» Ушинського Олександра Євгеновича (псевдо «Росич») за благодійної допомоги та підтримки засновника БФ «Захистимо та відбудуємо Україну разом» Григорія Фастівщука і багатьох меценатів.
Серед яких, зокрема, колишній перший генеральний прокурор незалежної України Віктор Шишкін, місцевий бізнесмен Микола Каплун, підприємці Василь Мікілін, Ігор Шевчук, Володимир Любомський, Анатолій Огороднік та Леонід Романчук.
А з імпровізованої сцени вже звучить палке слово Кобзаря, який заповідав нам боротися, аби побороти. Звучить воно з вуст народного артиста України, Героя України Анатолія Паламаренка. Декламують Шевченка також діти Володарського ліцею N1. Дуже символічно і те, що наш Пророк постав саме тут, на подвір’ї їхнього навчального закладу, де має виховуватися нове покоління українців, якому розбудовувати нашу державу.
Піснею і словом згадували українського Пророка народні і заслужені артисти, військові, громадські діячі, духовенство та волонтери, які щодня вкладають свою душу і працю в наближення Перемоги України.
Під час віче у Володарці за ініціативи волинського активіста Олександра Бажина створено народну організацію безпеки української нації «Перун». Пан Олександр також привіз сосонки з урочища Вовчак, де 14 жовтня 1942 року було створено УПА, та калину з козацьких могил Берестечка, які знайшли гідне місце біля Шевченка. Висадили їх біля верби, неподалік нового пам’ятника. Пагін, що тепер височіє великим деревом, свого часу було привезено з Казахстану від знаменитої Тарасової верби. Тепер до неї доєдналися й калина з соснами.
Завершується віче піснею Січових стрільців у виконанні прославленого голосу Майдану Володимира Гонського та інших учасників.
У тому, що свої сила і слава, і воля запанують на українській землі, був упевнений Тарас. Так само переконані всі учасники, котрі прибули з різних куточків України до Володарки.
