Ведучий кулінарних програм Костянтин Грубич: «Сьогодні в кожного свій фронт»

— Як так сталося, що ти почав спеціалізуватися на кулінарній тематиці?

 

— Ні, це не з дитинства, — усміхається Костя, передбачаючи моє уточнення. — Змалку мене кухня не приваблювала. Ну, пекли картоплю під час шкільних походів, доводилося готувати (бо куди ж дінешся!) у студентському гуртожитку, коли навчався на факультеті журналістики Київського держуніверситету.

 

Пройшов велику школу армійської кухні, коли служив у Забайкальському військовому окрузі. Але так сталося, що на «спеціалізацію» мене вивела робота журналіста. В 2005 році керівники на «1+1» попросили мене розробити концепцію кулінарної програми, що базувалася б на ідеї національної кухні.

 

Це тепер українська кухня у тренді, а тоді про неї не дуже говорили. Я почав готувати програму «Смачна країна» як автор сценарію і журналіст, і ось тоді зрозумів, що через тарілку, через їжу можна непогано розкручувати людей на інтерв’ю. Тоді вони стають своїми, наче їх тисячу років знаєш. Так моя робота переросла в захоплення.

У колі сім’ї.

 

— Удома кухня, як я розумію, на тобі.

 

— Повіриш чи ні, але я не вмію вмикати пральну машину, не люблю прасувати. Мені простіше щось приготувати. Я це роблю без особливих зусиль, у своє задоволення. А полагодити кран краще довірю майстрові.

 

— Тобто інших членів родини ти до плити не підпускаєш?

 

— У моєї дружини Світлани (вона телережисер, ми познайомилися з нею на УТ-1 в 1994 році: я був ведучим у дитячій редакції, а вона — асистентом режисера у програмі «Село і люди») є свої фірмові рецепти, які я не можу повторити.

 

Донька Влада (їй 28, вона тележурналістка) майже не готує. Але запікає картоплю по-селянськи так, що мені до неї далеко. Син Ярослав (йому 27, він режисер, графічний дизайнер, монтажер) уміє готувати, щоправда, робить це під настрій. Але, в будь-якому разі, у нас ніколи не буває, щоб удома нічого не знайшлося поїсти.

 

— Що у вас сьогодні на обід?

 

— Коли на вулиці тепло, найкраще смакує холодник (окрошка). Причому я готую його по-полтавськи, на кефірі, хоча в багатьох регіонах України цю страву готують на квасі. Зазвичай кладу відварене м’ясо — свинину, курку або їхній мікс.

 

— Огірків наконсервував уже?

 

— Ми ніколи нічого не консервуємо, якось обходимося без цього. Немає на це часу. Але із задоволенням їмо консервацію, що передає нам з Полтави моя однокурсниця й подруга родини Інна Гончар (Савченко по чоловікові). Вона любить закручувати заготовки на зиму, однак її сім’я до них байдужа. До речі, я взагалі не вмію консервувати, і найбільше в цьому процесі мене напружує підготовка банок.

 

— А я тепер користуюся дуже простим рецептом малосольних огірків, що якось побачила на твоєму ютуб-каналі...

 

— О, добре, що нагадала, я цього сезону ще не робив такого. Справді, все просто: розрізаєш овочі на чотири частини, потім — ще на половинки, складаєш у глибоку миску, додаєш чималенько нарізаного кропу, солиш за смаком, складаєш у поліетиленовий пакет, зав’язуєш і добряче струшуєш. За кілька годин можна смакувати.

— Костю, хто в тебе з рідних залишився у Полтаві?

 

— Тітка й двоюрідні брати. За можливості намагаюся хоч ненадовго заїжджати до них, це буває зазвичай транзитом. Востаннє бачились, коли повертався кілька тижнів тому з поїздки до Харкова. 

 

— У твоєму сприйнятті рідного міста щось змінилося за ці роки? З чим воно у тебе асоціюється?

 

— Звісно, з дитинством. З Білою альтанкою, з Палацом піонерів, де кілька років був членом міського піонерського штабу, знав у будинку кожну шпаринку. З теплим літом, коли найвище градусник піднімався до +25. З літнім кінотеатром, куди ми з друзями бігали на «Зорро». Шкода, що на тому місці збудували маркет.

 

З Ворсклою, з якої ми, дітлахи, не вилазили. На жаль, Ворскла вже не та. Береги забудували маєтками і немає вже тієї природи, що колись. Та й центр знищений — десятиліттями руйнується колишній Кадетський корпус, лякає своїм видом згорілий колишній кінотеатр імені Котляревського. 

З печі все надзвичайно смачне.

 

— А як ти вважаєш, чи треба зносити пам’ятник Слави в центрі Корпусного парку, що символізує перемогу росії у битві зі шведами 1709 року, з огляду на сьогоднішню ситуацію? Навколо цього давно точиться багато суперечок.

 

— Я не знаю, як тут правильно вчинити, у мене немає категоричної відповіді. Розумію лише, що Полтава потрапила в ідеологічний капкан із цим монументом Слави. З одного боку, нині таким імперським пам’ятникам наче б не місце в Україні. А з іншого — пам’ятник є символом Полтави понад 200 років, його візитівка, що до сьогоднішніх подій не має жодного відношення.

 

До речі, його намагалися знищити німецькі фашисти, але не змогли — він надто міцно стоїть. Це не масова архітектура, не те, що пам’ятники Леніну, котрі зносили сотнями й від цього види населених пунктів не страждали.

 

До того ж, і сам пам’ятник, і забудова Круглої площі виконані у стилі пізнього класицизму в часи російської імперії, давно не асоціюються зі славою армії Петра І. Це все асоціюється саме з Полтавою. Куди від цього дітися? Не все так однозначно.

— З початку війни ти з родиною залишався в Києві і продовжував працювати. Чи не було страху, паніки в ті перші дні війни?

 

— Страх був, звісно. Насправді я не з когорти героїв і піддаюся панічним настроям. 25-26 лютого був особливий момент сумніву. Навіть вирішили, що будемо евакуюватися всією родиною. Для нас тривалий час тримали житло на заході України, хоча тоді воно було у великому дефіциті.

 

Але і я, і Влада були зайняті у «Сніданку з 1+1»: вона — як кореспондентка, я — як ведучий. Тобто нас тримала робота. Родинним «продакшном» (Влада, син Ярослав як оператор, я як тато і теж журналіст) їздили з волонтерами проєкту «Відлуння руйнації» на деокуповані території Київщини знімати документалістику. А тоді сталася довга комендантська година, що тривала два вихідні, за цей час емоції якось вляглися, і ми вирішили залишатися в Києві.

 Скоро буде ковбаса.

 

— Незадовго до війни ти став одним із ведучих шоу «Твій день», що йшло у прямому ефірі. Тобі підібрали такий гарний образ солідного мена: зачіску, окуляри, дорогий костюм... Було помітно, що ти просто кайфував від цього...

 

— Кайфував не стільки від образу, скільки від того, що знову повернувся у прямі ефіри. Для мене це як наркотик. Роботу репортера я дуже люблю, але сумував за прямими ефірами довгі двадцять років. Репортерство ж потребує часто аналітичного, я б сказав, жорсткого підходу до висвітлення подій.

 

А я поганий аналітик, бо хочу в усьому бачити позитив. У цьому сенсі я програю журналістам-розслідувачам. Але, звісно, як професіонал — умію перетворювати свої мінуси на плюси, робити те, що не вдається іншим. 

 

Ведення шоу стало новим етапом моєї творчості, я справді був щасливий від такого повороту долі, одержував від роботи колосальний заряд енергії. Та під час війни не до шоу. Їх призупинили до кращих часів. Однак телебачення з мого життя не зникло.

 

«Сніданок з 1+1» ні на день не припиняв свого існування. Програма виходить щодня в ефірі телеканалів «ТЕТ», «2+2», «1+1 Україна»», а також у прямому ефірі на YouTube. Слава Богу, «Сніданок» прихистив телеведучих проєктів, які тимчасово призупинили свій вихід, і мене також.

 

Примкнувши разом зі своїми дітьми до волонтерського руху, ми багато їздили по Україні, багато спілкувалися з тими, хто пережив окупацію, обстріли, з переселенцями, захисниками. Кожна історія — це біль, геройство, наснага...

На фестивалі борщу.

 

— Довгий час ти підтримував українців, котрі залишилися в окупації, своїми щоденними роликами, які викладав у соцмережах. 

 

— Ледь не з кожним окупованим містом і містечком мене пов’язує якась історія — особиста або професійна. Майже в кожному населеному пункті, що опинився під тимчасовою окупацією російського агресора, у мене є чи то друзі, чи знайомі.

 

Я ж де тільки не побував за роки своєї журналістської діяльності! Де ми тільки не варили козацький куліш! Маю відеозаписи, зроблені у багатьох нині тимчасово окупованих населених пунктах, які використовував при записі роликів. Намагався знайти щось цікаве про міста й села в інтернеті, цим самим зменшити тривожність людей, підтримати їхню віру в Перемогу.

 

Так, слово начебто безсиле проти танків і снарядів, але це важлива зброя в ідеологічній боротьбі за свободу. На жаль, уже поряд з моїм домом розриваються ракети (одна з них нещодавно зруйнувала «Охматдит»). Щомиті ситуація може змінитися. Але сьогодні в кожного свій фронт. А мені досі подобається шукати і втілювати теми, спілкуватися з людьми, кайфувати від їхньої унікальності й майстерності. Саме цим я і хочу надалі займатися, як і 40 років тому. Лише б не війна...