Вичавлюють з рідної землі. Хіба за таку Україну проливають свою кров українці?

За висновком ООН, оприлюдненим у листопаді 2021 року, населення України скорочується одним із найшвидших темпів у світі, а до 2100 року воно зменшиться до 15,3 млн осіб.

За державною статистикою, смертність в Україні за всі роки незалежності перевищувала народжуваність, але в останні роки — найвідчутніше: у 2021 році — майже удвічі; у 2022 році — більш ніж удвічі; у 2023 році різниця між смертністю та народжуваністю наблизилася до трикратного розміру. 

 

Чисельність населення України у 1992 році становила 51,7 млн осіб, у 2001 році — 48,5 млн. Від 2001 року і до сьогодні в Україні не проводили жодного перепису населення (влада його постійно відкладала, цинічно посилаючись на дороговартісність цієї процедури), хоча ООН рекомендує всім країнам проводити його регулярно — не рідше, ніж раз на 10 років.

 

Зараз маємо 2024 рік, тож уже 23 роки (!) ми не знаємо, скільки нас є. Проте деякі показники чисельності населення України останніх років усе ж таки просочувались у публічний простір.

 

Так, за даними Держстату, на 2014 рік в Україні проживало 45,3 млн населення; у 2015 році, вже без урахування окупованого Криму та Донбасу, громадян України було 42,8 млн осіб.

 

Станом на січень 2022 року, теж без даних з окупованих територій, в Україні проживало 40,9 млн — тобто з 1992 року населення скоротилося на 20,7%.

 

Уже до повномасштабного вторгнення річне скорочення населення України становило понад 420 тис. осіб, а понад 3 млн українців постійно працювали за кордоном.

 

Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАНУ оцінив чисельність населення України на 1 січня 2023 року у 28-34 мільйони осіб (при цьому підрахунок здійснено в межах підконтрольної Україні території, тобто без урахування Криму та окупованого Донбасу).

 

За даними Фонду народонаселення ООН, на 2023 рік в Україні проживало 36,7 млн людей, а за підрахунком Міжнародного валютного фонду — 33,1 млн осіб (при цьому ці міжнародні організації вели підрахунки в межах міжнародно визнаних кордонів України, тобто разом із Кримом і Донбасом).

 

За найоптимістичнішими підрахунками, в Україні на початок війни було від 35 до 38 млн громадян, а за песимістичними — близько 30 млн; якщо ж урахувати загиблих під час війни та біженців, то, за різними прогнозами, на початок 2024 року в Україні залишилось від 29 до 20 млн людей.

Однак навіть наведених цифр достатньо, щоб констатувати наявність в Україні демографічної кризи, або депопуляції.

 

У науці депопуляцією називають тривале скорочення, або зменшення кількості населення, під час якого народжуваність спочатку падає нижче за рівень простого відтворення населення (2,1 народжень на жінку), а згодом і нижче за рівень смертності.

 

Причинами депопуляції можуть бути старіння населення і, як наслідок, смертність, що поступово зростає, а також втрати населення через еміграцію, війну або масштабні стихійні лиха чи катастрофи.

 

В Україні цей процес відбувається майже всі роки незалежності. Після 2014 року депопуляція посилилась і невпинно зростає, а з початком повномасштабної війни у 2022 році втрата нашого населення стала дуже помітною та майже критичною.

 

Якщо сумарний коефіцієнт народжуваності у 2020 році (до початку поширення хвороби COVID-19) становив 1,2 на жінку проти 1,5 у 2012 році, то з 2022 року через безпекові ризики, високий рівень невизначеності щодо майбутнього, розділення сімей тощо цей показник знизився до 1,0. Тобто народжуваність в Україні сьогодні впала до тієї межі, коли знижуватися їй просто нікуди — далі вже демографічна яма і вимирання народу!

Історія має чимало прикладів, як різні країни (Японія, Фінляндія, Ізраїль, Польща, та й Українська РСР після Другої світової війни) самотужки виходили з демографічної ями; а після воєн, як правило, настає демографічний вибух — різко збільшується народжуваність і кількість населення виходить на довоєнний рівень. Україна, втративши 9 млн свого населення під час Другої світової війни, повністю відновила його за 10 наступних років.

 

Поляки теж покращують свою демографічну картину, але, як не крути, за рахунок українських біженців: з 1 вересня цього року українські діти, які перебувають у Польщі, вже не можуть навчатися дистанційно в українських школах, а зобов’язані відвідувати польські навчальні заклади. Таким чином, вони швидше асимілюватимуться, втрачатимуть зв’язок з Україною і навряд чи вже повернуться назад, а в недалекому майбутньому разом зі своїми батьками стануть громадянами Польщі.

 

Що вже говорити про країну-окупанта, яка вивезла до себе сотні тисяч українських дітей і силоміць змінює їх на «русскіх» — мовно, культурно і ментально. Те саме відбувається на окупованих територіях. Російські політики прямо кажуть, що таким чином вони поліпшують свою демографію.

У своїй інавгураційній промові 2019 року президент Зеленський сказав, що українців у світі — 65 мільйонів. Якщо йому вірити, а також довіряти Держстату (за даними якого, на 01.01.2019 в Україні проживало 42 млн осіб), то українців за кордоном уже в 2019 році було 23 мільйони.

 

А зважаючи на масовий виїзд наших громадян у зв’язку з великою війною, українська діаспора — це не менше 30 млн людей!

 

Очільник Світового конгресу українців Павло Ґрод переконаний, що це шалений ресурс, який Україна обов’язково має використати.

 

А нещодавні біженці від війни й поготів мали б усі повернутися до рідних домівок — цілих або відбудованих.

 

Це все мрії... А що відбувається насправді? Українська влада поки ще нічого не зробила для повернення українців з-за кордону. Ще не закінчилась війна і до післявоєнних реформ справа не дійшла, а той самий Інститут демографії та соціальних досліджень (завданням якого є розроблення концептуальних засад державної соціально-економічної та демографічної політики) вже малює апокаліптичні картини майбутнього України... без українців.

Така оптимістична картина під пологовим будинком — лише в спогадах.

 

Так, директорка цього Інституту, професорка, академикиня НАН України Елла Лібанова наполегливо переконує нас у тому, що:

 

* «Не варто мріяти про нездійсненне: 90% біженців уже ніколи не повернуться в Україну».

* «Ані 50, ані 40 мільйонів громадян в Україні вже не буде, хіба що у випадку інтенсивної імміграції, але це вже будуть не українці і, швидше за все, навіть не європейці».

* «Про післявоєнний бебібум давайте не мріяти, в Україні це нереально».

* «Депопуляція — неминучий сценарій для України. Абсолютно неминучий дефіцит робочої сили. Напрошується імміграція».

* «Сюди приїдуть інші люди. Замість українців на цій землі будуть жити інші етноси. Держава в центрі Європи не буде пустелею, хтось обов’язково тут житиме».

 

Останнім часом ця головна демографиня України все активніше заявляє: оскільки мільйони молодих, активних, талановитих, конкурентних українців через війну виїхали і продовжують виїжджати за кордон, і більшість із них навряд чи повернуться назад, то задля того, щоб до 2033 року населення України зберігалося хоча б на рівні 30 млн і щоб українська економіка працювала, нам конче потрібні трудові мігранти — щонайменше по 300 тисяч щороку, з таких країн, як Пакистан і Бангладеш (тобто з країн так званого третього світу).

 

Щодо такої демографічної «перспективи» від Лібанової дещо зауважу. Як на мене, її бачення майбутнього образу України мало відрізняється від візії Дмитра Табачника — колишнього регіонала часів Януковича, міністра освіти і науки в уряді Азарова, яку він озвучив на нещодавній московській конференції «Какая Украина нам нужна?»: «Майбутнє України можливе лише за її деукраїнізації, тобто «РЕрусифікації тих земель, які були насильницьким способом від’єднані від Росії... Росія має захопити Україну, а потім провести деукраїнізацію і русифікацію». (Ми бачимо, що на окупованих територіях це вже відбувається повним ходом — одних українців вивезено до РФ і замість них завезено бурятів; а інших українців окупанти активно русифікують. — Авт.).

 

Таку позицію зрадника-українофоба Табачника (який пропонує, по суті, етнічну чистку українців) підтримує російська політична і наукова еліта. А чи підтримують пересічні українці Лібанову в її бажанні замінити корінне населення України, яке виїхало або не народилося, мовно, культурно, ментально і релігійно інакшим людським матеріалом? Не думаю.

В останні рік-два з’явилась велика кількість різноманітних «експертів», які намагаються переконати суспільство, що завезення мігрантів — це єдиний шлях вирішення демографічної проблеми в Україні та забезпечення розвитку економіки, що без мігрантів Україна не переможе.

 

Мовляв, підприємства не можуть знайти працівників, тому треба завезти їх із-за кордону. Серед цих експертів — науковці (демографи, економісти, соціологи); народні депутати; представники міністерств (соціальної політики, економіки, освіти і науки) і Державної служби зайнятості; активісти громадських організацій (як-от: Інституту майбутнього України, Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, HRD Club Ukraine, який об’єднує фахівців з управління персоналом); керівники рекрутингових компаній.

 

Як не дивно, абсолютно всі ці експерти сходяться на тому, що мігранти є єдиним порятунком для України і без них не буде перемоги. А от у кількісних показниках необхідної зовнішньої міграції їхні думки розходяться: наприклад, Мінекономіки каже, що протягом наступних 10 років Україні для післявоєнного відновлення доведеться додатково залучити 4,5 млн працівників на ринок праці, а Мінсоцполітики — 8 мільйонів.

 

Другим за активністю після Елли Лібанової лобістом завезення в Україну трудових мігрантів з країн третього світу є громадський активіст Павло Воскобойник, президент створеної ним у 2016 році ГО «Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування».

 

Сьогодні цей діяч організовує численні «круглі столи» з проблем трудової міграції в Україну в рамках дослідницького проєкту «Візія-2033» спільно з Інститутом демографії, Програмою USAID «РАДА: наступне покоління» і Міжнародним фондом «Відродження», засновником якого є американський мультимільярдер Джордж Сорос (саме його фонд і фінансує ці дослідження).

 

П. Воскобойник стверджує, що він разом із науковцями Інституту демографії розробив законопроєкт №11405 «Про вдосконалення порядку працевлаштування іноземців в Україні», який 15.07.24 р. зареєстрований у ВР і зараз розглядається в комітетах.

 

Проте цей законопроєкт та його автора справедливо розкритикував доктор історичних наук, професор Павло Гай-Нижник — провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України: «Для вас, громадяни, підготували сюрприз — законопроєкт №11405 «Про вдосконалення порядку працевлаштування іноземців в Україні».

 

Ним передбачається:

1. Запровадження єдиного дозволу іноземцям на працевлаштування та перебування в Україні, що оформлюється за єдиною процедурою;

2. Збільшення терміну з 90 до 180 днів, протягом яких іноземець може прибути в Україну і підписати трудовий контракт, оскільки існуючий термін в умовах війни є замалим і потребує продовження;

3. [УВАГА!] Звільнення від покарання іноземного працівника у спосіб скасування дозволу на проживання, якщо той втратить роботу чи дозвіл на використання його праці буде анульований з вини роботодавця.

4. Створення умов для заохочення іноземних випускників українських вишів до працевлаштування в Україні;

5. Збільшення привабливості ринку праці України для громадян ЄС шляхом скасування дозволів на їх працевлаштування в нашій країні».

 

«Зауважу, — далі пише П. Гай-Нижник, — що до кулуарного обговорення допускалися лише провладні експерти та соросівські ґрандоїдики, яким начхати на національну безпеку й українське суспільство. А що ж відбуватиметься насправді?»

 

На думку вченого, «це є законопроєкт убивства України. Бо який робітник приїде працювати в цю країну? З Європи ніхто в Україну не приїде (бо тут корупція, свавілля чиновників, низька зарплатня тощо).

 

Замість того, аби розробити план і стратегію до сприяння зростання народжуваності й бодай спробувати уповільнити знелюднення країни й призупинити демографічну катастрофу, влада своєю внутрішньою політикою підштовхує притомних людей до втечі з України (і я зараз не про війну).

 

Замість того, аби заохотити повертатися своїх громадян, закликають африканців. Приїдуть афганці, сирійці, сомалійці, й Україна перетвориться на перевалочну базу наркотрафіку, контрабанди зброї, ісламських терористів, релігійних фундаменталістів і злочинних угруповань. Всі вони осядуть тут і, в підсумку, працювати не будуть. Натомість народжуватимуть по 5-10 дітей.

 

А це означає, що Україна перетвориться на клондайк для банд і тих, хто не працюватиме, а намагатиметься переправитися в Європу. Досить швидко через велику народжуваність мігрантів, які не інкорпоруватимуться в українську культуру, суспільство, мовне середовище тощо, ми отримаємо цілі автономні анклави сомалійців, лівійців, афганців і сирійців!

 

Далі П. Гай-Нижник наголошує на висновку Воскобойника: «Розраховувати на Європу, де зарплати вищі, ніж у нас, наразі не доводиться. Найімовірніше, це будуть країни Середньої Азії, які входили до складу Радянського Союзу. По-перше, всі вони розуміють російську мову, а тому мовного бар’єру як такого немає».

 

Учений продовжує: «Це хто? Азійські заробітчани з росії рвонуть в Україну? У підсумку буде катастрофа (і путіна не треба!). У той час, коли, зрештою, Європа отямилася й не може здихатися дикунів, які вбивають, грабують, ґвалтують і не працюють, в Україні продажні щури за гранти Сороса готують троянського коня під українське суспільство й розпочнуть уже наступного року завозити до нас мігрантів. А завершити свій план деукраїнізації і деєвропеїзації України передбачається до 2033 року!

 

Ці манкурти, окрім зовнішньої війни, прагнуть розпалити ще й внутрішню війну, яка набуде ознак міжкультурної, міжрелігійної, міжетнічної, терористичної та контрабандно-злочинної! Якщо ми це допустимо, країну опанує хаос!».

Ці доводи професора П. Гай-Нижника виглядають вельми переконливо, чи не так, шановний читачу?

 

Оскільки ніхто — ні «експерти», ні влада, яка ухвалює закони, не хочуть чути голос народу про ці закони (а вони мають ухвалюватися саме для народу!), та й народ наш не має жодної трибуни, з якої його можуть почути (окрім, хіба що, соцмереж), вважаю за доцільне навести тут коментарі небайдужих українців, які вони пишуть у Facebook при обговоренні теми трудової міграції:

 

Oleksandr Novokhatskyi: «Це нова хвиля ворожої атаки на Українство. Кремлівські потвори використовують перевірені кадри для розкручування тематики «українців не існує». Їхня так звана СВО має комплексний характер перманентних нескінчених заходів щодо розчинення та спаплюження Українства. Показово, що нова ідеологічна війна почалася ще до того, як завершилась її мілітарна фаза».

 

Olha Gontar: «Україні потрібна проукраїнська влада, щоб зберегти Україну!!!»

 

Romka Romal: «Біда в тому, що міграційна програма вже в дії. Вони дуже активні і не гають часу. Один із міграційних центрів в Одесі вже давно працює, ще при Порошенкові—Авакові був задіяний. Їм навіть війна не заважає! Ви помітили, що наша політична «опозиція» мовчить на цю тему? Ніхто з них не заїкається про програму завезення мігрантів. Це давно продумана стратегія, головне для них — вичавити з України більшість українців, а ті, що залишаться, будуть реальною керованою і розпорошеною меншиною, тобто тим, що залишиться від українства... Мігранти в Одесі забезпечені гуртожитками, чоловіки, як правило, працюють у бізнесі, який очолює представник цієї ж міграційної групи людей... Уже в Одесі багато груп із різних країн: китайці, в’єтнамці, іранці, сирійці, можливо, ще якісь... Раніше я не розуміла, яким чином релігійне питання впливає на процеси українства в самій Україні та українській діаспорі, а тепер ще й міграція додається, а це вже зовсім інша релігійна група людей, у них свої мови, культура, традиції. Це у нас буде, як у Німеччині чи Франції. Якщо це ісламісти (а в них, як правило, багаточисельні родини), то наслідки можна вже побачити через років десять».

 

Микола Булат: «Хтось спить і бачить Україну без українців... Бо тоді всі багатства, на які ми не звертали уваги і не могли оцінити, легко опиняться в загребущих руках. То за що українці проливали і зараз проливають ріки крові?!! Оці всі лібанови виконують забаганки своїх наймачів!!!»

 

Петро Мартинчук: «У світі є країни на рівні наших областей за територією і населенням, і вони непогано живуть, а тут нам розповідають повну дурню. Не потрібні Україні ніякі інші арбайтери, вона здатна робити все сама! Не ставте палки в колеса, зробіть нормальну податкову політику, мінімум чиновників — і все буде Україна!»

 

Микола Кондратенко-Шевченко: «Україні абсолютно не потрібні мігранти, нам потрібна українська національна влада, українська національна держава з керівними українськими національними кадрами. Крапка».

 

Ігор Іщенко: «Влада пострадянська в Україні перетворила українців на суцільних ЛЮМПЕНІВ. Мій кум, доктор с/г наук, має зарплату НИЖЧЕ, ніж українець, що поїхав у Чехію збирати ЧЕРЕШНЮ!!! І вся політика держави спрямована на видушення з України ВСЬОГО населення. Щодо Лібанової, то я ЖОДНОГО разу не чув від неї, ЯК робити так, щоб населення збільшувалось. Вона тільки констатує факти».

 

Людмила Тютюн: «Лібанова таке заявляла ще років 20 тому. На кого вона працює?»

 

Олександр Хмелевський: «Лібанова ще з 90-х років пропагує ідею заселення України мігрантами. Якщо наміри цієї влади по заселенню України мігрантами не зламати, то Україна буде знищена!»

 

Юлія Юрченко: «Дуже важливе питання, Українську Україну стискають до мінімуму».

 

Ivan Prylutskyj: «Ця ... Лібанова цей наратив проштовхує з кожної праски. Не про повернення українців, не про збільшення народжуваності (що архіважливо!), а саме про заміщення українців азіятами...»

 

Петро Гусак: «У 2005 році ми в Києві проводили конференцію «Аборт — заперечення права на життя», в контексті якої обговорювали висловлювання Елли Лібанової (вона тоді була провідним спеціалістом Інституту демографії). Про іммігрантів вона говорила вже тоді. Думаю, що то цілеспрямована загальноєвропейська масонська політика на знищення європейських — колись християнських — націй».

 

Valentyna Piskun: «Та поки ми пишемо пости в інтернеті, обговорюємо, а вони діють, хоча вже й самі нелегітимні, бо термін їхніх владних повноважень давно минув, але вони працюють...»

 

Ігор Турянський: «Це не просто шлях у нікуди, це шлях поступового знищення України на догоду пуйлу. Не миттям, так катанням. Буде територія, будуть сякі-такі «громадяни», а про незалежну Українську державу годі й думати...»

 

Олена Старостенко: «Своїх на війну — на убій, а мігрантами будуть заселяти наші землі((... А навпаки не хочуть організувати?»

 

Олександр Рд: «Влада гнид. Нічого дивного, що вони знищують нашу націю вже не перше десятиліття, а тепер ще й з допомогою пуйла».

 

Людмила Шумлянська: «Геноцид цілеспрямований — заміщення українців, на частини порвати країну — мрія всіх сусідів, і не тільки, здійснюється руками наших же депутатів».

 

Читаємо ці думки українців, і мимоволі напрошується риторичне запитання: чи велика різниця в тому, хто звільнить Україну від українців — російська окупація чи глобалістські фонди та їхні доморощені прислужники? 

 

Ірина МАГРИЦЬКА