Знесені вибухом: жителі одного з мікрорайонів Полтави оговтуються після російського удару

На одному з пошкоджених будинків повністю перекривають дах. Молода жінка на ймення Ольга, яку я сприйняла за його власницю, вносить ясність: «Господарка цього дому Олена Кравець разом із дитиною нині перебуває за кордоном. А я — її подруга, за дорученням Олени наглядаю за житлом. Я живу в районі Інституту зв’язку, тож 3 вересня стала свідком подвійного ворожого удару балістичними ракетами по цьому навчальному закладу. А 7 вересня близько 24-ї години мені повідомили телефоном, що вибух стався неподалік цього будинку. 

 

Картину, що відкрилася моїм очам, коли приїхала сюди, можна описати одним словом: «жах». Дах був понівечений, вибухова хвиля підняла його й опустила на місце. Усередині приміщення потріскалися стіни, на підлозі з’явилися купи штукатурки, пилу. Усе було розтрощене. Уже тиждень прибираю.

 

Спочатку усувала наслідки ракетного удару. Зараз через ремонтні роботи все сиплеться знову. Покрівлю довелося замінювати повністю. Бо, хоч шифер і не весь обсипався, ті листи, що лишилися, потріскалися, отож не було іншого виходу, окрім як їх зняти. Та навіть балки полопалися. Перекриваємо дах коштом власниці будинку. Чекати немає часу, адже будь-якої осінньої днини може випасти дощ. Коли покрівля буде готова, тоді доведеться братися за внутрішні роботи».

Наталія Ніколенко показує залишки ворожої ракети.

 

Внаслідок ракетного удару країни-терориста суттєво пошкоджено й покрівлю іншого житлового будинку, що має трьох власників. Одна з них — пенсіонерка Катерина Рябчун — пригадує, що того вечора, коли відбувся російський обстріл їхнього приватного сектору, вона не спала — лежачи в ліжку, «гортала» новини в мобільному телефоні. 

 

«Вибух був такої сили, що мене аж заколихало, — констатує пані Катерина. — А тоді почулися оглушливий тріск, звук розбитого скла. Я підвелася і, ошелешена, у темряві рушила по битому склу до виходу, перечіпаючись через карнизи, що попадали разом зі шторами на підлогу. У роті було повно піску.

 

Раптом побачила світло: то світила лампочка в розчиненому навстіж холодильнику. Витяжка, що висіла над газовою плитою, була зірвана. Стеля потріскалася, у вікнах вибило шибки. Усі ми, немов змовившись, повибігали на вулицю.

 

Тим часом на місце надзвичайної події прибули представники екстрених служб. Коли прийшов мій син і підсвітив ліхтариком, ми побачили, що частини шиферу на покрівлі нашого будинку немає. А вранці наступного дня стало ясно, що й перекриття пошкоджені, їх треба також міняти.

 

Поки що оголену частину даху, щоб захистити приміщення від дощів, накрили поліетиленовою плівкою. Але це не надто надійне покриття. У нас із сусідом спільна стіна, то, хоч дощ цими днями тільки трохи побризкав, оселі в обох протекли. Аби бодай залатати дірки, нам потрібно на двох щонайменше 50 листів шиферу. Натомість міська рада надала всього 31 лист».

Надія й Станіслав Андрущенки разом із донькою Тетяною мешкають у другій половині цього ж будинку. Пані Надія показує мені продірявлені осколками металеві ночви, що висять на гвіздку в дворі. А пан Станіслав демонструє страшне залізяччя, що й наробило людям отакої шкоди.

 

«Ви бачили, як ґанок унизу роздовбано осколком? — запитує він. — Пощастило, що удар прийшовся саме по ньому. Бо якби отаке шмаття металу влетіло в дім, то когось точно прибило б». 

 

«Увесь наш город був засипаний грушами, яких у нас ніколи не було, — розказує про те, що її неприємно вразило, пані Надія. — І всі вирощені мною помідори лежали на землі. Усе в садибі було перевернуте догори дригом. Покрівля в нашій частині житлового будинку була побита з одного боку (ми самі купили шифер і полатали її), а в господарській будівлі й гаражі дах геть зруйнований. Ми просили 40 листів шиферу, та одержали лише половину. Літній душ і паркан, як бачите, скривило. Дровник теж посікло осколками. Двері в господарських будівлях повилітали. 

Пригадую, того вечора ми сиділи перед телевізором. У цей час до кімнати зайшла донька Таня й поінформувала: «Балістика» летить у бік Полтави. Давайте обнімемося, бо, може, уже й не побачимося». Я підвелася й попрямувала їй назустріч, і в цей час пролунав потужний вибух. Там, де я сиділа, вилетіла рама й посипалося розбите скло. Не пам’ятаю, як упала на підлогу. До мене кинулася донька, допомогла піднятися. Тепер лякаюся навіть сигналу повітряної тривоги. Бо в нас і сховатися ніде. Уявіть собі, в одному нашому погребі під час ворожого ракетного удару підняло ляду, а в другому — узагалі закинуло її всередину».

Дружина військовослужбовця Ірина Бондаренко, помешкання якої теж добряче поруйноване, у час «прильоту» була в селі: поїхала туди разом зі своїми двома малолітніми дітьми, аби допомогти бабусі викопати картоплю.

 

«Мені зателефонували приблизно о 12-й годині ночі й повідомили про ракетний удар. Друзі, які живуть неподалік, оглянувши після «прильоту» моє дворище, хату, дійшли висновку: «Слава Богу, що вас немає вдома». А наступного ранку ми приїхали й побачили оцю безрадісну картину», — ділиться ще зовсім свіжими спогадами Ірина.

 

В її житловому будинку теж суттєво пошкоджена покрівля. Жінка розказує, що спершу їй виділили шість листів шиферу, потім збільшили до 17. Але й цієї кількості вистачить тільки на те, аби залатати «лису» місцину. На жаль, конструкція даху з іншого боку теж порушена.

 

«Попри все, ми хочемо бодай якось підремонтувати покрівлю, аби перезимувати, а потім уже щось думатимемо. Проблем хоч відбавляй і всередині приміщення. Оце бачите, які в мене тепер стелі: із них аж до дранки осипалася штукатурка. Люстри лежали на підлозі, віконні рами повипадали (три вікна ми вже зробили за власний кошт). У господарській будівлі не було ані вікон, ані дверей. Усе досі в пилюзі. Просто не знаю, як її позбутися», — скаржиться Ірина Бондаренко.

Надія Андрущенко демонструє продірявлені осколками металеві ночви. 

 

Утім найбільших руйнувань зазнали два домоволодіння, що опинилися в самісінькому епіцентрі російського терористичного удару.

 

«Оце місце «прильоту», — показує моя співрозмовниця Наталія Ніколенко. — А ось залишки самої ворожої ракети, яких не забрали ДСНСники. Таких «сувенірів» тут було чимало. Це обійстя моєї мами Тетяни Сиволобової, якій невдовзі виповниться 84 роки. На цьому місці ріс фруктовий сад. Як бачите, від нього залишилася лише пара обгорілих стовбурів — вогонь знищив багато дерев.

 

Навпроти хати стояли дві господарські споруди, вибухова хвиля знесла їх повністю. Лишився тільки отвір погреба: ми його накрили металевим листом, аби туди випадково ніхто не впав. Та й саме житло настільки понівечене, що стало непридатним для проживання. Шиферний дах у ньому просто «склався», зруйнований ґанок, повилітали вікна, розбиті двері, стіни в кухні поцюкані. Частково знесло покрівлю з гаража. 

 

Я забрала неньку до себе. У момент російського обстрілу вона ще не спала — сиділа за столом і щось писала. Після вибуху на неї посипалися уламки розбитого скла. Якимось дивом мама лишилася неушкодженою. Водночас її морально-психологічний стан, самі розумієте, значно погіршився. Попри все, ненька хоче зберегти стару будівлю. Тому, прибравши скло, ми затулили вікна плівкою, перекриваємо дах, бо якщо підуть дощі, то й стеля, чого доброго, впаде».

Волонтерці Зої Воронянській найбільше запам’ятався страшний звук битого скла.

 

Сусідка Тетяни Сиволобової, пані Тамара Бойко, розказує, що того злощасного вечора сиділа на кухні перед телеекраном: переглядала кінофільм, а її чоловік — пан Петро — у вітальні дивився трансляцію футбольного матчу (в кожного з подружжя свій телевізор). Під час рекламної паузи господиня вирішила замочити рушники у ванній кімнаті.

 

«Аж тут чую такий вибух! Він пролунав зовсім поряд, спочатку я навіть подумала, що то телевізор зірвався. Одразу ж зникла електрика. Я кинулася до коридору, але зрозуміла, що не можу пройти: скрізь лежать купи штукатурки. Із горем пополам таки добралася до вітальні. Чоловік немов закляк у кріслі. Дивлюся: вікон узагалі немає (навіть підвіконня вирвані), а там, де сусідчин садок, палає вогонь. Виглянула в отвір вікна — бачу: сусідчиної глинобитної господарської будівлі немає, підбігла до другого отвору — і знову власним очам не повірила: приміщення нашої літньої­ кухні повністю завалилося. Складена отам цегла — то все, що від нього лишилося. На місці газової плити ми навіть сковорідок не знайшли. У дворі все вигоріло. Отут росли помідори — тепер, бачте, немає жодного стебла, на кущах винограду, троянд, баклажанів зовсім не стало листя».

68-річна пані Тамара не може стримати сліз, розповідаючи про те, що перед виходом на пенсію вони з чоловіком зробили капітальний ремонт свого житла, аби потім спокійно жити й радіти життю. І що тепер лишилося від того ремонту?

 

«Садиби багатьох людей зазнали руйнувань унаслідок цього ворожого удару. Але в нас він наробив чи не найбільше лиха. Дах оселі настільки пошкоджений, що його треба повністю переробляти, а це влетить у добру копійчину. Он бачите, металочерепиця на ньому погнулася й розплавилася. Знадвору по всій будівлі пролягла тріщина. У ванній кімнаті обсипалася облицювальна плитка. Уламки скла вигрібаю досі. Вони застрягли скрізь. Зверніть увагу, у мене тепер холодильник зі «стразами», — знаходить у собі сили жартувати пенсіонерка. 

 

— Якби тоді під час рекламної паузи не вийшла з кухні, осколки застрягли б у моєму тілі. Можна сказати, пощастило. Досі щоночі чую, як у будинку щось відвалюється. І оце тільки зараз почала відходити від стресу. Я трохи недочуваю, а то взагалі, було, втратила слух. І ноги враз відмовили, лише останнім часом почала трохи рухатися, хоч до магазину ще дійти не в змозі. Усе в пилюці, тож тільки те й роблю, що перу. А загалом, опускаються руки. Радує лиш те, що нас підтримують наші діти, онуки, дуже допоміг чоловіків брат, сваха, інші родичі, друзі, знайомі. Є такі люди, від яких ми взагалі не чекали, що ті прийдуть на допомогу. Але й вони проявили велику сердечність і не лишили нас самих у біді. А нашим агресивним сусідам бажаю лише одного: аби кожен із них пережив те, що зараз переживаємо ми».

 

Волонтерці Зої Воронянській, житло якої теж зачепила вибухова хвиля, найбільше запам’ятався страшний звук битого скла — у їхніх із чоловіком обох будинках одночасно вилетіли всі 16 вікон.

 

«Цього звуку, мабуть, не забуду ніколи в житті. Коли щось мені його нагадує, мимоволі здригаюся, — ділиться пані Зоя. — Дуже тяжко пережив усе це й мій чоловік Станіслав, котрий пів року тому переніс інсульт. Першим чином ми вискочили на вулицю, аби переконатися, що нічого не горить, адже тут є порожні будинки. Дивлюся: назустріч біжить сусідська дівчина Таня, у якої закривавлена нога — у ній застрягли уламки скла. Я зупинила перший-ліпший автомобіль і попросила водія відвезти постраждалу до травмпункту. Мушу похвалити наших міських комунальників: здається, другого чи третього дня після ворожого удару сюди приїхала велика вантажівка, і вони самі вантажили й вивозили сміття. То була велика підмога, адже тільки битого скла в нас зібралося багато мішків. Що іще хочеться розказати з позитивного? Знаєте, якщо ти займаєшся волонтерською діяльністю, відвідуєш храм Божий, то Господь не лишає тебе з бідою сам на сам. Після російського обстрілу наших домівок мені зателефонували й запропонували допомогу багато людей. Я щоразу відмовлялася, бо звикла сама комусь допомагати». 

Та, попри відмову волонтерки, на її обійсті зібралися віряни Свято-Михайлівського храму, що в мікрорайоні Івонченці на околиці Полтави.

 

Американський місіонер Грег Палаззола привіз із собою великий пилосмок і за його допомогою збирав розкидані по всьому двору дрібні уламки скла. Два сусідські хлопці затуляли плівкою вікна на другому поверсі будинку, а де була така змога — засклили їх. 

 

«Дехто допоміг коштами, хоч ні в кого нічого не просила. У нас просто унікальні люди, і я зайвий раз переконалася, як багато в мене справжніх друзів, — розчулено говорить Зоя Воронянська. — Іще хочу засвідчити, що Божі дива бувають у нашому житті. Господь і цього разу показав мені, що він поряд. Усі кімнати в обох наших будинках були пошкоджені. У них літали різні речі, ударяючись об стіни. Водночас одна-єдина кімната, де я щоранку й щовечора молюся про духовний щит над Україною, усіма нашими захисниками й де лежить багато розписаних мною та освячених у церкві прапорів (на той час якраз малювала на стязі Ісуса Христа (Спасителя), і цей стяг лежав на столі перед вікном), лишилася цілою. У ній не впала навіть жодна з ікон, які я поставила на полиці одна на одну. Іще такий факт, що мене вразив: у нашому будинку стояли у вазі житні колоски. І от, уявіть собі, три з них вилетіли через вікно й упали на купу битого скла. У цьому я теж побачила знак, що, попри все, ми виживемо й вистоїмо в цій страшній, розв’язаній росією війні».