Зворотний бік життя. Легендарній актрисі Софі Лорен виповнилося 90 років

Софі Лорен — справжній культурний феномен післявоєнної Європи.

 

Жіноча, пристрасна, вона була яскравою представницею своєї епохи, коли італійський кінематограф нарешті скинув кайдани фашизму.

 

Саме на той час небувалого ренесансу в національній індустрії кіно і припав злет актриси.

 

Софія Констанца Віллані Шиколоне народилася 20 вересня 1934 року в містечку Поццуолі. Її мати була вчителькою музики, а батько працював на залізниці.

 

Однак Софі була впевнена, що походить зі знатного роду, а тому любила до свого імені додавати різні титули — віконтеса Піццолі або леді. Для інших вона була «зубочисткою» через високий зріст і худорляву статуру.

 

Фінансове становище сім’ї було важким, особливо в роки Другої світової війни. Тоді її рідне місто було стратегічно важливим портом для нацистської Німеччини, тому воно регулярно бомбардувало союзників з антигітлерівської коаліції.

 

Під час одного з таких нальотів майбутня актриса отримала осколкове поранення в підборіддя. Після цього сім’я Шиколоне була змушена перебратися до Неаполя. У вересні 1943-го в місті спалахнуло легендарне повстання, і життя сімейства відтоді почало налагоджуватися.

 

У 1950-му Софі посіла друге місце на конкурсі краси «Міс Італія», отримавши титул «Міс Елегантність». Тоді вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — продюсером Карло Понті. Він був старший за неї на 22 роки.

 

Саме Карло порадив дівчині взяти псевдонім Лорен. Через рік Софі вступила до Національної кіношколи Італії, після чого почалося стрімке піднесення її кар’єри.

 

Вже 1953 року Лорен виконала головні ролі в оперному мюзиклі «Аїда» та комедійному фільмі «Дві ночі з Клеопатрою». Потім молодій актрисі пощастило зіграти у фільмі Вітторіо Де Сіка. В альманасі «Золото Неаполя» Лорен дісталася головна роль у другій новелі.

 

У 1955-му у стрічці «Прекрасна мельничиха» її партнером став Марчелло Мастроянні, а в 1957-му в картині «Гордість і пристрасть» — уже сам Френк Сінатра. Того ж року Карло Понті та Софі Лорен офіційно розписалися.

 

У 1962 році шлюб довелося розірвати через звинувачення у двоєженстві, але пара продовжувала жити разом. Тоді ж до актриси й прийшло світове визнання.

 

Режисер-неореаліст Вітторіо Де Сіка запропонував актрисі роль у фільмі «Чочара», за який вона отримала «Оскар» за найкращу жіночу роль. Щоправда, на вручення вона так і не з’явилася, пославшись на те, що боїться знепритомніти під час церемонії. 

 

У 1967 році Карло, нарешті домігшись від колишньої дружини розлучення, знову одружився з Софі. Актриса довго не могла завагітніти, заради дитини навіть була готова відмовитись від кар’єри.

 

1968 року народився Карло Понті-молодший, а через чотири роки — Едоардо. Не довіряючи виховання дітей нянькам, Лорен дуже рідко з’являлася в кіно. В автобіографії Софі зізнавалася, що на той момент була готова раз і назавжди зав’язати з акторством, оскільки воно відволікало її від материнських обов’язків.

 

Після переїзду до Франції з чоловіком Софі влипла в історію. Її судові позови, пов’язані зі звинуваченням у несплаті податків та наданням недостовірної декларації про доходи, тривали майже 40 років.

 

Вони були спричинені помилкою бухгалтерії. 1982 року Софі заарештували на 30 діб, з яких вона відсиділа лише 18, після чого вийшла за зразкову поведінку і на довгий час залишила Італію. Звинувачення з актриси було знято лише у 2013 році.

 

2007 року від хвороби легень помер Карло Понті. У наступні тринадцять років Софі Лорен знялася в п’яти проєктах, найвідомішим з яких був мюзикл Роба Маршалла «Дев’ять». 2020-го вона знову повернулася на екрани, знявшись у фільмі «Все життя попереду», режисером якого був її син Едоардо. Картина стала хітом і була удостоєна багатьох нагород.