Раніше заглядали в рот москві, а тепер кому?! У Міносвіти хочуть визнати «зайвим» предмет «Історія України»

Сьогодні, в час кривавої війни з російським агресором, коли, як і в період найбільш знаменних випробувань нашої нації, українці об’єднуються навколо захисту рідної землі, поряд з найсучаснішою зброєю кожний з нас має особливо рятівний оберіг: історичну пам’ять Батьківщини!

 

Це вона зв’язує нас живою ниткою з традиціями предків з часів Русі, запорозького козацтва, національно-визвольної боротьби 1917-1921 років і Другої світової війни, славного шістдесятництва, рухівського поступу в часи горбачовської перебудови й сучасну героїку збройної боротьби проти російського агресора.

 

І всі ці етапи українського державницького здвигу наші діти почергово опановують в окремому шкільному курсі, що дозволяє їм викристалізовувати національну свідомість і патріотичну громадянську позицію.

 

Зрештою, саме зі шкільної парти розпочинається цей процес для кожного з нас, бо саме там з’являється запит на правдиву історію рідного краю, свого народу, який буде повертатися постійно до кожного з нас уже як зрілих громадян у нових умовах дійсності.

 

Але, як виявляється, в наших школах планують ліквідувати такий навчальний предмет, як «Історія України», об’єднавши його із «Всесвітньою історією». Таким, мовляв, є європейський досвід, а ми ж ідемо до Європи!

 

Щоправда, при цьому в спеціальному наказі міністра освіти й науки України Оксена Лісового від 30 липня нинішнього року не наголошується: такий досвід нагромаджувався в європейських країнах безперервно протягом тривалого часу, в кожній країні він мав свій тернистий шлях національного утвердження. 

 

У нас же ситуація зовсім інша, бо протягом останнього тисячоліття наші терени шматували з усіх боків, нам намагалися нав’язати чужі способи матеріального існування й духовного життя.

 

Однак, як тільки наші предки ставали спроможними нагромадити критичну масу революційної енергії, вони одразу ж намагалися заявити перед усім світом про відродження власної самодостатності й самоврядності, як це зробив у лютому 1649 року в Переяславі гетьман Богдан Хмельницький перед поляками: «Я князь у князівстві своїм!». І в його перших універсалах ця історична сув’язь бачиться якраз з часів Русі. 

 

Подібне станеться і в 1917 році, коли історична пам’ять про звитягу козацтва покликала під синьо-жовті прапори українців на всіх розселеннях в російській і Австро-Угорській імперіях.

 

Чи не таке трапилося і в 1991 році, коли до гордості за військові звитяги русичів, запорожців, петлюрівців додалася самопожертва бандерівців у роки Другої світової й після неї?

 

Але де впевненість у тому, що без збереження в нинішніх школярів історичної пам’яті, яка має супроводжувати їх протягом усього життя, ми зможемо втримати Україну? 

 

Нам що, знову підлаштовувати шкільну історію рідної країни під ідеологічні потреби всіх навколо і подалі від нас? Невже нас нічого не вчить гіркий досвід з розмиванням історії України у вищій школі держави?

 

Про це, на жаль, ми забули вже, хоч події відбувалися на наших очах, оскільки даний процес тихою сапою торував собі шлях ще з 1990-х років. А починався з горбачовської перебудови, коли наше спрагле до правди суспільство надзвичайно наситилося інформацією про минуле України.

 

Цьому сприяли не тільки перші спроби відкрити таємні архівні сховища для висвітлення так званих білих плям, а, насамперед, зняття заборони на ввезення до України напрацювань нашої діаспори, в яких події й постаті в історії України висвітлювалися зовсім інакше, ніж вимагалося коротким курсом «Истории ВКП (б)», підрихтованого під рішення ХХ з’їзду комуністичної партії й ідеологічних реформ горбачовської команди. 

 

Ставши доступними широким масам, праці Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Наталії Полонської — Василенко, Ореста Субтельного, як і багатьох інших авторів з діаспори, зовсім відрізнялися своїм змістом від того, що навчали в середній і вищій школах.

 

Тому саме такі твори слугували джерелом історичної правди для перебудовного покоління, яке вже нагромаджувало революційну енергію для нового здвигу наприкінці ХХ століття.

 

Ці знання, особливо ж про збройну звитягу українського козацтва, захоплювали мільйони українців, виводили їх на велелюдні майдани, на яких гартувалася воля нащадків славних предків.

 

Тисячі й тисячі українців заполонювали місця величних перемог і гірких поразок, де не тільки вшановували пам’ять героїв, а й надихалися їхніми подвигами й жертовністю для власного поступу в світовій історії.

 

Скажімо, для відзначення 500-річчя запорозького козацтва на Хортицю з усіх куточків України прибуло понад півмільйона нащадків тієї славної збройної потуги нашого народу.

 

Звичайно, це всеукраїнське духовне відродження, яке живилося джерелами історичної правди, не могло пройти повз увагу російських шовіністів з числа ліберальних демократів, що в цей час намагалися перехопити владу в москві в тамтешніх більшовиків.

 

Але затятість того внутрішнього протиборства відволікало як їхню увагу, так і зусилля від протиборства з національними рухами, що розвивалися на теренах срср. Тим паче, що так званим російським демократам було вигідно, аби український національно-визвольний рух відтягував сили компартії від боротьби з ними за владу в московському кремлі. 

 

Але одразу ж після Акта проголошення незалежності України в москві схаменулися, бо зрозуміли, що українці вже чимало вдихнули повітря історичної правди про себе. Проте негайно зупинити процес освідомлення нею там уже не змогли.

 

Тож стали розробляти плани про розмивання власне української історії, непомітно повертаючи її до звичних російських наративів. І найперше, що використали, — написання спільних підручників з історії.

 

А це означало, що в ході підготовки їх необхідно буде шукати нібито ж якісь компроміси, подаючи спільне трактування тих чи інших подій. Відтак українська правда поступово нівелюватиметься, бо ж авторами з української сторони виявилися, як правило, ті, хто вже писав раніше «Історію Української РСР».

 

Цей процес, здавалося б, зупинила Революція Гідності. Але одразу ж після неї Закон про вищу освіту в Україні набув незворотніх змін, які позбавляли освітній процес вищої школи обов’язкового вивчення таких україноцентричних дисциплін, як ділова українська мова, історія України й історія української культури.

 

А це означало, що здобувачі вищої освіти в інженерних, будівельних, аграрних, медичних і транспортних вишах будуть позбавлені вивчати на цьому рівні, скажімо, ту ж історію України, бо, мовляв, цей предмет уже вчили в школі. 

 

Тодішньому міністру освіти й науки України Сергієві Квіту пояснювали, що такий підхід загрожує в умовах російської агресії — вона ж розпочалася 20 лютого 2014 року — значними ідеологічними втратами, оскільки потужна московська імперська пропаганда про «єдиний народ» може негативно впливати на національну свідомість, викривляючи її у вигідному для ворога аспекті.

 

Добре пам’ятаю, як Сергій Миронович на нараді у віце-прем’єр-міністра Вячеслава Кириленка обіцяв видати супровідний наказ до Закону, яким рекомендувати всім вишам ввести до навчального процесу згадані три українознавчі дисципліни.

 

Хтось утаємничений може й бачив цей наказ — мені не довелося. Але «Історія України», яка була запроваджена замість «Історії КПРС» в усіх наших вишах після проголошення незалежності України, відтоді зникла не тільки на природничих, інженерних, медичних, аграрних чи транспортних факультетах, а й на багатьох гуманітарних.

 

Виявилося, що майбутня українська еліта, яка мала брати на себе обов’язок захистити територіальну цілісність й суверенітет нашої держави, позбавлялася можливості бути озброєною історичними знаннями для ідеологічної боротьби проти ворога. 

 

Ще один аспект розмивання історичної правди з минулого України можемо спостерігати в умовах війни на прикладі підлаштування під світові стандарти публікацій наукових досліджень наших вчених.

 

Якщо статті про відкриття українських науковців у галузі природничих наук охоче друкуються зарубіжними журналами — бо ж наші автори безплатно діляться своїми відкриттями й винаходами, що негайно втілюються там у промислові розробки, які ми змушені будемо потім купляти, то історичні публікації від нас беруть за кордоном вибірково.

 

Лише такого змісту, який підходить під ідеологічні концепції тієї чи іншої країни. Відтак у погоні за скопусівськими публікаціями, за які треба ще й платити, українські вчені мусять враховувати політичну лінію кожної країни, особливо ж щодо проблемних питань у відносинах з Україною в далекому чи близькому минулому.

 

Таким чином, через вищу школу України, яка готує кадри для середньої школи, допущено згортання справжніх власних досліджень, а відтак і передачу їх студентам, які завтра прийдуть вчити підростаюче покоління.

 

Намагання будь що копіювати західні підходи до вивчення в тому числі й історії, цураючись століттями нагромадженого досвіду національної педагогіки, призвели до надмірного захоплення зарубіжними наративами з американістики, європейських студій, сходознавства. І це на шкоду детального опанування вже наявними знаннями про власну історію, як і пошуком нових свідчень у її царині.

 

І вже таким спудеям стають нецікавими глибинні процеси зародження й творення власної нації — їм подавай лише всеосяжне. І такими вони, на жаль, виходять з університетських стін — якраз готовими до втілення в життя добре продуманого кимось зовнішнього проекту щодо розмивання власне української національної історії, яка має утверджувати єство господаря цієї землі. Бо ж тепер навіть для наших дітей українське нібито стає складовим загального світового. 

 

Щоб завтра про нього як щось своєрідне й окремішнє згадували в світі лише за умови надзвичайних катаклізмів і катастроф на кшталт Чорнобильської, чергового революційного здвигу на наших майданах, або ж кривавих подій, принесених «братами» зі сходу й півночі...

 

Хіба що «Історія України» залишатиметься ще в суботніх і недільних школах української діаспори, які не підпорядковуються Міністерству освіти й науки України. Принаймні, столітня традиція викладання в них цієї навчальної дисципліни зберегла для наших емігрантів і духовність, і їхню власну національну гідність. 

 

 

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор