Вікторія і її надія на Victoria

Зазвичай перед обміном полоненими Вікторія кілька ночей не спить. А потім, коли обмін проходить знову без її чоловіка, вона ще три-чотири дні нічого не може робити, навіть розмовляти. І так уже 28 місяців. 

 

Після захоплення ЗСУ в полон великої кількості російських військових на Курщині керівник Головного управління розвідки України Кирило Буданов заявив про те, що обміну підлягатимуть насамперед ті, хто перебуває в полоні найдовше, а також захисники Маріуполя. І у Віки знов ожила надія на те, що її чоловік нарешті опиниться вдома. 

 

— З Маріупольського військового госпіталю, який очолював мій чоловік, до полону потрапили 45 осіб, — розповідає організаторка всеукраїнського громадського об’єднання «Військові медики України», киянка Вікторія Івчук. — Більшість із них жінки. Вони першими потрапили в обмінні списки — уже на початку осені 2022-го їх почали потроху звільняти. Вийшли в тяжкому фізичному й психологічному стані, тому лише через два місяці змогли зв’язатися зі мною, щоб коротко розповісти про чоловіка. Мовляв, з ним усе більш-менш, тримається й інших підбадьорює. 

На зустрічі з Папою Римським.

 

Наразі у полоні разом із моїм Віктором лишаються четверо співробітників шпиталю. Ми не знаємо, як формуються списки на обмін і як ведуться перемовини. Але я знаю, що прізвище мого чоловіка є у тих списках. І я маю надію, що у зв’язку з останніми новинами його нарешті обміняють... На жаль, останні обміни проходять узагалі без медиків.

 

41-річний Віктор Івчук — легендар­на особистість. Він першим з військових медиків був удостоєний ордена «Богдана Хмельницького» ІІІ ступе­ня. Цю нагороду отримав за організацію евакуації поранених під час боїв між українськими Збройними силами та проросійськими бойовиками так званої ДНР у червні-серпні 2014 року на Савур-могилі.

 

Тоді він служив начальником медичної частини у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Під час одного із запеклих боїв отри­мав тяжке осколкове поранення правої руки, але, незважаючи на це, продовжував рятувати бійців. Відтоді він не відчу­вав трьох пальців на тій руці. 

 

— Чоловік жив на знеболювальних препаратах, і як без них обходиться в полоні, не уявляю, — зітхає Вікторія. — Хлопці, які були з ним поряд, які пройшли через тортури полону, розповідали, що в Старому Осколі Бєлгородської області, куди їх перевели після теракту в Оленівці, в’язнів виводили з камер, ставили до стіни, змушували розставляти ноги і били кийками по ногах. Якщо людина падала, її били по голові. Тому всі намагалися встояти, бо удари по голові ще болючіші... Застосовували електрошокери. Чоловіків, а не тільки жінок, ґвалтували...

 

...Подружжю Івчуків, коли вони наприкінці 2021 року перебралися до власної квартири у Києві, здавалося, що всі випробування, які випали на їхню долю, позаду. Довгий час вони жили окремо: Вікторія, бухгалтер-економіст за фахом, з сином Вадимком у столиці, а Віктор після поранення — у Дніпрі, де був заступником начальника військового госпіталю. Паралельно навчався у магістратурі Української військово-медичної академії. 

Віктор Івчук в оточеному Маріуполі.

 

— Віктор — не практикуючий лікар, він завжди працював на керівних посадах, у нього добре виходить організовувати роботу медичних закладів, — пояснює Вікторія. — Тому на службі в Києві довго не затримався. За місяць до повномасштабного вторгнення командування Медичних сил перевело його на посаду начальника Маріупольського шпиталю. Бо цей лікувальний заклад був найближчим до кордону і його треба було посилювати, готувати медиків до воєнних дій. Я так думаю... Під керівництвом мого чоловіка було також налагоджено роботу міських лікарень Маріуполя, оскільки у цивільних лікарів не було досвіду роботи з великою кількістю поранених, у тому числі жінок і дітей.

 

Ми обоє розуміли, що це великий ризик, бо запах війни вже, як кажуть, витав у повітрі. На нове місце роботи Віктор вирушив із Києва на власному БМВ. Обіцяв приїхати за тиждень, потім за два, але не приїхав і за місяць.

Початок повномасштабної війни Вікторія проспала — надивилася заспокійливих новин по телевізору. Хоча перед 24 лютого три ночі поспіль внутрішня тривога не дозволяла їй нормально відпочити вночі.

 

Прокинулась від дзвінка чоловіка й побачила на телефоні кільканадцять його пропущених викликів. Навколо все зривалося й вибухало. Віктор заспокоїв дружину й порадив їхати до його родини на Вінниччину. 

 

Цілий день і наступну ніч жінка провела з переляканою 11-річною дитиною у підвалі своєї висотки.

 

«Мамо, я не хочу помирати!» — тремтів від страху син і міцніше пригортався до неї після чергового вибуху. Київ стояв у заторах, мости були перекриті, вибратися з лівого берега міста без власного транспорту взагалі було нереально. На щастя, наступного дня родичі забрали їх до Вінниці. 

 

У перші дні «повномасштабки» Віктор досить часто телефонував родині, був на позитиві, всіх підбадьорював, своїм двом братам рекомендував мобілізуватися.

 

«Треба захищати країну. Все буде добре. В нас у Маріуполі все під контролем. Тут багато людей, техніки, у нас все є, все буде добре», — переконував. Не приховував, що важко, що є поранені серед військових і цивільних. 

Потім з Маріуполем зв’язок зник. 

Маріуполь. Завод Ілліча. Розтрощені медичні автівки.

 

Востаннє Віктор з Вікторією спілкувалися п’ятого чи шостого березня по відеозв’язку, серед ночі. Тоді у шпиталі з’явився старлінк. Вона бачила, що чоловік перебував у якомусь підвалі.

 

Виглядав дуже втомленим, але не був зневірений чи засмучений. З пів години розмовляли. Вона плакала, він її заспокоював. 

 

— Значно пізніше, коли його колеги вийшли з полону, я дізналася про те, що мій чоловік діяв тоді, як справжній герой, — каже Вікторія. — Власну машину він використовував як «швидку». Їздив під обстрілами по Маріуполю й підбирав поранених, привозив у шпиталь, асистував хірургам, бо кадрів не вистачало — щонайменше половина колективу виїхала з міста. 

 

Водночас шукав більш-менш безпечне місце, в яке можна було б перевезти пацієнтів. Адже з перших днів вторгнення російські військові планомірно атакували будівлі закладу усіма можливими способами: мінометами, артилерією, авіабомбами. Знищували прицільно, знаючи, що там є цивільні. Що є поранені. 

 

16 березня, в той самий день, як окупанти розбомбили Маріупольський драмтеатр, у якому переховувалися сотні цивільних мешканців, було знищено й останній працюючий корпус шпиталю. 

 

 

 

Віктор Івчук вирішив розділити лікарів та поранених, які вижили, на дві частини й перебазувати їх на заводи «Азовсталь» та імені Ілліча. 

 

— Він сам залишився на комбінаті Ілліча. Там узагалі не було зв’язку, тому про основні новини я дізнавалася від Вікторового заступника, якого він призначив головним на «Азовсталі», — продовжує Вікторія. — Вони якось могли між собою спілкуватися, і цей заступник приблизно раз на три дні телефонував мені й говорив, що мій чоловік живий, з ним усе плюс-мінус добре. Іноді приходили короткі SMS із чужих номерів: «Усе добре, живий». Видно, вони там якусь людину призначали, яка шукала місце, де ловив зв’язок, і всім надсилала повідомлення. 

 

Лише після того, як восени 22-го захоплені в полон медики шпиталю почали повертатись на волю, Вікторія дізналась жахливі речі. Лікарі, попри відсутність елементарних умов, майже без сну й відпочинку продовжували рятувати людей, наскільки це було можливо в умовах дефіциту медикаментів і навіть бинтів. Коли закінчилися скромні запаси їжі, вони ділили краплі води між пацієнтами, але самі не пили.

 

11 квітня, коли зникла будь-яка надія на допомогу, бойові підрозділи, які перебували на заводі, вирішили йти на прорив, щоб дістатись «Азовсталі». Медики перенесли поранених у вантажівки, й колона вирушила. Однак прорватись не вдалось. Її обстріляли. Багато людей загинуло. Ті, хто вижив, мусили повертатися на заводські руїни... 

 

— Саме 11 квітня 2022 року указом президента Володимира Зеленського моєму чоловікові було присвоєно звання Героя України, — пригадує Вікторія Івчук. — Зранку мені посипались телефонні привітання, а я нічого не знала про указ — зовсім не до того було. Наступного дня мені прийшло повідомлення з невідомого номера: «Нас захоплюють у полон». 

 

— У мене було двояке відчуття, — продовжує Вікторія. — З одного боку, раділа, що чоловік хай і в полоні, але живий. Тоді ж іще ніхто навіть не уявляв, що таке російський полон. А з іншого, дуже обурювало, що окупанти, всупереч нормам міжнародного гуманітарного права, Женевській конвенції про поводження з військовополоненими, насильно позбавили медиків волі. Вони мали їх відпустити! Але — ні. Сказали, будуть міняти їх на своїх військових.

Щоб координувати зусилля з пошуку рідних, Вікторія разом з родинами полонених і безвісти зниклих медиків створила громадську організацію «Військові медики України», до якої ввійшли рідні полонених з Херсонщини, Донеччини, Харківщини.

 

Разом вони зібрали всю інформацію, що стосується полонених, яку передали відповідні інстанції. ГО співпрацює з урядовими, правозахисними та громадськими організаціями. Має свій сайт.

 

Регулярні мітинги на підтримку військовополонених під гаслом «Не мовчи! Полон вбиває» — один з напрямів її публічної діяльності. 

 

Наразі 51 людину вдалося повернути, а 42 ще незаконно утримують у російських катівнях. 

 

За даними, які були оприлюднені рік тому, окупанти незаконно утримують у неволі понад 500 військових та цивільних медпрацівників. 

 

— Наші рідні потрапили з Маріуполя до Оленівки, куди згодом доправили й оборонців з «Азовсталі», — продовжує Вікторія. — Про це я дізналася від незнайомого чоловіка, який мені зателефонував і сказав, що вони перебувають разом з Віктором і що він тримається молодцем та всіх підтримує. Де він узяв телефон, мені невідомо. Це було ще до теракту, який стався в ніч з 28-го на 29 липня 2022 року. 

 

Іншу вісточку про чоловіка я отримала лише через кілька місяців, уже від тих, кому вдалося вижити в Оленівці, після їхнього звільнення. З кимось я спілкувалась по телефону, з кимось зустрічалась особисто. Багато з ким спілкуюся досі — ці люди дуже підтримують мене із сином.

 

Так от, вони розповідали, що керівництво колонії дозволило нашим медикам, серед яких був і Віктор, лікувати й доглядати поранених, яких вони вивезли з Маріуполя. Та коли стався теракт, то їх не допустили до потерпілих. Люди горіли живцем, але їх ніхто не рятував. Лише годин через 7-8, розповідали очевидці, дозволили «піти подивитись». Звісно, тоді вже там не було кого рятувати...

 

Через рік після тієї трагедії прийшов лист з печаткою пошти росії на конверті. У конверті був папірець на пару рядків: «У мене все нормально». Почерк Віктора вона, звичайно ж, упізнала.

 

Однак у листі не стояло дати, тому важко було зрозуміти, коли він був написаний. Незабаром відповідь знайшлася. Виявилось, невдовзі після того, як полонених вивезли з Оленівки у Старий Оскол, у колонії роздали їм однакові маленькі жовті клаптики паперу. Текст послань у бранців був ідентичним.

 

Листи «під копірку», тільки з датами, отримали кілька жінок з ГО «Військові медики Маріуполя». Де росіяни маринували листа від Віктора Івчука і навіщо — невідомо.

 

Останню звістку про свого чоловіка Вікторія отримала 8 місяців тому. Молодий військовий, який сидів з ним в одній камері СІЗО у Старому Осколі й потрапив на обмін, повідомив, що Віктора вивезли в невідомому напрямку наприкінці листопада минулого року. 

 

—Як усе це переносить син? — запитую жінку. 

 

— Дуже тяжко. Він був надзвичайно прив’язаний до тата, вони були нерозлийвода. Вадим (йому вже 14) усе тримає в собі, намагається не показувати свого болю, не спілкуватися на цю тему. Бо як тільки починаємо говорити, в нього виступають сльози на очах, він іде в свою кімнату й зачиняється. Працює з психологом, але покращення не бачу...

 

— Що вас рятує й не дозволяє опустити руки?

 

— Робота і громадська діяльність. Намагаюся максимально себе завантажувати, тому погодилася ще на одну роботу, щоб бути більше між людьми. А ще сни. Мені часто сниться Віктор. Тоді прокидаюся у піднесеному настрої й цілий день ходжу під враженням начебто реального спілкування з ним. І щоразу думаю, що це знак до зустрічі... Дасть Бог, так і буде.