Титани хочуть пересидіти

Світ стомлюється від війни в Україні, звикає жити в умовах її постійного поширення, боїться ядерної соціопатії північної кореї, виробництва ядерної зброї іраном, який вже володіє достатньою кількістю збройного урану. 

 

А тим часом продовжуються певні вузьконаправлені, вигідні для кожної країни рухи. 

 

Наприклад, надприбуткове виробництво зброї. 

 

Китай хоче стати новою Америкою. Росія та колишні країни третього світу є лише ресурсом для досягнення такої мети.

 

Російська агресія проти України — це портал для атаки на західну цивілізацію, щоб забезпечити домінування автократій. Але чи усвідомлює світова демократія стовідсотково цю загрозу? 

Війна в Україні має вирішальне значення для встановлення майбутнього світового порядку. Його модель змінюється в нас на очах.

 

КНДР (північна корея) існує винятково завдяки фінансовій та ресурсній підтримці Китаю. Договір з росією лише розширює можливості цих своєрідних союзників формувати нову воєнно-політичну вісь з позиції сили. 

 

Скажімо, іран у підписаному договорі з росією «Про всеосяжну співпрацю» знайшов усі необхідні для нарощування свого агресивного реноме формулювання пункти. 

 

Водночас інший гравець, Індія, демонструє вигідні для себе гойдалки. Нагадаємо, влітку, напередодні саміту НАТО у Вашингтоні, новообраний прем’єр Індії Нарендра Моді провідав путіна. До речі, в 2019 році він зустрічався з путіним у Владивостоку.

 

У Делі не виступили із засудженням воєнного вторгнення в Україну, не підписали швейцарське комюніке і є одними з головних російських інвесторів, купуючи заледве не половину нафти рф.

 

Щоправда, коли ЗСУ почали наступ на Курську область, Моді несподівано для кремля відвідав Київ. 

 

Можливо, титани підсліпуваті? І саме тому вони незграбно рухаються в будинку з кришталю, заповненому 8 мільярдами унікальних живих форм — людей. Вони не хочуть злазити з порохових бочок.

 

Курська операція хоч і стала на певний час головною червоною лінією путіна, але не зупинила його просування в глибину України. Вона змішала геополітику, перевернула уявлення західних лідерів про росію і здатність її правителя до підняття рівня ескалації та засвідчила його виснаження. 

 

Можливо, саме цей політичний ефект міг би стати джокером у відносинах із союзниками щодо посилення воєнної підтримки України. Проте цього не сталося. Натомість путін здійснює активну реабілітацію власної персони.

 

Він активізувався у доведенні своєї глобальної суб’єктності та важливості для світової політики.

 

Він під гарантії уряду Монголії й практично з дозволу МКС у Гаазі прибув до колись рідної москві країни Золотої Орди на настійливе запрошення президента для святкування річниці спільної перемоги над японцями. 

 

Путін ігнорує слабкі погрози Заходу й повертає собі статус глобального гравця. 

 

Не путіним єдиним. Не він перший. Згадаймо, суданський президент Башар і лідер джамахірії Каддафі також особливо не переймались виданими МКС ордерами на їх арешт. Путін — третій.

 

Однак усе йде до того, що й він прийме долю цих диктаторів. 

 

А тим часом «бункерний» бавиться своєю недоторканністю та роллю в глобальному сценарії світу. Підтвердження цьому немає. Але різні інсайдери повідомляють про переговори прем’єра Ізраїлю Нетаньяху з московським покровителем ХАМАСу щодо посередництва з ним у підписанні мирної угоди.

 

Її нещодавно вимагали пів мільйона мешканців країни на заклик профспілок Ізраїлю.

 

Ситуація в глухому куті. Як і в Україні. Вона хоче переговорів про мир, але не може. Путін може дати мир континенту, але не хоче. Він впливає на ХАМАС більше, ніж іран.

 

Якщо він раптом стане посередником попереду США і доб’ється миру, то він іще більше розв’яже собі руки як агресор у масці миротворця-доброго самаритянина.

 

Тому в президента України Володимира Зеленського, його малочисельної команди та всіх, хто формує міжнародний трек, не залишилось жодного права на помилку.

 

Тим більше, коли, можливо, в путіна є свій джокер, і не один.

 

Надання Україні далекобійної зброї для ударів у глибину росії в обмін на припинення сухопутних операцій на її території було б виявом відповідальності й послідовності партнерів.

 

Проте Пентагон продовжує заборону використання ATACMS для ударів по росії, крім відбиття прямої агресії. Британія не заперечує, але оглядається на США. Італія взагалі проти використання її зброї на російській території, бо вона з нею не в стані війни.

 

Польща відмовляє у поставках Україні додаткової зброї й передачі МіГ-29, водночас радикально заперечуючи членство України в ЄС «без згоди Польщі, оскільки це не відповідає стандартам, у тому числі культурно-політичним».

 

Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск завив, що це буде ледь не генеральною лінією під час польського голосування у Раді ЄС наступного року. Німеччина погрожує скоротити до мінімуму фінансування на озброєння України. 

 

Кандидат у президенти США Дональд Трамп на виступі в Пенсильванії вчергове заговорив про любов до путіна і росії, а його конкурент від демократів Камала Гарріс у своєму програмному інтерв’ю телеканалу CNN узагалі не згадувала про Україну. 

 

Тому важко зрозуміти, чи стоїть питання стратегії й відновлення глобального лідерства Америки як умови її процвітання. Адже саме Україна може виявитися тією критичною точкою, натиснувши на яку, Китай і росія можуть послабити американську демократію.

 

Це не тема дебатів Гарріс і Трампа. Це проблема глобального виживання і переходу на інший, ще не відомий, рівень цивілізації. Інакше спільний скляний будинок може розсипатися. 

 

Українці як ніхто зараз розуміють ризики геополітичних помилок. Вони вважають, що якщо гіпотетично Америка стане Трамповою, вона самоусунеться від світового лідерства, зануриться в самоізоляційний хаос — і під тиском вісі зла й диктатур демократії почнуть падати.

 

Торгівля з Китаєм, імовірно, відбуватиметься на бартерній основі. А це — глухий кут і шлях до воєнного комунізму та продрозверстки.

 

Але, схоже, світ сам обирає цей шлях. 

Нагадаємо, місія Орбана як кур’єра путіна провалилася. Зеленський не прийняв ультиматум російського «понтифекса». Консильєрі кремля визнав це, говорячи про несумісність позицій Києва і москви та неможливість звести їх до початку переговорів. 

 

Однак «миролюбива» частина Європи готова до завершення війни перемовинами в інтересах російського диктатора. 

 

Тим часом путін неодноразово високоточними ударами по Україні важкими ракетами з бойовою частиною в пів тонни робить послання у Вашингтон лідерам Альянсу та їхнім союзникам, мовляв, йому мир за міжнародними правилами та звичаями не потрібен.

 

Користуючись їхніми невпевненістю, нерішучістю, неприхованою сервільністю, бажанням зберегти не лише обличчя російського диктатора, а й путінізм-рашизм, очільник кремля готовий воювати й убивати всіх, хто з цим не згодний.

 

Він своїм постійним знущанням над Україною демонструє, що росія готова до переговорів, але Україна має капітулювати. Правитель росії провів червону лінію: Україна передає третину своїх територій за якоюсь мирною угодою, демілітаризується, бере на себе зобов’язання про постійну нейтральність — позаблоковість. 

 

Про деталі можна сперечатися, і путін може бути навіть «добрим». Він дозволяє Україні вступити в ЄС, розуміючи, що за такого плану капітуляції це неможливо.

 

Також, незважаючи на те, що Україна ледве не всю війну сама ініціює різноманітні схеми миротворення з росією, від певних поступок у Стамбулі до розмитої невизначеності у Швейцарському комюніке, путін постійно звинувачує Київ у нездатності вести мирні переговори.

 

Однак ніхто не знає, куди завтра розвернеться жезл долі. І в яке несподіване безповоротне провалля матриці може гепнути головна загроза світу — путінська росія. 

Україна тим часом втілює власні сценарії, намагаючись змусити світ не просто говорити, а діяти. Звідси народився Курський наступ.

 

Однак майже в один час, коли ЗСУ взяли Суджу, росіяни захопили місто Новогродівка і ще кілька населених пунктів. Тут не було ударів по наших військах бронетанковими групами й атак навіть на рівні рот. 

 

Росія продемонструвала повзучий результативний наступ із використанням малих штурмових піхотних груп, які просочуються через заборонні лінії ЗСУ, закріплюються і ведуть інтенсивний бій.

 

Одночасно на всіх ділянках фронту того ж Покровського напрямку. Схожа тактика використовувалась ще в Другій світовій. Після неї не використовували через неприйнятну, надмірну летальність. Близьку до зомбі-апокаліпсису. 

 

Зрима проблема України, що не дала змоги ефективно протистояти цьому, — відсутність фортифікацій. Вони могли б суттєво зламати наступальну енергію противника.

 

Украй важливо мати всі види ствольної артилерії та постійно нарощувати кількість ударів дронами.

 

Президент Зеленський на форумі «Україна-24. Незалежність» заявив про здатність ВПК випускати до 2 млн дронів на рік, але «грошей мало дуже».

 

Однак більшість FPV-дронів-камікадзе на фронт постачають українські та іноземні волонтери.

 

Водночас дві країни (північна корея та іран) за період цієї війни передали на болота більше ракет, ніж нам надала вся коаліція наших партнерів. Це при тому, що росія сама також виготовляє балістику. Україна — ні.

 

Українці вже ледь не хором запитують: «Цікаво, а в якому столітті на Заході з’являться політики, котрі будуть більше робити, ніж говорити?». З іншого боку, не новина, що виробництво зброї — доволі прибуткова справа, що може забезпечити лише війна.

 

Тож нещодавно Пенсильванія, Аризона та Техас, що в США, уклали мільярдні контракти на виробництво зброї та боєприпасів у рамках військової допомоги Україні.

 

Згідно з даними Пентагону, Пенсильванія отримала $2,52 млрд інвестицій і фінансування на виробництво зброї та боєприпасів, Аризона — $2,02 млрд, Техас — $1,85 млрд.

 

А, наприклад, компанія Raytheon, що виробляє системи Patriot, і General Dynamics у всіх трьох штатах, узяла мільярдні контракти на виробництво.

 

Всього на закупівлі, інвестиції та заміну озброєння виділили понад $41 млрд у 35 штатах.

 

Однак навряд чи новенька зброя піде в Україну. Їй можуть надати щось залежале. І за те спасибі. Так, Україні потрібна зброя. Це зрозуміло. 

 

Водночас чому партнери, котрі кажуть, що підтримують Україну, досі не розробили воєнну стратегію, тактику зламу російської доктрини щодо повзучої війни на виснаження?

 

Очевидно, впливове міжнародне співтовариство, втікаючи від реальності, намагається якось перечекати, пережувати, переконати, домовитись. А центр ухвалення рішень збирає свої вершки зі страждань України.