Зе-стратегія в тумані: нова реальність таємних перемовин у Катарі

Отже, президент Зеленський одночасно рухається у двох протилежних напрямках. Один — створення якоїсь незрозумілої дипломатії примусу путіна, армія якого володіє ініціативою, до миру, другий — пошуки шляху до воєнної перемоги. 

 

У першому він розраховує, очевидно, на майже гарантовану підтримку союзників. І ще більше — глобального Півдня, Китаю з Індією, Азії та решти, що шукає чудодійну формулу захисту свого суверенітету. 

 

Тут чимало таємниць, неясності та непередбачуваності. Сили чи надзвичайної мотивації для об’єднання такого взаємопротилежного конгломерату немає. І вочевидь не буде. 

 

На перший погляд, другий напрямок президента Зеленського простіший і більш надійний. Для його реалізації необхідно надати план перемоги України президенту Джо Байдену вже у вересні.

 

Така дуальність у стратегії війни, здається, є лише українським ноу-хау. Хоча в її основі проглядається проста філософія батога й пряника. 

У росії ще є шанс перейти до дипломатії переговорів. Бо рано чи пізно Захід усе ж озброїть Україну так, як їй того потрібно.

 

Водночас Київ сам нарощує свій власний воєнний потенціал і все частіше і в більших масштабах атакуватиме територію росії безпілотниками, крилатими й балістичними ракетами, які вже запущено у виробництво. 

 

Поки що план президента Зеленського путін ігнорує. Через одну принципово важливу деталь — цей план не став стратегією Заходу, котрий, схоже, діє за власною методичкою.

 

Він усе більше затискає росію своїми рестрикціями, примушуючи вже нечисельних партнерів кремля обмежувати з ним стратегічну, і не тільки, співпрацю.

 

І все більше Захід тисне на Китай, аби блокувати підтримку Пекіном російського військово-промислового комплексу. 

 

Щодо саміту миру, то партнери України дещо інертні в інвестуванні його, оскільки не розуміють реальних цілей і не вірять у його успіх, якщо це не буде майданчиком м’якої капітуляції України.

 

Проблемою, яка ускладнює війну, затягуючи її на невизначений час, є певний скепсис партнерів щодо можливості воєнної перемоги України на полі бою. І не лише тому, що росія — могутня ядерна держава, в якої є можливості ескалації у будь-який момент.

 

Якщо не розглядати Курську операцію як стратегічний важіль зламу російської наступальної енергії, то загалом український Генштаб не демонструє жодних елементів стратегії зупинити повзуче просування російської армії вглиб української території. 

 

А якщо чотиризірковий генерал Сирський планує скористатися критичним виснаженням російських військ на гарячій ділянці фронту, то нам для цього потрібні потужні стратегічні резерви, яких не бачать західні розвідки й аналітики. 

 

Драматична реальність про стан українських фортифікацій, поповнення виснажених бригад, наявність снарядів і ракет для вогневого знищення наступаючих росіян та їхніх баз та резервів не дає достатньо розуміння воєнного потенціалу, ударної енергії ЗСУ, щоб змінити відповзання на фронті на тактику активних ударів одночасно по значній частині фронту. 

 

І хоч на пресконференції президент заявив, що він не готовий обмінювати будь-які території в рамках переговорів, хоча це виняткова функція українського народу, на референдумі за його ініціативою, — він залишається певною мірою ізольованим у периметрі своєї команди. 

 

На його погляд, саме його оточення є вирішальним інструментом у війні за перемогу, рух до ЄС і в розвитку планів допомоги Україні від союзників. А голову свого офісу Андрія Єрмака він узагалі назвав успішним й ефективним організатором Глобального саміту миру і розробником формули миру. А ми всі думали, що автор — Зеленський. 

 

Без сумніву, Володимир Зеленський — хороший менеджер, якому вдалося об’єднати найбільш розвинуту частину світу, глобальні демократії навколо протистояння російській агресії та путінізму.

 

Але президенту України варто провести власний глибокий аудит методики управління обороною країни, модернізувати й реконструювати її, сформувавши недвозначну ідеологію.

 

Останнім часом Зеленський часто говорить про другий саміт миру, за участю росії, на якому має бути розглянуто його план з відновлення територіальної цілісності України. 

 

Якщо Росія не приїде, а вона про це вже заявила, то подібне підтримають винятково союзники України. Глобальний Південь та інші «нейтралісти» знайдуть привід не брати в цьому участь, не підписувати й не приїжджати. 

 

А тим часом путін продовжуватиме наступальні дії в напрямку Покровська, поглинаючи Торецьк і Вугледар, наближаючи стволи своєї артилерії до Дніпра і Харкова.

Шостого вересня міністр оборони США Ллойд Остін збирає черговий «Рамштайн». Поговорити. Можливо, висловити невдоволення українським воєнним рейдом на Курськ, як на минулому саміті — щодо ударів по російських НПЗ. 

 

Краще зробити спільний висновок, який має стати дорожньою картою для НАТО: росія — глобальний агресор, яка створює загрозу перетворення спровокованої воєнної кризи в Україні й на Близькому Сході на нову світову війну. 

 

А от Глобальному саміту миру, зважаючи на те, що він не має переломної перспективи, президент Зеленський може запропонувати політичну стратегію зупинення і завершення війни в Україні та на Близькому Сході. 

 

Остін розуміє, що операція ЗСУ в Курській області є не лише відповіддю росії на окупацію українських територій. Це ще й сигнал союзникам, що Київ, задля виживання держави й нації, все глибше включатиме російську територію в безпосередню й тривалу війну. 

 

Тому нещодавно вночі 10 українських безпілотників знову долетіли до москви. Дрони атакували й московську область. І нарешті витребувана прогресивною частиною українського суспільства заборона УПЦ МП, яка залишається на орбіті москви, також є спробою підняти ставки для путіна.

Зрозуміло, що вторгнення ЗСУ в Курську область вимагає значних ресурсів, які, ймовірно, вилучають з боїв за українські землі, де ЗСУ відступають і відступають. Це серйозний виклик і для головкома Сирського, якому будуть цим дорікати, якщо він не зупинить обвал оборони. 

 

Поки що Курська операція ніяк не вплинула на владу путіна. Він самовпевнено вважає, що до 1 жовтня його колишньому охоронцю Дюміну вдасться витіснити ЗСУ з росії. 

 

Невипадково він пропонує президенту Азербайджану Алієву стати посередником у переговорах з Вірменією. Демонструючи цим суб’єктну стабільність і контрольованість подій у росії. 

 

Загалом, зважаючи на поведінку путіна на переговорах у Баку, лідера рф не дуже хвилювала втрата частини території Курської області та можливість подальшого просування ЗСУ в Бєлгородській і Брянській областях. 

 

Він також не оцінив загрозу створення президентом Зеленським на цій території буферної зони. Путін упевнений, що президент України зробив транскордонний рейд з єдиною метою — посилити власні переговірні позиції. 

 

Олександр Лукашенко, який «петляє» між путіним і Заходом, закликав обидві сторони до переговорів, бо, на його погляд, мети кремля про «денацифікацію» України вже досягнуто. 

 

Міністр закордонних справ рф лавров заявляв, що напад України на росію робить будь-які переговори неможливими. 

 

Але перемовини йшли. В Катарі. Таємні. Про взаємну відмову від ударів по енергетичній інфраструктурі двох країн. Інсайдери переконують, що вони продовжуються. У форматі «зернової угоди»: Україна передає свою пропозицію Катару, а Катар — москві. Вже як гарант.

 

Кожна зі сторін підписує окремий договір про взяті на себе зобов’язання з Катаром, а вже він гарантує і забезпечує дипломатією та іншими способами дотримання сторонами взятих на себе зобов’язань. 

 

Тобто для пересічних громадян усіх країн видається на-гора якась потрібна інформація, узгоджені меседжі, а тим часом ведуться таємні перемовини. 

Однак сьогодні кремль починає працювати над стратегією «нової реальності й нової нормальності». Всі чекають гучних відставок за несподівану поразку. І кримінальних справ через провал оборони. 

 

Водночас у президента Зеленського не менші виклики. Йому треба не лише втримати союзників, а й переконати їх підняти планку воєнної та іншої допомоги Україні.

 

Найскладніше знайти філософію і безальтернативну логіку нарощування залучення Заходу, найперше НАТО, у війну проти росії. 

 

Ніхто про це не хоче говорити, але союзників дещо травмувала створена Україною нова реальність, і саме вона має позбавити їх утопії очікувань від путіна.

 

Він веде війну на виснаження — як з Україною, так і з Заходом, — використовуючи її для створення неформального союзу агресора з ворогами західної цивілізації. 

 

Росія вже масово використовує не тільки китайські високотехнологічні елементи для виготовлення сучасної й високоточної зброї, а й прямо завдає ударів по Україні балістичними ракетами Північної Кореї та Ірану, передаючи їм на заміну передові ракетні, авіаційні і ядерні технології. 

 

У відповідь Захід почав велику гонку озброєнь, але навряд чи це змінить реальність російсько-української війни. Проте вона піднімає ставки ескалації й створює ризики переходу до епохи непередбачуваних воєн і воєнних конфліктів.

 

Не дипломатія, економіка і надійні гроші є наразі агентами прогресу, а володіння передовою зброєю. Особливо ядерною. Сполучені Штати прийняли секретну ядерну доктрину проти Китаю, росії та Північної Кореї.

 

У відповідь усі порогові й високотехнологічні країни мають намір виробляти атомні бомби та запускати в космос оснащені ними платформи. Для захисту національної безпеки. 

 

Але куди ми так дійдемо? Це кроки людської цивілізації в прірву. І треба заблокувати цей шлях у темряву часу, в безодню.

 

Хтось може це спинити?