Останній президент УНР в екзилі

Справу на М. Плав’юка завело ще тодішнє управління 2-н (боротьба з українським підпіллям) МГБ УРСР наприкінці грудня 1949 року. Їй дали назву «Бездольний». Щоправда, у постанові про заведення справи спершу фігурував Микола Павлюк, керівник організаційної референтури крайового проводу ОУН-мельниківців. У довідках, агентурних повідомленнях і протоколах допитів, які накопичувалися в справі у той період, ішлося про те, що цей М. Павлюк, приблизно 25 років, родом із села Русів у Східній Галичині (нині це Снятинський район Івано-Франківської області). У роки Другої світової війни нібито був керівником районного проводу ОУН у Снятині, активним членом «юнацтва» у Львові, у 1944 році виїхав до Німеччини, навчався і мешкав у Мюнхені.

Тим часом Микола Васильович Плав’юк, а насправді йшлося саме про нього, у 1949 році закінчив Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана й отримав кваліфікацію економіста. Наприкінці 1949 року переїхав до Канади, де невдовзі став активним членом української діаспори. Водночас ні про переїзд, ні про інші епізоди його життя й діяльності достовірних відомостей в МГБ на той час не мали. За документами він ще проходив як Павлюк. Від цього виникали різні проблеми з його ідентифікацією, перевірками за обліками та збиранням інформації на нього. І лише в липні 1952 року в МГБ УРСР з’ясували правильне прізвище об’єкта оперативної розробки і винесли постанову про те, щоб «вважати правильним прізвище не Павлюк, а Плав’юк». Але в документах, які зазвичай тоді вели російською, і надалі писали прізвище з помилкою — Плавюк замість Плавьюк.

Справа «Бездольного».

 

Переїзд об’єкта розробки до Канади став неабиякою проблемою для МГБ УРСР. Перші спроби дізнатися хоча б щось про його діяльність на новому місці не увінчалися успіхами. Відтак у лютому 1953 року винесли постанову, в якій зазначалося таке: «Можливостей розробки Павлюка-Плавюка в Канаді 1-й відділ МГБ УРСР не має». Тож справу здали до архіву. 

Через шість років, у вересні 1959-го, вже КГБ при раді міністрів УРСР отримав інформацію, що М. Плав’юк очолив Українське національне об’єднання (УНО) Канади. З’ясували, що ця організація проводить культурно-просвітницьку діяльність, бореться з проявами радянофільства серед українців за океаном та організовує антирадянські демонстрації. Відтак провадження справи на її очільника поновили. До неї також долучили матеріали, які всі ті роки збирало управління КГБ при РМ УРСР по Станіславській області (із 1962 року — Івано-Франківська область). А то були відомості про близьких родичів, які під контролем чекістів листувалися з М. Плав’юком та іншою ріднею в Канаді.

 

У КГБ з’ясували, що в Снятині мешкав батько М. Плав’юка Василь, який працював завідувачем загальним відділом Снятинського райвиконкому. Брат Ярослав був першим секретарем райкому комсомолу. А в Канаді мешкали мама Василя Плав’юка і дві рідні сестри. Усі листи, які відправляли зі Снятина до Канади і які надходили звідти в УРСР, ще від початку 1950-х чекісти взяли на оперативний контроль.

Як свідчать архівні документи, Микола ні батькові, ні братові листів не писав. Боявся, щоб це не зашкодило їм у навчанні й роботі. Адже знав, що за такі контакти в СССР люди потрапляли на гачок КГБ і це нерідко негативно позначалося на кар’єрному зростанні. Але й без цього батько й брат стали об’єктами зацікавлення чекістів. З ними провели відповідні бесіди і домовилися про те, що надалі все їхнє спілкування з М. Плав’юком відбуватиметься за погодженням з КГБ. 

 

Для батька ті надокучливі візити були певним чином обтяжливими. Він переживав за сина і не хотів, щоб той через це мав проблеми. В оперативних довідках, складених за підсумками бесід, ішлося про те, що він з обережністю ставиться до написання листів синові. «Відчувається його побоювання, — зазначалося, — щоб своїми листами він не спричинив непотрібних підозр». Проти його можливого повернення на Батьківщину не заперечував, однак «був проти того, щоб відкрито писати синові такі пропозиції або офіційно звертатися до нього через пресу». Але в КГБ на це не зважали. Використання з оперативною метою батьків проти дітей і дітей проти батьків, навіть якщо це могло зашкодити родинним стосункам чи призвести до ворожнечі в сім’ях, нерідко було звичною практикою. 

Ярослав під час подібних бесід заявив чекістам, що «якби йому вдалося зустрітися з братом, він зумів би переконати його у хибних поглядах на життя, вплинув би на нього з кращого боку і спробував би схилити до повернення на Батьківщину». На цьому й вирішили зіграти. 

Невдовзі Ярослава включили до складу туристичної групи передової радянської молоді для поїздки в Канаду. Планом заходів передбачалося, що він по прибуттю за океан напише листа братові й домовиться про зустріч. Під час зустрічі він мав зіграти на патріотичних почуттях Миколи, його любові до України і запропонувати, щоб той «допомагав батьківщині шляхом періодичного надання інформації про діяльність і задуми емігрантських націоналістичних організацій». У залежності від реакції на таку пропозицію мав пояснити, що він говорить не лише як родич, а діє на прохання радянських репатріаційних органів. Мовляв, у разі його згоди на повернення до СССР йому буде надано допомогу у влаштуванні на роботу й отриманні житла. Позитивне сприйняття М. Плав’юком таких пропозицій розглядалося КГБ як перший крок до схиляння того до співпраці й подальшого вербування. 

Радянські спецслужби долучали до справи навіть газетні вирізки.

 

Але ті плани, завдання й інструктажі так і залишилися лише на папері. З різних причин туристичну поїздку чекісти так і не змогли тоді організувати. Невдовзі до цього питання повернулися. У 1958 році було намічено поїздку до Канади фахівців-енергетиків за профспілковою лінією. До складу цієї групи включили Ярослава. Щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, йому придумали легенду про переведення з комсомольської роботи в управління машинобудування й енергетики Станіславського раднаргоспу. 

Після прибуття делегації енергетиків з УРСР до Канади Ярослав, як і рекомендували йому в КГБ, надіслав листа рідній тітці з проханням, щоб та посприяла зустрітися з братом. Невдовзі така зустріч відбулася. Як свідчать архівні документи, Микола Плав’юк до приїзду Ярослава поставився доволі обережно. На зустріч приїхав з групою однопартійців. З їхнього боку відчувалася якась настороженість. 

Коли залишилися в готельному номері наодинці, Микола пояснив це тим, що він і його колеги підозрюють, що за цим приїздом можуть стояти органи КГБ. Ярослав, звісно, все заперечував. Водночас після повернення з-за кордону зізнався, що це змусило його змінити план розмови і відмовитися від озвучення тих пропозицій братові, про які його просили чекісти. 

Він розпитував про те, як брат опинився за кордоном, про його навчання, роботу, сім’ю. Натомість розповів про себе, про батька, про «заможне і щасливе життя в УРСР». На недовірливі зауваження й заперечення брата Миколи пропонував приїхати й самому в цьому переконатися. «Плав’юк заявив, — йдеться у звіті, — що він поїхав би, але впевнений, що Україну бачив би лише через ґрати».

Щоб розрядити дискусію, яка набула гарячого політичного відтінку, Микола Плав’юк запропонував поїхати до нього додому в містечко Гамільтон, що за 70 кілометрів від Торонто. Так і зробили. Там він познайомив брата зі своїми дітьми, разом сфотографувалися, пообідали і повернулися назад. Більше не зустрічалися. Домовилися, що надалі листуватимуться активніше.

У КГБ УРСР результатами цієї поїздки були не надто задоволені. Згідно з висновками, М. Плав’юк залишався на чітких націоналістичних позиціях і не відкидав планів боротьби за відновлення самостійної України. Тож у подальшій оперативній розробці необхідно було вживати стосовно нього інших, рішучіших заходів.

 

На той період КГБ при РМ УРСР отримав на М. Плав’юка нову інформацію, зокрема про те, що він неабияк зблизився з очільником Проводу українських націоналістів (ПУН) Андрієм Мельником. У 1964 році став членом Проводу. Невдовзі увійшов до складу підготовчої комісії з проведення Світового конгресу вільних українців (СКВУ, сучасна назва — Світовий конгрес українців, СКУ). І це підштовхнуло органи КГБ до здійснення нових агентурно-оперативних заходів стосовно нього.

В одному з документів, датованих лютим 1965 року, зазначається: «Бездольний» — член центрального проводу ОУН-м, керівник УНО в Канаді, вивчався в плані вербування, однак наявні матеріали на «Б» свідчать про те, що він є переконаним націоналістом, злісним ворогом СССР. Стосовно «Бездольного» вести роботу зі збирання на нього матеріалів і відшукування шляхів для його компрометування за кордоном». У КГБ задумали від імені емігрантів, які не поділяють поглядів М. Плав’юка, спробувати скомпрометувати позиції мельниківців і бандерівців у питаннях скликання СКВУ.

На виконання цього завдання підготували листівку, в якій у карикатурному вигляді зобразили з одного боку Миколу Плав’юка, а з іншого — Лева Добрянського, президента Українського конгресового комітету Америки і, як зазначається, «представника націоналістичних організацій пробандерівської орієнтації». У тексті навмисно зробили натяк на те, що М. Плав’юк нібито є секретним співробітником радянських спецслужб і діє за їхньою вказівкою задля розвалу закордонних українських організацій, попри те, що це не відповідало дійсності. 

Таку листівку з москви надіслали до резидентури КГБ у США з тим, щоб через оперативні джерела опублікувати її в місцевих газетах. Але бажаного ефекту цим не досягли. Про це свідчить низка статей, долучених до справи. У них ішлося про те, що поява такої листівки розглядається як один зі способів зірвати проведення СКВУ і підірвати довіру до його організатора. Тобто представники діаспори резонно побачили в цій акції руку КГБ.

Але чекісти на це не зважали і вдавалися до інших оперативних заходів, щоб скомпрометувати М. Плав’юка в очах рядових членів організації. Так, в одному з документів зазначається, що «УКГБ Івано-Франківської області вийшло перед КГБ УРСР з пропозицією про здійснення компрометації «Бездольного» як агента органів держбезпеки шляхом направлення на його адресу листів із тайнописом». Тобто передбачали, що такий лист може бути перехоплений канадською контррозвідкою і це стане підставою для порушення проти нього якогось провадження й надання цій події гласності. 

Підпис під фото сім’ї Плав’юка.

 

Планом заходів також передбачалося направлення на адресу М. Плав’юка листа, в якому містилися б фрази, підозрілі на нібито поновлення з ним конспіративного зв’язку з радянськими спецслужбами. У подальшому зміст такого листа планували довести до відома представників бандерівської течії ОУН за кордоном, щоб ті зі свого боку розгорнули пропагандистську кампанію зі звинуваченнями проти нього. 

Тобто проти М. Плав’юка, як, зрештою, і проти низки інших лідерів українського національно-визвольного руху, був застосований такий гострий оперативний захід, як звинувачення у співпраці з органами КГБ, що було очевидною дезінформацією, розрахованою на відповідну реакцію і однодумців, і політичних опонентів. 

Але, попри ці та інші негативі випади, ніщо не завадило провести у 1967 році перший Світовий конгрес вільних українців у Нью-Йорку, для підготовки якого Плав’юк разом з іншими діячами доклав чимало зусиль. У 1973 році, на другому конгресі, М. Плав’юка обрали його першим віцепрезидентом. У 1978 році він став президентом СКВУ.

Тим часом у КГБ продовжували планувати заходи з його компрометації. Зокрема, вирішили підготувати брошуру, в якій життя і діяльність М. Плав’юка мали зобразити в негативному світлі. У 1973 році така брошура під назвою «Під чужими порогами» вийшла під егідою товариства «Україна». Як свідчать архівні документи, всі матеріали до неї готували в кабінетах КГБ, а в подальшому редагували, включали до плану видавництва і здійснювали кураторство в поширенні за кордоном. Так само невдовзі, у 1979 році, напередодні з’їзду ОУН, де його мали обирати головою Проводу, КГБ підготував чергову листівку. У ній ішлося про нібито його «бездарну діяльність в ПУН і розвал ним роботи СКВУ». Тобто знову здійснювали компрометацію.

 

У червні 1987 року, зваживши всі наявні оперативні можливості, в КГБ УРСР підготували довідку, в якій зазначали, що за період розробки «Бездольного» з 1949 року здійснювалися заходи і вербувального характеру, і стосовно його компрометації. Але «вербувальні підходи результатів не дали. Місце проживання «Бездольного» невідоме... Реальних підходів до нього і перспектив подальшої розробки немає і створити їх на даному етапі неможливо».

Відповідно, в постанові про здачу справи в архів відрапортували, що здійснені заходи «дали змогу скомпрометувати «Бездольного» в очах рядової еміграції як неспроможного лідера й агента органів КГБ, унаслідок чого активна антирадянська діяльність іноземця не фіксується, він втрачає авторитет лідера і зійшов з політичної арени...».

Натомість «сходження з політичної арени», за трактуванням КГБ, тривало. Але за висхідною. Як свідчать відкриті джерела, в 1979 році М. Плав’юка обрали головою ОУН, оцінивши його організаторські здібності й багаторічну активну й послідовну позицію в боротьбі за українську справу. В період із 1979-го по 2010 рік його переобирали на цю посаду ще 10 разів. У 1989 році, на X сесії Української національної ради, що пройшла в місті Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США), він був обраний віцепрезидентом УНР в екзилі, а згодом, після смерті Миколи Лівицького, — президентом УНР в екзилі (1989—1992).

Після проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України Микола Плав’юк узяв активну участь в розбудові її державності. У січні 1992 року він уперше після 48-річної перерви ступив на українську землю, уже без побоювання, як раніше, що йому доведеться дивитися на життя в Україні лише через ґрати. Він став засновником і головою Фундації імені Олега Ольжича, президентом видавництва імені Олени Теліги, видавав тижневик «Українське слово», багато зусиль доклав до створення в Києві Музею Української революції 1917—1921 років. У травні 1993 року отримав українське громадянство. За заслуги перед Батьківщиною був удостоєний ордена князя Ярослава Мудрого I і II ступенів та ордена «За заслуги» III ступеня. 

Пішов із життя 10 березня 2012 року. Похований у місті Оквілл (канадська провінція Онтаріо) на українському цвинтарі Святого Володимира. 

 (Публікується зі скороченням. З повним текстом статті та архівними документами до неї можна ознайомитися на сайті Служби зовнішньої розвідки України — www.szru.gov.ua). 

Олександр СКРИПНИК, дослідник історії спецслужб