Декомунізація через... деукраїнізацію? Чому зміни назв нерідко перетворюються на війну з історичною пам’яттю

На жаль, процеси декомунізації, які розгорнулися в Україні після Революції гідності головним чином через перейменування населених пунктів, вулиць, установ і закладів, змушують визнати в багатьох випадках поспішність і непродуманість, що перетворюється на відверту війну з нашою історичною пам’яттю. Особливо при цьому дістається тим видатним українцям, яким довелося жити й творити у царській чи радянській росії.

 

Ось рішення Чернігівської міської ради, яка 10 липня цього року перейменувала 35 вулиць та провулків в обласному центрі. Серед перших новацій впадає в око те, що відтепер у топоніміці цього славного міста зникне ім’я першого лауреата Нобелівської премії з України Іллі Мечникова.

 

Чим він завинив перед чернігівцями — важко сказати: цей видатний зоолог і фізіолог, закінчивши Харківський університет за два роки замість встановлених тоді чотирьох, водночас уже під час навчання друкує дві наукові праці. Після стажування в Італії та Німеччині наш земляк блискуче захищає магістерську дисертацію у 1867 р. в Санкт-Петербурзі.

 

Потім переїжджає до Одеси, де працює доцентом університету й розпочинає свої всесвітньо відомі дослідження з внутрішньоклітинного травлення, що завершилися створенням теорії фагоцитозу, яка принесла йому заслужену славу.

 

В галузі філогенетики він розв’язав дві важливі наукові проблеми: висунув теорію походження багатоклітинних організмів і так звану ктенофорну теорію походження голкошкірих і хордових.

 

Це підняло нашого земляка Іллю Мечникова до найбільш видатних ембріологів у світовій науці, відтак його вважають одним із засновників порівняльної ембріології.

 

Неоціненне наукове значення мають також його праці з мікробіології й імунітету. Саме за ці новаторські дослідження йому було присвоєно звання почесного члена Американської академії мистецтв і наук (1898), Паризької АН (1904).

 

Але для чернігівців цього виявилося замало...

 

А от українець за походженням Костянтин Ушинський безпосередньо пов’язаний з чернігівською землею: він закінчив Новгород-Сіверську гімназію, в яку добирався за 5 кілометрів з приміського родинного хутора.

 

Це він розробляв учення про мету виховання як підготовку до праці та життя, про формування національного обов’язку, завжди обстоював думку, що дитина для максимально повного розвитку індивідуальності повинна навчатися рідною мовою, особливо ж захищав права української мови.

 

На його думку, навчання дітей рідною мовою розвиває «природжену душевну здібність». Викладання рідної мови має важливе значення і в формуванні світогляду учнів, наголошував Костянтин Ушинський: «Рідне слово є саме тим духовним одягом, у який повинне одягтися всяке знання, щоб стати справжньою власністю людської свідомості».

 

«Вина» перед українством Костянтина Ціолковського, очевидно, полягає в тому, що його батька, уродженця Рівненщини, після закінчення лісотехнічного інституту в Санкт-Петербурзі направили на роботу до російської Калуги, де й з’явився на світ майбутній видатний теоретик космонавтики. Тож його ім’я також зникне з карти Чернігова. 

 

А щодо справді великого російського демократа Олександра Герцена, то тут уже нічого й сказати. Хоч мали б пам’ятати не тільки в Чернігові, а й українці всього світу, що саме ця людина фактично першою стала на захист прав нашої нації. Це йому належать знамениті слова — «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».

 

Тобто, понад сто років тому Олександр Герцен мав мужність привселюдно заявити те, що на захист прав українців проголошував на київському Майдані взимку 2014 року американський сенатор Джон Маккейн. Ім’ям останнього цілком заслужено названо вулицю в Києві, а в Чернігові стирають з пам’яті того, кого ми мали б шанувати завжди. 

 

Таким чином, складається враження, що ось така ситуація з перейменуваннями — просто мала обізнаність членів відповідних комісій і місцевих депутатів. Чи, як кажуть постійно за поребриком, «усе йде за планом, згідно з графіком»?..

 

Але давайте повернемося до своїх співвітчизників, котрі змушені були працювати на теренах росії. Скажімо, видатний український філософ Памфил Юркевич, який народився на Полтавщині.

 

Вже здобувши диплом магістра в Київській духовній академії 1852 року, він став найбільш кваліфікованим викладачем філософії в усій російській імперії, що стверджується спеціальною грамотою, якою його вшанував Священний Синод.

 

Треба розуміти, що своїми ж першими філософськими трактатами «Ідея» і «Серце і його значення в духовному розвитку людини згідно зі Словом Божим» молодий український філософ завоював прихильність не тільки київських студентів.

 

Розвиваючи свій погляд на людину, свою нову систематичну антропологію, вироблену в дусі конкретного християнського ідеалізму, він вніс свіжий струмінь у наукову думку тогочасного світу, посідаючи своє гідне місце серед його мислителів. 

 

Особливо ж Памфил Юркевич заявив про себе голосно, коли у відповідь на матеріалістичний твір Миколи Чернишевського «Антропологічні принципи в філософії» опублікував свою відповідь під назвою «З науки про дух людини», у якій він вказав на хиби російського автора.

 

Тоді Памфилу Юркевичу довелося витримати своєрідний «хрестовий похід», на який він відповідає новими працями з київських пагорбів: «З приводу статей богословського змісту, поміщених у Філософськім лексиконі», «Докази існування Бога» та «Мир з ближніми як передумова християнського співжиття». 

 

Очевидно, ця полеміка і вирішила майбутнє вже всім відомого українського філософа: з 1861 року Юркевича переводять на посаду професора філософії Московського університету, де він публікує ще один філософський твір, підготовлений у Києві: «Мова фізіологів і психологів».

 

Невдовзі після переїзду до Москви Юркевич обійняв посаду декана історико-філософського факультету, відтак більше уваги почав приділяти педагогіці. Його перша, по суті, й остання філософська праця за межами України була озвучена лише через п’ять років під назвою «Розум згідно з наукою Платона і досвід згідно з наукою Канта». 

 

Його учень Володимир Соловйов писав згодом про свого вчителя: «Індивідуальний характер Юркевича, без сумніву, формувався на загальному тлі української природи. Їй відповідала його задумливість, заглибленість у самого себе, чутливість більш інтенсивна, ніж екстенсивна, а також і впертість, і замкненість, що доходила до хитрості... До цих рис треба додати ще одну, також українську, рису — особливий рід зосередженого гумору, — він смішив мене, сам тільки злегка посміхаючись».

 

А чи ж маємо ми право відмовитися ще від одного видатного філософа — Миколи Бердяєва, котрий народився в Києві? У 1898 році під час навчання в університеті Св. Володимира він був заарештований за пропаганду соціалістичних ідей і засланий у Вологодську губернію.

 

Наш земляк розробляв ідею свободи творчості особистості, що лягла в основу антропології, соціальної філософії та етики. Критично ставився до капіталізму та християнства, визнавав навіть «правду комунізму», що полягала в усуспільненні виробництва.

 

Єдиною реальністю Бердяєв проголошував існування суб’єкта, основою творчості якого є «абсолютна свобода», змістом цієї творчості є містерія «народження Бога в людині та людини в Богові». Проголошував ідею нового середньовіччя як повернення до гармонії між Богом і людиною. 

 

І ці названі мною видатні уродженці нашої землі, і ще багато інших, хто через різні обставини працював для росії, свою користь українству приносили: саме вони творили оту російську науку, техніку й культуру, якою вони тепер пишаються.

 

Але ми маємо сказати світові: так то ж наші! Взяти ракетну техніку: Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Янгель — вони тепер для світу «русскіє». Проте в їхніх жилах текла наша кров, і важливо, щоб про це знав увесь світ. В цьому полягає наше завдання.

 

А ми, на жаль, відстаємо в поширенні цих знань, чим негайно користуються наші сусіди, приписуючи собі й те, що не може не бути українським. Наприклад, у книзі «Ольшаны — некрополь русской эмиграции», опублікованій видавництвом «Русская традиция» в Празі, поховання на цьому цвинтарі чеської столиці таких видатних українців, як поет Олександр Олесь, посол УНР у Чехословаччині Максим Славинський, голова Українського правничого товариства в Чехословаччині Сергій Шелухин, професор фінансового права Українського вільного університету Олексій Одарченко, директор Української гімназії в Празі Євген Іваненко — це «русскій нєкрополь».

 

Є сумніви щодо віднесення в цій книзі до «русской еміграциі» й ще низки відомих діячів українського походження, які в умовах нашої бездержавності формально працювали на російську імперію.

 

Але ж уродженець Києва генерал Микола Ходорович як командувач Київським військовим округом у квітні 1917 року приймав парад українізованих військ гарнізону, причому тоді виголосив здравицю за вільну Україну.

 

Така ж доля склалася і для інших уродженців України. Зокрема, для вихідця з села Плиски Чернігівської губернії Івана Петрункевича, депутата першої Державної Думи, організатора російської партії конституційних демократів; полтавця Володимира Тукалевського, засновника і першого директора Слов’янської бібліотеки в Празі; рівненця Володимира Рафальського, відомого дипломата-сходознавця... 

 

Наше завдання — повернути ці та інші видатні постаті української землі до історичної пам’яті нашої нації. Інакше проголошена декомунізація обернеться для нас деукраїнізацією історичної пам’яті, що призведе до втрати національної свідомості й ідентичності.