Хтось над прірвами зводить мости

«Мосту вже давно не ремонтували, хіба що хтось міг з власної ініціативи одну дошку прибити, аби мати змогу пройти через споруду. Здебільшого її латали тим, що було під рукою, про якісний матеріал узагалі не йшлося», — ремствує Жанна Мальцева, яка виросла в селі Каплинці.

 

«Міст хитається з боку в бік. А перил на ньому не було вже в часи мого дитинства», — додає жителька села Замостище Марина Шевчук.

 

Жанна й Марина ходять через старий міст на пляж, що на правому березі річки Удай. І щоразу то ставало справжнім випробуванням.

 

От двом жінкам з активною життєвою позицією і спало на думку: треба щось робити, аби врятувати міст.

 

«Ми хочемо передати цей міст у спадок дітям і внукам, тому й забили на сполох», — говорять вони в один голос. 

 

Отак і народилася народна ініціатива. Активістки скористалися новим сервісом ПриватБанку — створили «Конверт» для збору донатів та накопичення коштів, а паралельно розповіли в соцмережах про своє починання з порятунку багатостраждального мосту. І багато хто відгукнувся на їхній заклик врятувати унікальну знакову споруду. 

«Небайдужі люди переказували свої кревні, хто скільки міг: від 5 до 5 тисяч гривень. Усі кошти ми невдовзі підрахуємо й обов’язково відзвітуємо про кожну копійку, — запевняє Жанна Мальцева. — До збору долучилися не тільки жителі довколишніх сіл, а й наші друзі, знайомі з різних населених пунктів України. Підприємці з Пирятина зателефонували й запропонували допомогу. Донати надходили навіть з-за кордону. Користувачі соцмереж допомогли й репостами, внаслідок чого багато хто довідався про нашу ініціативу. 

 

Зібравши кошти, ми насамперед зайнялися закупівлею кругляку, після чого домовилися на пилорамі про розпил колод на дошки. Тепер готуємо чоловікам, які роблять ремонт, обіди. Рятують міст усі охочі, адже це робота, що жодним чином не оплачується.

 

Ми просто оголосили, в який час збиратися, і ті, хто загорівся ідеєю збереження та відновлення мосту, приходять і працюють. Це жителі сіл Каплинці, Замостище, Вишневе, міста Пирятин, один чоловік аж із Києва. І староста села Каплинці Віра Шурхал нам сприяє: зі свого боку організувала робочу силу. Кожні робочі руки — на вагу золота».

Ремонт мосту триває вже понад місяць. Він затягується тому, що добровольці працюють лише по суботах. Адже в усіх є основна робота. 

 

«Як гласить прислів’я, гуртом і батька легше бити. Хочу висловити безмежну вдячність кожному, хто надав розголосу нашій ініціативі, привернув до неї увагу, пожертвував посильну суму на порятунок мосту або прийшов у свій вихідний і прибив дошку, — розчулено говорить Марина Шевчук. — Без такої підтримки ми навряд чи втілили б у життя своє починання. До речі, коли ми запитували дозвіл на ремонт мосту, з’ясувалося, що він узагалі не має господаря — ніде не значиться на балансі. Тож, я так зрозуміла, у його капітальному ремонті ніхто особливо й не зацікавлений. Звичайно ж, своїми силами капремонту ми не потягнемо: для цього потрібні дуже значні кошти, спеціальна техніка тощо. Тому міняємо тільки верхнє покриття й подекуди — балки перекриття, призначені для підтримки настилу. Аби мостом можна було безпечно ходити».

На окремих ділянках мосту дошки заново поклали в 1990-х роках, тож вони краще збереглися. Їх ремонтники поки що не чіпають — зривають тільки зовсім трухляві. Хоч буває й так, що от знімають старий настил, а балка з-під нього падає в річку.

 

У такому разі ініціаторки знову змушені шукати деревину. Вони зауважують, що укладатимуть нові дошки на балки стільки, наскільки вистачить благодійних коштів. Утім, радіють мої співрозмовниці, міст уже змінюється на очах. 

«Раніше ним наважувалися ходити хіба що безстрашні. Великою мірою пляж на правому березі річки був тільки нашим із Мариною, — стверджує Жанна Мальцева. — А коли ми взялися за ремонт мосту, сюди почали стікатися люди, які до цього, мабуть, уже давно забули про його існування. Приємно, що ми нагадали про цю унікальну споруду й що земляки почали нею ходити, збиратися тут, фотографуватися». 

 

«Ми з Жанною мало не плачемо від щастя, — зізнається Марина Шевчук, — адже моста не впізнати — він стає таким гарним. Емоції просто переповнюють душу. Бо ми бачили, яким він був: ідеш, було, ним і провалюєшся крізь настил. А зараз під ногами ці новенькі дошки… Бракує слів, аби висловити все, що відчуваєш. Безперечно, якби долучити до цієї доброї справи спонсорів та поміняти ще й палі з балками перекриття, було б узагалі круто».

За 90 років свого існування Каплинцівський міст обріс легендами, якими охоче ділиться місцевий люд. Реальною історією цього мосту поділилися на Facebook-сторінці Національного природного парку «Пирятинський».

 

Його почали будувати навесні 1933 року. А вже наприкінці 1934-го будівництво мосту-красеня було завершене. Лише на палі заввишки 10—12 метрів, «подушки» та прогони було витрачено майже 600 колод дуба.

 

Усього споруда має 46 прогонів. На вході на міст з обох боків поставили великі дерев’яні діжки з водою — на випадок пожежі, призначили доглядача. 

 

Міст відіграв важливу роль у житті тодішніх жителів села Каплинців та прилеглих населених пунктів. У важкі 1933—1934 роки люди, які працювали на його будівництві, одержували продуктові пайки, до яких входили гречана й просяна крупи, олія, макуха тощо.

 

Відтак у селі Каплинці від голоду тоді не загинув ніхто. І це в той час, коли житниця України — Полтавщина — посідала провідне місце за смертністю заморених голодом людей. 

У роки Другої світової війни міст через річку Удай став свідком бойових баталій. Коли 1943 року німецькі загарбники відступали, він був зруйнований — середину його зніс вибух.

 

Після визволення села Каплинці селяни поспіхом відремонтували міст — ремонт вівся з двох понтонних переправ. Нині, попри те, що несучі дубові опори та балки перекриття розтріскалися, втрачають свою міць, велич 90-річної дивовижної споруди не перестає вражати. Місцеві жителі вірять, що вона може стати однією з туристичних принад Полтавщини.