У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Від Києва до Безансона у Другу світову. Як українські батальйони звільняли Францію від нацистів
07.08.2024
Українські вояки танцюють гопак разом із французькими партизанами.
У 1944 році доля занесла два батальйони українських вояків до Франції.
Не бажаючи терпіти жахливе ставлення фашистів до себе, українці в повному складі перейшли на бік французьких партизанів і вже незабаром розпочали бої, щоб допомогти зі звільненням Франції.
Історія ніколи не перестає дивувати людей своїми вибриками і викрутасами. Часто в світі відбуваються, здавалося б, майже неможливі речі.
Хто б міг подумати, наприклад, що два батальйони українців, які не бажали служити ні радянським, ні гітлерівським силам, стануть французькими героями? Мабуть, ніхто.
Чи знали українські вояки, які охороняли Волинь, що вони з кандидатів в УПА потраплять просто до лав французьких партизанів макі? Теж навряд.
Чи здогадувалися французькі вояки, що будуть разом із людьми в німецькій формі танцювати веселі танці? Точно ні. Проте це сталося.
Ця стаття розповість вам про нелегку долю українців, які, фактично самі того не знаючи, потрапили до особистої армії Гітлера, а згодом перейшли на бік французького спротиву і навіть стали частиною французької армії.
Яблуко від яблуні
У липні-серпні 1941 року на Буковині, яку щойно відбили у більшовиків, сформували так званий Буковинський курінь, який фактично був частиною ОУН Мельника.
Його сформували за погодженням з німецькою та румунською сторонами. І вже незабаром він вирушив до Києва, де мав виконувати функції допоміжної поліції.
Але сильні впливи ОУН, хоч і мельниківської, німцям не сподобалися. Тому наприкінці 1941 року курінь було розформовано, а його особовий склад використано для формування 109-го і 115-го батальйонів шуцманшафта.
115-й батальйон, який утворився «на руїнах» Буковинського куреня, продовжував охоронну службу в Києві, поповнюючись особовим складом (велику його частину репресували фашисти за зв’язок з ОУН).
А в липні 1942 року одну з рот батальйону було вилучено для формування ще одного батальйону допоміжної поліції — 118-го. За іронією долі в цій роті служило чи не найбільше вояків з колишнього Буковинського куреня.
Таким чином і постали два батальйони шуцманшафта: 115-й і 118-й. Фактично утворені один з одного, маючи спільного «батька» — Буковинський курінь ОУН(м), ці батальйони шуцманшафта займалися тим же, чим і решта батальйонів допоміжної поліції.
Про утворення 102-го батальйону відомо значно менше. Він формувався в 1942 році на Крем’янеччині (Тернопільська область), але подальша доля у них була абсолютно однакова. У серпні-восени 1942 року всі три батальйони перекинули в Білорусію для боротьби з більшовицькими партизанами аж до 1944-го.
Бригада «Зіглінг»
У липні 1944 року німці, а з ними і всі поліцейські частини, відступили з Білорусії. У розпорядженні Вермахту одразу з’явилася велика кількість розпорошених підрозділів, які опинилися без завдання. З цією метою створюється поліцейська бригада «Зіглінг», у яку влили майже всі поліцейські підрозділи, що відступили з Білорусії.
Якоїсь точної національної приналежності бригада не мала. Близько половини особового складу становили українці, ще половину — білоруси, плюс цілий «коктейль» національних підрозділів: поляки, німці, росіяни, татари.
Моральний дух бригади був на дуже низькому рівні. На такому ж рівні було й екіпірування. Жодного посилення озброєнням поліцейські батальйони, максимум яких були 45-міліметрові трофейні гармати і легкі міномети, так і не отримали.
До бригади потрапили і герої нашої історії — 102-й, 115-й та 118-й українські батальйони шуцманшафту, які увійшли до складу 2-го полку бригади й отримали нові номери: 115-й і 118-й через нестачу особового складу були об’єднані в єдиний батальйон і отримали номер 62. Точний новий номер 102-го батальйону не відомий. Ймовірно, це був №61 або №63.
Незабаром бригаду Зіглінга (її було названо на честь її командира) вирішили використати для формування 30-ї дивізії Ваффен-СС (друга російська), яка існувала винятково на папері. Новоспечені українські вояки, вчорашні поліцисти, не провели ані дня в перенавчаннях чи злагодженнях з іншими підрозділами.
А сама бригада так і залишилася набором незлагоджених і бідних на амуніцію окремих батальйонів і сотень. Більшість їх не бачили одне одного ніколи, а просто частинами були відправлені до Франції для боротьби з партизанами, — починаючи з 17 серпня 1944 року.
Тим часом битва за Францію була у самому розпалі. В Нормандії союзники відбили всі намагання німців відкинути їх у море і розпочали переможний марш на схід. 6 серпня всі партизанські сили французів були об’єднані в FFI — Forces Franсaises de l’Intеrieur, що дослівно перекладається як Французькі внутрішні сили.
15 серпня розпочалася висадка союзників на півдні, а 19 серпня в Парижі було піднято антифашистське повстання.
Саме у вирі цих подій опинилися українські вояки 102-го (оскільки автору не вдалося встановити точний наступний номер, то використовується попередній. — Ред.) і 62-го батальйонів (колишні 115-й і 118-й).
Їхні командири, майор Лев Глоба (102-й батальйон) і капітан А. Негребецький (62-й), особисто знали одне одного. Вони бачили, що їхні люди готові воювати з більшовиками, але не мають жодної охоти битись із союзниками.
До того ж одразу після прибуття у Францію німці використали українські батальйони на важких інженерних роботах, мало не як рабів, що призвело до ще більшої ненависті до фашистів. Тож Глоба та Негребецький вирішили перейти на бік партизанів якнайшвидше.
1-й український батальйон імені Івана Богуна
Обидва українські батальйони прибули 18 серпня в місто Страсбург. А одразу звідти вирушили в райони своїх операцій. 102-й батальйон під командуванням Глоби 20 серпня прибув до містечка Везуль, що неподалік швейцарського кордону, а 62-й вирушив до Вальдаона, що приблизно за 20 кілометрів від Везуля.
Показовим є один випадок. На шляху зі Страсбурга до Везуля макі підірвали частину залізничної колії, через що ешелон з українцями змушений був зупинитися.
Німецькі військові, які вже діяли на місці диверсії, зловили п’ятьох французів, які просто проходили повз. Осатанілі фашисти хотіли їх розстріляти, але особисто Лев Глоба примусив вермахтівців відпустити захоплених французів.
Сили FFI дізналися про невдоволення українців і вирішили вмовити їх перейти на інший бік (логічно, що вони не знали про аналогічні наміри батальйону).
З ідеєю переходу виступив місцевий офіцер FFI Симон Дуайон, який звернувся з цією ідеєю до регіонального командира FFI Пола Гепратта. Гепратт дав добро на операцію.
Французькі партизани та вояки українських батальйонів.
Незабаром Дуайон і лейтенант Возняк змогли зустрітися й обговорити умови переходу. Перший контакт було встановлено.
Офіцери домовилися, що 62-й ліквідує всіх німецько-фашистських офіцерів і унтерофіцерів та перейде в FFI у ніч на 25 серпня.
Однак перехід у першу дату реалізувати не вдалося. Незабаром прийшов наказ передислокувати український батальйон у Діжон, що на 80 км західніше їхнього місця дислокації.
Але незабаром німецьке начальство свій наказ скасувало і наказало повернутися до Френ-Сен-Маме, містечка, що розташоване на 20 км західніше Везуля. Там батальйон мав стати на тижневий відпочинок.
Глоба розмістив батальйон у селищі Вельксон (4 км західніше Френ-Сен-Маме) і вирушив разом із лейтенантом Возняком на зустріч із Дуайоном. Це відбулося 26 серпня. Вони дійшли згоди, що батальйон перейде до французів наступного ранку.
Але здавалося, що і цьому переходу не вдасться відбутися. Німці знову підняли батальйон і наказали повертатися до Везуля. Однак Глоба вирішив, що вони вже «набігались».
Перехід
27 серпня о 10-й ранку командир 102-го батальйону майор Лев Глоба на західній околиці французького містечка Нуадан-ле-Ферру (13 кілометрів західніше від Везуля) випустив у небо зелену сигнальну ракету, що означало початок дій.
Бійці раптово атакували і вбили 24 німецьких офіцерів і 70 унтерофіцерів. Серед убитих був німець, майор на ім’я Ханенштейн. Саме він збирався розстріляти п’ятьох цивільних французів за підірвані колії. Українці в цій сутичці втратили двох людей із 820.
Таким чином за кілька хвилин 102-й батальйон знищив 94 німецьких старшин. Після чого вирушив у ліси Конфракур на з’єднання із загоном FFI, саме тим, який батальйон і мав знищити.
Перехід батальйону на бік французького спротиву приніс наступні трофеї:
— 4 45-міліметрові трофейні радянські гармати з 500 снарядами;
— 4 82-міліметрові міномети;
— 37 52-міліметрових мінометів;
— 21 станковий кулемет;
— 120 ручних кулеметів;
— 130 автоматів;
— 10 автоматичних пістолетів;
— 700 гвинтівок;
— 1 тис. мінометних снарядів;
— 6 тис. гранат;
— мільйони набоїв до стрілецького озброєння.
102-й мав також власну кавалерійську сотню на 90 шабель і власний обоз, який нараховував 210 возів і понад 500 коней.
Близько 6-ї години вечора того ж дня батальйон прибув на околиці лісу Конфракур, де його зустріли вже знайомі старшини FFI — капітан Дуайон і його товариш, лейтенант Клод Вуньйон, які були призначені як офіцери-зв’язківці з українцями.
Того ж вечора українцям повідомили, що тепер вони — офіційний бойовий підрозділ FFI, котрий носив назву 1 Bataillon Ukrainien (скорочено — БУК). Батальйон вирішив, що просто «Український батальйон» звучить надто сухо, тож вони вибрали собі назву імені Івана Богуна. Відтоді він став називатись 1-й український батальйон імені Івана Богуна.
Місцеве населення радісно вітало українців, французи радо погоджувались стати провідниками або ж медперсоналом в українців. Так, місцеві мешканці повідомили, що до лісу наближається німецька колона. 28 серпня Глоба підготував вогневу позицію, щоб атакувати колону із засідки, але бою не сталося. Колона вирішила оминути ліс.
Щодо капітана Негребецького і його людей, то він так і не зміг встановити зв’язок з місцевими партизанами. Але зрозумів, що чекати більше не можна.
Важлива ремарка. З невідомої причини в Безансон прибув не весь батальйон, а лише 3 його роти — 464 (за іншими даними — 456) бійці. Водночас вояки згадували, що цілий батальйон нараховував 500-600 бійців. Отже, принаймні 1-2 роти з батальйону перебували в іншому місці.
Уночі з 26 на 27 серпня Негребецький підняв батальйон. Атакувавши німецьких офіцерів батальйону і знищивши 24 (за іншими даними — 25), батальйон забрав усе наявне військове майно і відійшов у ліси.
На жаль, та сама решта батальйону (ймовірніше за все, одна рота), яка не була разом із Негребецьким, так і не дізналася про перехід до французів. У результаті вояків відділу було роззброєно і закинуто в концтабори.
Командира (роти) О. Паньківа було розстріляно, також було розстріляно ще одного українського офіцера на прізвище Петренко; ймовірно, він був заступником Паньківа.
Щоб ускладнити погоню, батальйон Негребецького одразу розділився на три частини і вирушив у ліси в пошуках партизанів. Одна рота батальйону все-таки вийшла на одного з членів FFI Жильбера Аміо. Той у свою чергу звів українців зі своїм начальством — капітаном Леклерком.
28 серпня всі три роти 62-го переформовувалися в Бут-де-Нодс, що південніше Вальдаона. Тут вони дізналися, що їхні товариші під командуванням Глоби успішно перейшли на бік французів у FFI й офіційно стали частиною цієї підпільної армії. А наразі прийшла черга і 62-го.
Тепер вони — 2-й український батальйон. Вояки вирішили також розширити свою назву і вибрали собі ім’я Тараса Шевченка, ставши 2-м українським батальйоном імені Тараса Шевченка.
Бойові дії 1-го і 2-го батальйонів
Сидіти в лісах і чекати американців українці не збиралися. Майже одразу українські вояки перейшли до активних дій.
У ніч на 29 серпня вони атакували й розгромили пост прослуховування Люфтваффе в містечку Семмадон, знищивши вісьмох німців, але втративши своїх двох убитими, і четверо людей було поранено.
31 серпня 1-й і 2-й батальйони атакували два німецькі конвої, які мали у своєму складі близько 10 автомашини і понад 200 вояків. Українці втратили 11 пораненими, але дощенту розбили ворога.
2 вересня близько 10-ї ранку три взводи з українського батальйону атакували містечко Мелін. На той момент там були два ескадрони козаків із 68-го козачого кавалерійського батальйону Ваффен-СС, який належав до 30-ї дивізії Ваффен-СС, тієї самої «паперової» дивізії, до якої було зараховано й 102-й із 62-м батальйони.
Після короткого бою з недавніми побратимами обидва ескадрони були знищені; а 37 козаків, які вижили, здалися в полон. На додачу до захоплення ще однієї партії озброєння українці звільнили 20 французьких заручників, яких німці збиралися розстріляти.
На початку вересня в Лондоні британські сили дізналися, що велика група «росіян» підняла повстання на сході Франції й успішно воює проти німців. Було вирішено делегувати до них змішану офіцерську групу союзників.
Її склад був надзвичайно цікавим: командиром був підполковник Уоллер Бут, якого тільки-но відкликали з Іспанії за «надзвичайно старанне викриття німецьких агентів».
Його заступником став лейтенант Марк Берк, колишня зірка американського футболу з Пенсильванського університету. До групи приєднався лейтенант Уолтер Кузьмук, десантник 101-ї американської десантної дивізії, його батьки були українськими емігрантами, а сам Кузьмук знав українську мову (у штабі таки розібралися, що це все ж не росіяни).
Останніми членами групи були французькі лейтенанти Коме і Шармар зі штабу головнокомандувача сил FFI. У ніч на 7 вересня група десантувалася з літака в районі лісу Конфракур, а близько 12-ї години 8 вересня прибула в табір 1-го батальйону.
Лейтенант Кузьмук одразу став надзвичайно популярним серед українців, оскільки його батьки були родом із Кременця, у якому й формувався батальйон, відповідно і більшість його учасників були звідти.
Українців оглядають французькі офіцери. Попереду гармата, що її українці забрали із собою в ліси.
Фото з архіву автора.
11 вересня українці увійшли до однойменного з лісом селища Конфракур. Радісні жителі висипали на вулиці, обіймаючи та цілуючи своїх визволителів.
12 вересня до міста прибули й офіцери FFI та регулярні американські війська, які стрімко просувалися на північ і схід. На честь звільнення містечка влаштували цілу церемонію.
Капітан Дуайон зачитав імена загиблих українців, а поряд із французьким триколором було вивішено український синьо-жовтий прапор.
Після цього лейтенант Берк дістав футбольного м’яча і запропонував зіграти, в результаті чого було влаштовано перший в історії товариський американсько-французько-український матч.
Щоправда, рахунок так і не зафіксували. Українці ж приготували дві величезні каструлі борщу й пригощали всіх охочих.
Під кінець у селище прибув 117-й кавалерійський ескадрон тієї ж 36-ї піхотної дивізії США. Ним командував підполковник Чарльз Дж. Ходжа. Побачивши, як французи п’ють за здоров’я людей у німецькій формі, Ходжа був просто шокований.
Тим часом 2-й батальйон не відставав від першого. Він допомагав звільняти міста Понтарль’є, Шо-ле-Пасаван, Домблан і Лес-Гранд-Бойс.
Борщ і футбол — це дуже добре, але війна ж нікуди не збиралася діватися. Тож українці продовжили участь у бойових діях.
14 вересня до Конфракура підійшли підрозділи Першої французької армії, які разом з українцями без бою зайняли містечко Комбофонтен (5 км північніше Конфракура). В цей момент Глоба та двоє його офіцерів отримали нагороду Військовий Хрест.
Останній бій 1-го батальйону відбувся 26 вересня, коли батальйон, одягнений у французькі чорні берети і німецьку уніформу, взяв участь у штурмі союзними військами міста Белфор (50 кілометрів східніше Везуля).
Вояки успішно виконали поставлене їм завдання і захопили висоту 736 поблизу міста. Цією перемогою і завершився бойовий шлях батальйону.
12 вересня сотня 2-го батальйону під командуванням Федорова і ще одна сотня французів потрапили у німецьку засідку поблизу Мошама. Обидві сотні змогли прорватися крізь потрійне кільце оточення. Бій тривав понад дві доби. За цей бій французи нагородили 8 вояків батальйону.
Останній відомий бій 2-го БУКу датується 13 вересня, коли українці зробили рішучий внесок у захоплення містечка Пон-де-Руад, яке виступало критично важливим залізничним вузлом.
За цей бій іще один вояк батальйону отримав Військовий Хрест. Таким чином, батальйон отримав мінімум 9 нагород. Серед нагороджених були комбат Негребецький, командири рот Білик і Федоров.
У результаті активних дій протягом вересня українці знищили понад 250 ворогів і ще стільки ж узяли в полон. На жаль, бої не обходяться без втрат. Близько 20 українських вояків віддали своє життя за вільну Францію, ще близько 50 було поранено.
Подальша доля батальйонів
Про підрозділи українців, які перейшли на бік французів, дуже швидко стало відомо радянській стороні. Важко було не помітити загони, які в сумі нараховували понад 1 тис. 200 бійців.
Отже, комуністи почали одразу добиватися арешту та екстрадиції українців. У зв’язку з цими позовами вже 28 вересня 2-й батальйон був розформований французами. Приблизно в ті ж дні розформували і перший батальйон.
Американські військові хотіли виконати позов СРСР, однак французи вступилися за українців. Вони заявили, що обидва батальйони належать до французької армії і є регулярними її підрозділами.
Отже, американці не мають жодної юрисдикції в цьому питанні. Насильно повертати українців французи не збиралися. Воякам дозволили обирати — залишитися у Франції або повернутися до СРСР.
На момент озвучення пропозиції (середина жовтня) в 2-му батальйоні залишилося приблизно 340 бійців. З них 116 погодилися на репатріацію.
Скоріше за все, таке велике число бійців пов’язане з тим, що просто на похорон семи вояків 2-го батальйону прибули двоє радянських офіцерів і почали агітацію вояків батальйону за повернення.
Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що жовнірам пообіцяли з три короби, в тому числі й амністію за повернення.
Звичайно, майже всі, хто погодився репатріюватися, були відправлені на Сибір. З 1-го батальйону також певна кількість вояків погодилася на виїзд до СРСР, точне їх число не відоме.
Швидше за все, їх було набагато менше, ніж у другому, адже червоним не вдалося дістатися до першого батальйону. Можна припустити, що загальна кількість репатрійованих бійців становила близько 200 осіб.
Відомо також, що невелика кількість вояків повернулася до СРСР і наприкінці 1945 року. Щоправда, їх навряд чи було більше за кілька десятків.
Тисяча українців, які вирішили залишитися у Франції, були влиті в 13-ту напівбригаду Французького іноземного легіону, хоча й існують свідчення, що деякі українці змогли продовжити життя у Франції без подальшої служби в армії.
Згодом українці в складі цього ж легіону будуть воювати з партизанами в Алжирі та Французькому Індокитаї. І хто знає, скільки українців з колишніх БУКів віддали своє життя десь у В’єтнамі? Важко сказати.
Старі французи декількох невеличких містечок департаменту Ду до сих пір пам’ятають веселих людей у німецьких уніформах, які разом з французами ганяли м’яча по полю, а опісля пригощали всіх смачним борщем.
Антон ОГЕЙ
