Олександр Тохтамиш: «Не передавайте дітям обмежень: не роби, не будь щасливим, не відчувай»

— Олександре Михайловичу, цікаво, як слова впливають на самопочуття? Ви мені колись радили не казати людям «не сумуйте», а казати «тримайтеся».

 

— Це базова річ також у дитячій психології, у психології виховання, тут є психологічні підґрунтя. Коли я професійно почав більше концентруватися на дитячій психології, моїй доньці було років три-чотири. Це особливо на дітей впливає: коли їм кажуть «не балуйся», «не роби того, не роби того», — дитина не чує отого «ні». Частка «не» взагалі не сприймається. Колись ми вийшли з донькою після дощу прогулятися, я це згадав і замість «не ходи по калюжах» сказав їй: «А спробуй ходити по сухому, обходити калюжі». І це спрацювало.

 

Колись я натрапив на книгу американського психотерапевта Стіва де Шейзера «Слова з самого початку були магічними». Ми, дорослі, іноді не звертаємо уваги, наскільки діяльність залежить від формулювання. Оскільки у дорослих є частина дитячої психіки, то це відбувається також і з ними. 

 

Щодо наукового підґрунтя, то тут треба згадати Еріка Берна. Це засновник такого напряму психотерапії, як транзактний аналіз. Це відомий напрям, спеціалістів якого зараз готують в Україні. Це його концепція життєвого сценарію.

 

Якщо дитина чує від батьків у ранньому дитинстві, а особливо в дошкільному віці, що інколи вони, ніби як з хорошими намірами, кажуть: «Ну чого ж ти такий тупий, ну подумай!» — то це програмує: «ти тупий». Те, що дитина чує, а особливо від близьких людей, воно викарбовується в мозку. І те, як ми спілкуємося з дітьми, — це певною мірою програма: «будь таким, не будь таким», і насправді це діє як обмеження.

 

Ерік Берн виділяв дванадцять таких базових обмежень, які батьки несвідомо передають дітям: «не роби», «не будь щасливим», «не відчувай»... Як у давньому єврейському анекдоті: «Абрамчику, тобі пора додому! — Мамо, я що, змерз? — Ні, ти хочеш їсти». Це заборона відчувати.

 

— Тобто заборони потрібно переформулювати у дозволи?

 

— Я проводжу тренінги. Якось у нас був спільний проєкт в Одесі, там ми працювали з цими заборонами, і я їх дійсно переформулював у дозволи. Тобто кожна заборона трансформується, змінюється на дозвіл.

Ось власний приклад.

 

Коли в дитинстві я брав у руку молоток, щоб постукати, батько мені казав: «Поклади, ти не вмієш». Це заборона: «не роби». І я це згадав, коли починав вивчати ці речі. Значить, у мене теж ця програма. І коли ти це усвідомлюєш — це шлях до звільнення, на дозвіл: «я маю вміння, я можу робити».

 

— Які ще слова впливають на дітей? 

 

— Окрім батьківських слів, впливають казки, слова пісень. Те, що ми чуємо в дитинстві, певною мірою може працювати як програма, життєвий сценарій. За Берном, це потрібно усвідомити, щоб отримати дозвіл, щоб розширити спектр свого вибору.

— Зараз такий час, коли справді треба триматися. Бо в багатьох людей депресія, страхи щодо війни, щодо того, наскільки близько вона прийшла до кожного дому. Скажіть, будь ласка, як заспокоювати людей? Треба казати не «не панікуй», а «заспокойся»?

 

— Це вже багато хто, можливо, і розуміє. Утім це непросто втілювати. Тому що ми на автоматі можемо сказати: «не роби того, не роби того», «не забудь те, не забудь це». «Тримайся» або «будь бадьорим» — це навряд чи суттєво знизить депресивність, але це більш гармонійна взаємодія. Бо якщо я чую такий негатив, з благими намірами — «не нервуй», — то на рівні стосунків я нервую також поруч з тією людиною, яка це каже. І це конфліктність. Я можу щось сказати у відповідь, «сам не нервуй», наприклад.

 

Слова «тримайся», «заспокойся» — більш екологічні. Та коли це постійно повторюється — це індивідуально сприймається. Деколи кажуть: «досить вже». Ми маємо усвідомлювати зворотну реакцію людей. Один психолог сказав, що сенс спілкування, комунікації — у зворотному зв’язку, який ми отримуємо. Комусь підходить одне слово, комусь інше. Загальне правило: формулюємо позитивно, але індивідуальне сприйняття ми маємо неоднакове.

 

Тут корені ще беруться з теорії афірмації. Колись один француз, Куе, лікував позитивними твердженнями. Він був аптекарем, й інколи замість пігулок він писав і давав фрази, які треба повторювати для себе щодня по декілька разів: «з кожним днем мені стає все краще і краще». Афірмація — це позитивне твердження, яке не містить слів «не хворій», замість цього — «з кожним днем я почуваюся більш здоровим». Куе — це один з піонерів використання афірмацій у психотерапії.

 

— Давайте ще розтлумачимо, як спрацьовує афірмація.

 

— Є закономірність, що афірмативні фрази діють, коли людина в розслабленому стані, тоді у нас активнішою стає права півкуля мозку. Вона — це нелінійна логіка. З точки зору правої півкулі мозку, там немає протилежностей, тобто, біле та чорне — це факти, а верх і низ — це напрямки. І вони поєднуються. Функціонування правої півкулі ближче до несвідомої частини психіки.

 

Є такий метафоричний образ, що наша психіка — це айсберг: верхня частина — це свідома частина, а нижня частина — несвідома. В айсбергу верхня частина — це одна десята, а нещодавно в одній із наукових доповідей я почув, що 95% нашого функціонування психіки є несвідомим.

 

І молитва, й афірмація, і спрямована медитація, і самогіпноз — це те, що працює. Навіть видатний психотерапевт Мілтон Еріксон досліджував явище гіпнозу і виявив, що багато залежить від індивідуальних особливостей.

— Нещодавно ви повернулися з Кракова, з Ягеллонського університету, де відбувся Конгрес з медичного та клінічного гіпнозу. Ваша доповідь містила результати дослідження особливостей переживання війни українцями, проведеного на базі факультетів психології Київського університету імені Тараса Шевченка та Базельського університету (Швейцарія).

 

— Є класичний гіпноз і сучасний, або еріксонівський, гіпноз. У класичному гіпнозі якраз не звертали уваги на формулювання. Будь-який спеціаліст сучасного гіпнозу апріорі знає, що важливим є позитивне формулювання. Тому що це більш екологічно, це те, що працює більше на інтеграцію психіки, на можливості самокерування. Коли з’явився еріксонівський гіпноз, він надав більше можливостей до самогіпнозу.

 

Одна з базових цілей психотерапії — це розширення системи вибору людини. Для саморозвитку — мати більше вибору в кожній конкретній ситуації. Розширення виборів і знаходження ресурсів — це опосередковане навіювання, зокрема, через позитивні афірмації, через отримання дозволів, і це працює якраз із прийняттям ресурсів нашої несвідомої частини.

 

Мілтон Еріксон, видатний психотерапевт, звернув увагу, що у несвідомій частині психіки є передусім позитив, є ресурс, і тому варто довіряти своєму несвідомому. Тоді воно відплатить нам новими можливостями, потужними ресурсами.

 

— Які тези звучали у вашій доповіді?

 

— Вона містила, зокрема, статистику впливу війни на українців. За нашими результатами, досить високий відсоток цивільних українців переживають депресію, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), розлади сну. Якщо брати приблизно, то кожна третя цивільна українка і кожний п’ятий чоловік мають симптоми ПТСР. При цьому чомусь парадоксально: серед тих, хто залишився в Україні, суттєво нижчий рівень ПТСР, ніж серед тих, хто виїхав за кордон.

 

Також я говорив метафорично про «гіпноз миру» і «гіпноз війни». Тобто багато з нас, включно з президентом, говорили, що «поїдемо на шашлики в травні», хоча тоді вже були попередження з точки зору логіки і хто давав цю інформацію — вже знав, що буде війна. А все одно не вірилось. Все одно якась частина мене сподівалась чи не вірила. Тож я говорив про «гіпноз миру». Тому що переїжджаєш кордон — там мирне життя, які там обстріли! І мирний стан діє як гіпноз.

 

А воєнний стан, той, який ми пережили, — це стан, який викликає навіть певні гіпнотичні феномени. Зокрема, один з відомих феноменів гіпнотичного трансу — це викривлення часу, коли людина в гіпнотичному стані може оцінити час як більш довгий чи більш короткий.

 

У мене таке було в перші дні, місяці війни — мені здавалося, що це один великий день. Або навпаки, хтось казав, що кожний день тягнеться дуже довго. Це викривлення часу — показник трансового стану, багато хто з нас це переживав. Метафорично я назвав це гіпнозом війни. Хоча і було очікувано з точки зору логіки, що війна буде, все одно це був стрибок з одного стану в інший, зі стану миру до стану війни.

 

Звичайно, стан війни — це певною мірою стан виживання, де активізуються захисні механізми, мобілізуються резерви.

 

— Який досвід є корисним?

 

— Я говорив і про концепцію посттравматичного розвитку. Якщо ми переживаємо психічну травму, це може бути травма дитинства або травма війни, — ми не можемо це змінити, минуле не зміниш. Але є поняття розвитку з використанням цього досвіду. Людина, яка воювала, має цей досвід.

 

Багато з бійців проходять етап неконтрольованої агресії. Ще багато років це буде. Один із симптомів ПТСР — це неконтрольована агресія. Коли я працював у Швейцарії, в Базельському університеті, професором і консультував українців, був такий випадок.

 

Прийшла жінка, яка жила в одному з гуртожитків для українців. На кухні вона зробила просте зауваження чоловіку. Він, як я зрозумів, воював, можливо, у 2014 році, тому що він таке спілкування сприйняв як атаку, як загрозу своєму життю — і почав жінку душити. Невідомо, що сталося б, якби хтось не проходив поруч.

 

У жінки була дуже сильна образа і травма, тож вона хотіла, щоб чоловіка покарали, написала заяву, а далі скаржилася, що швейцарська судова система м’яка, розгляд справи затягується. У неї також була психологічна травма, вона весь час переживала загрозу своєму життю, що сталася несподівано. Жінка була у дуже депресивному, пригніченому стані. Відбулося декілька психотерапевтичних сесій, щоб це зняти.

 

— Стан захисників після повернення з фронту — делікатна тема.

 

— Непросто дається розуміння того, що проявляється неконтрольована агресія людини, яка воювала. Та це досить типово. У мене був на прийомі учасник війни з 2014 року, захисник Донецького аеропорту, який переживав випадки неконтрольованої агресії ще два-три роки, поки він цього позбувся.

 

— Як люди мають сприймати те, що в Україні війна, але цим не надто переймаються обивателі в інших країнах?

 

— Повертаючись до конференції. Ще я говорив про немедичний синдром, більш використовуваний у масмедіа, — це так званий синдром Апокаліпсису. Після початку повномасштабної війни часто кажуть, мовляв, «третя світова».

 

Коли ми у стані війни, то нам здається, що весь світ у стані війни, вся увага на цьому. Але переїжджаєш кордон — там мирне життя. У Швейцарії казали: «А що, у вас досі війна?». Почули про Бучу, перемкнулися далі на стрічку новин — і забувають. А для нас це Апокаліпсис. Для багатьох світ дійсно руйнується.