Як вишколити характер юні, якій розбудовувати Україну в майбутньому, — над цим не раз замислювалися відомі громадські діячі та педагоги.
Нині, в час випробувань, коли під загрозою — виживання цілої нації, питання формування характеру молодого покоління має бути визначальним.
Професор Омелян Вишневський у посібнику «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» питанню формування характеру приділяв надзвичайно важливу роль, посилаючись на спадщину видатного педагога Григорія Ващенка.
Саме період юнацтва, коли відбувається інтенсивне становлення, «кристалізація», Григорій Ващенко називав найзмістовнішим.
Маємо надмету
Гартування до дорослого життя неможливе без формування волі, наголошував Григорій Ващенко (1878—1967). Дуже часто дорослі намагаються усіляко вберегти дітей від труднощів, дбаючи винятково про комфортні умови життя. Народжений на Чернігівщині педагог зауважував, що перешкоди на шляху кожної людини неминучі, але не треба цього лякатися.
Варто боятися іншого — безконфліктного, «гладкого» життя, що робить людину безхарактерною та безвольною.
Григорій Ващенко походив із давнього козацького роду. Навчався в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Його молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, який став відомим ученим-літературознавцем, засуджений 1930 року начебто за участь у Спілці визволення України (СВУ).
«Гонитва за щастям і насолодою, — писав Омелян Вишневський, — робить людину рабою і жертвою випадку. Щастя-нещастя, удачі-невдачі для людини віри і чину — як права і ліва рука. Вона не хитається з боку в бік, а йде вперед до чогось більшого, не нарікаючи».
З настанови бути дієвим, вольовим та дисциплінованим формується характер людини, а відтак і характер нації. І тут важливо, як писав Григорій Ващенко, уникати безцільного життя.
Людина, яка наповнює своє життя цінностями, вірить у свою силу і свою перемогу. «Таку людину не зупинять жодні перепони, — писав Григорій Ващенко, — саме тому, що це цілісні натури. Всі їх властивості, як фізичні, так і психічні, є органічною цілістю, в центрі якої стоїть висока мета».
Утім, щоб досягати тієї високої мети, потрібно мати і знання, і мотивацію, і розуміння того, навіщо взагалі вишколювати національний характер. Теорія і практика тут переплетені міцно.
Коли повномасштабна російсько-українська війна триває четвертий рік, а загалом — дванадцятий, однак не має бракувати патріотизму і завзятості, як було від 24 лютого 2022 року.
Утім тривожні новини, якими рясніє інформаційний простір останнім часом, змушують прокомунікувати, що ще треба робити, аби ми були гідні пам’яті наших героїв.
Не розпорошуйтеся на дрібниці
Пишаємося нашими доблесними воїнами. Бо українці протистоять значно чисельнішій армії нападника. Юне покоління героїчний чин так само сприймає усім серцем. Але чому маємо прикрі винятки?
Все частіше читаємо про те, що російські спецслужби через соціальні мережі вербують неповнолітніх українців, пропонуючи швидкий заробіток. Обіцяють гроші за підпалені автомобілі, адміністративні будівлі, електропідстанції. Й обіцянки про «золоті гори», наче іржа, подекуди роз’їдають ще не зміцнілі душі.
Кого тут обвинувачувати, до кого апелювати? Коли, наприклад, інтернет вибухає дивним відео, на якому учні, нехай і буквально лічені секунди, але нетолерантно ставляться у шкільній постановці до працівника центру комплектування, який приніс повістку.
Через інтернет ворог цілеспрямовано сіє і в дитячі душі зерна зневіри і розбрату, та й власних сепаратистів можемо знайти. Противагою має бути змістовне патріотичне виховання без пафосних промов і фальші. Бо юні душі чудово відчувають блюзнірство.
Коли у дорослих на словах «Героям — слава», а насправді — брак волі, честі й гідності, то діти можуть підхопити для наслідування поганий приклад.
Проєкт дитячих малюнків «Мамо, я бачу війну» (2022).
Авторка — Майя, 13 років, м. Снятин, Івано-Франківщина.
Варто активно згадувати настанови авторитетних українських політиків, педагогів, філософів, які надзвичайно велику увагу приділяли формуванню національного характеру, наголошуючи як на позитивних, так і на негативних сторонах.
Настільними книгами мають стати праці Миколи Костомарова, Дмитра Чижевського, В’ячеслава Липинського, Володимира Яніва, Євгена Онацького, Григорія Ващенка. Ці автори порушують питання формування українського національного характеру, наголошуючи на їх сильних та слабких сторонах.
Підкреслюючи емоційність українців, нашу схильність до жертовності в обороні краю, практики та науковці виділяють і негативні риси нашого характеру, які заважають, коли йдеться про державницькі інтереси.
Виступаючи на Першому українському національному конгресі (1935 рік), Роман Білинський наголошував: «Коли йдеться про такі особливі прикмети характеру, як активність, легкість, послідовність, рішучість, витривалість, точність, то тут важливу роль відіграє волевий чинник, який у нас, українців, не дуже розвинутий.
Людей непересічно здібних досить у нас, та ті здібності страшно часто марнуються через слабку волю. Легше знайти у нас людину, здатну до одноразової самопожертви, ніж до дрібної, але постійної напруги... Тому школення волі і виховання характеру вважаю справою незвичайної ваги».
На тому ж конгресі детально аналізував український характер психолог Яким Ярема (1884—1964). Він зробив наголос на інтровертності, а відтак на егоцентризмі української натури. На думку доктора філософії (1922), професора Українського Високого педагогічного інституту у Празі, егоцентризм заважає господарським успіхам, і це створює проблеми для розвитку держави.
Звідки ж коріння української вдачі і чому дослідники присвятили вивченню цього питання стільки уваги? Професор Євген Онацький (1894—1979) писав про українську емоційність, посилаючись на праці інших дослідників.
Дмитро Чижевський (1894—1977) убачав в українській емоційності більше позитивних моментів, а В’ячеслав Липинський (1882—1931) бачив, швидше, недоліки:
«Надмірна чутливість (при пропорційно слабкій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється також дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Увага наша, не керована волею та розумом, увесь час розпорошується під впливом нових емоційних подразнень, що нищать попередні.
Досить, наприклад, подразнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, аби він забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття цілої нації. За таких умов політика в Україні є найбільш тяжкою і невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти методи організації, що розвиває волю та розум, обмежує надмірну чутливість».
Божу кару — ворогам!
Невже емоційність настільки небезпечна і як усьому цьому давати раду? Євген Онацький зазначає, що немає чого так вже лякатися емоційності як однієї зі складових українського характеру.
«Це дар Божий, який лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчості, але в наших невмілих руках цей Божий дар перетворюється на Божу кару, — влучно зазначає професор. — Від нас залежить, чи вдасться повернути її первісне, творче, а не руйнівне значення».
Запитаймо себе, чи замислюємося ми над цими питаннями. І чому саме педагоги приділяли питанню формування волі і характеру таке важливе значення?
Відповідь очевидна: саме молодому поколінню належить узяти відповідальність, якою буде наша країна в майбутньому. Тож питання, яким буде це майбутнє покоління, аж ніяк не другорядне.
Аморальні та безпринципні, згодні на все заради легких грошей — це про тих небагатьох осіб, хто сьогодні йде на співпрацю з ворогом, виконуючи сумнівні завдання. Патріотів України — мільйони.
Формування характеру нації і характеру людини — справа державницької ваги. Викорінюємо ті недоліки, які заважають сформуватися нам як сильній нації, мілітаризованій, з почуттям гідності та сильною волею, — це як прополювання бур’янів, якщо хочемо мати гарний урожай, попри негоду і «колорадів».
Ретроспективний погляд в історії допоможе нам глибше зрозуміти самих себе. «Вкорінення засад матріархату заважає українцям побудувати власну державу, — писав Омелян Вишневський (1931—2019). — Видається також правдоподібним свідченням про те, що наші пращури просили варягів, аби ті правили ними: «Земля наша велика й багата, а ладу в ній нема».
Професор Омелян Вишневський звертав увагу на ознаки варязького типу. Оскільки варяги вирізнялися своєю хоробрістю, войовничістю, ініціативністю, то саме ці риси відбилися на характері українців (враховуючи той факт, що варяги одружувалися з українками).
«Іду на Ви!» — так попереджав Святослав Завойовник, що домагався свого не підступом, а духовним аристократизмом. Найбільше він цінував свою честь, у якій втілювалася честь Батьківщини.
Відгомін цього аристократизму духу, шляхетності віднаходимо у наших героїчних захисників, воїнів, для яких важить честь та обов’язок перед своєю Батьківщиною.
Дякуємо партнерам, обійдемося без «опікунів»
Повертаючись до теми емоційності українців, звернімося до характеристики Омеляна Вишневського.
«Такі особливості характеру, як естетизм, ліризм, запальність і швидке заспокоєння, схильність до гніву та образ, байдужість до великих речей, трактуються неоднозначно. Оскільки чуттєвість українця бере верх над волею, це робить його характер недостатньо продуктивним у політичному та господарському сенсі. Безвольна людина і безвольна нація завжди шукають собі «опікуна», що неодноразово позначалося у нашій боротьбі за незалежність».
Чи не набатом звучать ці застереження в наш час?
Наслідки діянь антидержавної влади на світанку нашої незалежності призвели до роззброєння та ослаблення нашої держави. Шукали собі «опікунів» чи то на сході, чи то на заході, і от маємо немалу залежність від чужинських рішень та бажань. Своїх же пророків, на жаль, переважно оцінюємо лише після їхньої смерті.
Про це писала аристократка за походженням і силою свого духу Дарія Віконська (1893—1945). У збірці «За силу перемоги» письменниця акцентує увагу на необхідності коригування базових етнопсихологічних рис, які мали б усунути конкретні недоліки в характері української нації, що призводили до втрат державності.
Нас не зламати.
Фото з сайту kamin.rayon.in.ua.
Як складно і водночас просто! Своїм життєвим досвідом Дарія Віконська мала право на те, аби «усунути конкретні недоліки в характері української нації».
Немов досвідчений хірург, вона препарує українське тло, аби українці позбулися тих негативних рис національної вдачі. Вчитаймося і замислимося: чи не актуальні ці висновки Віконської нині? Адже йдеться не про приватні речі, які можуть бути непоміченими цілому загалові.
Дарія Віконська вважала, що недоліки в характері української нації загрожують втраті державності! Отож, за словами письменниці, на заваді стоять культ слабких, заздрість, злорадна та хамська поведінка, безоглядне критиканство, дивовижна здатність побачити скалку в оці ближнього і не помітити нічого за собою; сентиментальний патріотизм.
Нарочиті українські строї та тужливі пісні аж ніяк не свідчать про силу духу та непоказну любов до своєї Батьківщини. Недаремно Дарія Віконська писала про те, що, лише коли повернулася «домів», почала цінувати своє, рідне, бо ми і є тією самою Європою, і то віддавна.
Дуже боліло письменниці, коли українці сліпо захоплюються чужим, заморським, аби лише не своїм. І повсякчасний пошук собі нових господарів — то не порятунок.
Пасивність і лінощі до перемоги не доведуть
Своє варто не просто любити, а треба захищати, боронити від чужинських зазіхань. Сила нації — в традиції, зауважувала письменниця, і хто відрікається історії, той відрікається себе.
Століття рабської залежності від волі імперій негативно позначилися на ментальності українців. Минули десятиліття, а праця Дарії Віконської не втратила актуальності, так само, як її заклик всі сили спрямувати на формування сильної, вольової нації, здатної на державний чин, на здобуття й перемогу Української самостійної соборної держави.
Суголосними є думки Григорія Ващенка, який закликав викорінювати оті «ментальні вади», адже вони не є приватною справою, натомість не йдуть на користь державницькій справі. Серед таких вад, на думку Григорія Ващенка, повна аполітичність, пасивність, лінощі.
За несприятливих умов індивідуалізм перетворюється на егоїзм, що призводить до нехтування суспільними інтересами.
Говорячи про чинники, які впливають на український характер, Яким Ярема наголошував: саме історичні катаклізми були вагомим чинником, що суттєво вплинув на український характер. «Безкінечні історичні лихоліття спричиняли кожного разу душевну втечу від світу». А що може дати підневільне життя? Нічого, крім примітивного виживання.
Про те, як впливає геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів, писав учений Олександр Кульчицький (1895—1980). За таких обставин сформувалися дві основні життєві настанови — героїчна та мінімалістична.
Якщо перша пов’язана з лицарством, то друга — такий собі споглядальний стан, який, радше, нагадує бажання зберегти себе за будь-яких обставин.
Проєктуючи ці розмисли на нинішню ситуацію, маємо також два погляди на жорстоку війну. Або героїчний чин, або ухилянство. І третього тут не може бути за жодних обставин.
Століття бездержавності, роки репресій зробили свою справу. Як писав Євген Маланюк, витворився протеїзм українця, тобто здатність пристосовуватися до найскладніших та найтрагічніших обставин. Для суто фізичного вживання цього досить, а от для державницьких справ...
Український національний характер — не стала субстанція, а живий організм. І тут має бути все гармонійним: і наша українська емоційність, і розум, і воля. І це все маємо закладати в основу національного виховання молоді, бо немає нічого страшнішого, як писав Євген Сверстюк (1928—2014), як виплекати покоління, «в якому багато хто ні в що не вірить, нікого не любить і нічого не хоче».
Наталія ОСИПЧУК
