Що для України трагедія, для світу — частина гри: що не так із дискусіями про мирні переговори з рф

У Києві про мирні переговори заговорили ще активніше під тиском трагічних подій 8 липня після масових обстрілів росією українських міст. Зокрема, світ вразив обстріл дитячої лікарні Охматдит.

 

З’явилось чимало нових прожектів про наближення закінчення війни. 

 

Про це писали як вітчизняні, далекі від питань дипломатії блогери, котрі постійно переживають потрясіння через ракетні обстріли, так і відомі закордонні аналітики, а це вже зовсім інші орієнтири.

 

Вочевидь — на лідерів своїх країн. Серед них, скажімо, американці Ендрю Баєрс, Рендал Швеллєр, Фред Флейтц, Кейт Келлер, Глорія Макдональд та інші.

 

Це вказує, що вирішення питання війни росії з Україною тільки для Києва є основним. Для решти світу — частина гри. Путіна, як і раніше, цікавить картинка зібраних земель колишнього СРСР, що поселилась у нього в голові задовго до повномасштабного вторгнення.

 

І всі сьогоднішні прожекти закінчуються одним — Україна має поступитись територіями заради припинення війни. 

Тим часом останні соціологічні опитування українців показують, що частка українців, які виступають за переговори з росією, зростає.

 

Ці висновки засоби масової інформації, здебільшого закордонні, сприйняли як сенсацію. 

 

Отже, за результатами дослідження центру імені О. Разумкова, 44% опитаних українців вважають, що час для початку офіційних мирних переговорів України і росії настав.

 

І якщо додати сюди тих, хто на загал може говорити про «кордони 1991 року», а вдома на кухні казати «швидше б уже ця війна закінчилась», то цей показник може бути більшим, імовірно, наближатись до 50%.

 

Частка тих, хто не готовий до мирних перемовин, становить 35%. Не визначились 21% опитаних. 

 

65% опитаних вірять у те, що Україна може перемогти росію на полі бою. Не вірять у перемогу української армії 16% опитаних.

 

Водночас 83% респондентів не погоджуються на виведення українських військ із контрольованої Україною території Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, а 84% категорично проти, аби віддати ці області агресорові. І 77% не погоджуються зі скасуванням всіх західних санкцій проти росії.

 

Водночас на запитання соціологічного центру КМІС: «Якби це залежало від вас, чим би ви були готові поступитися під час переговорів з росією?», більшість українців відповіли, що нічим, — 61%. 7,6% готові віддати українські території. 14% готові відмовитися від прозахідного вектора вільного розвитку України.

 

Показово, що з травня 2022 року по грудень 2023 року кількість людей, які вважають, що заради миру можна поступитися територіями, збільшилась майже вдвічі — з 10% до 19%.

 

Певний період оптимізму серед українців у 2022 році, на думку соціологів, підтримувався яскравими перемогами на півночі України, на Харківщині та Херсонщині у 2022 році.

 

У 2023 році таких перемог не було. Україна втратила частину територій (Бахмут, Авдіївку, Мар’їнку та ін.). Були серйозні затримки з допомогою від США. Навесні 2024 року росія почала наступ на півночі Харківщини.

 

У травні 2024 року вже 30% українців виступали за компроміси в переговорах з росією, наводить дані своїх досліджень КМІС.

Однак, незважаючи на активізацію дискурсу про можливі варіанти завершення війни — від мирних переговорів до можливої передачі рф частини території України, — суспільство все ж публічно орієнтується на збереження та повернення всіх територій у кордонах 1991 року.

 

А що ж наш президент? З одного боку, він стверджує, що ніколи не віддасть Крим. З іншого — недавно під час виступу в Інституті Рональда Рейгана Зеленський поставив несподіваний і важливий акцент: «Коли ви кажете про територію, то маєте розуміти, що нам потрібно передусім рятувати людей і державу». 

 

Варто зазначити, що президент Володимир Зеленський опинився в ситуації цугцвангу, коли з усіх боків тиснуть усі — міжнародна спільнота, котра прагне припинення війни на будь-яких умовах, і громадянське суспільство, котре почало ділитись у баченні шляхів закінчення війни. 

 

Очевидно, світ досі не зробив або просто забув уроки історії та не завдає собі клопоту на основі результатів минулих воєн проводити аналогії, робити тверезі висновки та планувати спільні дії.

 

Дипломат Роман Безсмертний вважає, що питання здачі територій, навіть натяк на це, взагалі не має бути в публічному просторі України.

 

«Бо, скажімо, Донбас і Крим — це два в одному, це українці й це кримські татари, — каже Роман Безсмертний. — Світ уже окремо й разом вчиняв злочин і глумився над Україною. Після завершення Першої світової війни в Парижі, коли підписували Версальський мирний договір, українців навіть на поріг не пустили.

 

Пізніше, вже після закінчення Другої світової війни, — в Тегерані, Ялті і Потсдамі здали Україну в Радянський Союз. Я не заперечую геніальність Черчилля і Рузвельта, але треба розуміти, що в тій трагедії, яку пережило людство, Україну здали Сталіну. 

 

Ті, хто підводить сьогодні Україну до здачі територій, думають, що, поклавши до рота скаженому собаці путіну ласий шматочок України, його умиротворять і він перестане кусатись. Перестане так, як «перестав» кусатись гітлер, коли отримав Чехословаччину, після цього війна пішла далі й призвела до 75 мільйонів людських жертв.

 

Московський плешивий фюрер не зупиниться на Україні. Через короткий період в Україні буде призначено якогось рейхскомісара та буде якийсь там зіц-президент. А ті, хто у Вашингтоні думають, що вони далеко від москви, вони помиляються. За нинішніх швидкостей та дальності польоту ракет вони — поруч. І біснуватий собака, наївшись крові на європейському континенті, піде в Америку. Зупинити його буде неможливо», — переконаний Роман Безсмертний.

 

На жаль, такий закон жанру, коли схиблений новий світовий диктатор іде в похід задля підкорення земель та народів і заради нових визнань його величі й всемогутності. І це потрібно усвідомлювати. 

«Зараз склалася унікальна історична можливість чи для Байдена, чи для Трампа, чи для Ле Пен, чи для Стормера, — вважає політик Безсмертний. — Але схоже, що з усіх європейських лідерів найкраще усвідомлює реальність лише італійська прем’єрка Джорджа Мелоні. У мене є бачення того, як треба діяти. По-перше, всьому демократичному світу варто згрупуватись. І нехай «Рамштайн» стане військово-технологічним штабом.

 

У його рамках треба розробити відповідь на два питання: мета військово-політичного союзу та якою буде росія після того, як плешивий фюрер підпише капітуляцію. І по-друге, треба, щоб саміт миру перетворився на військово-політичний союз.

 

Інакше і Європа, й Америка пізнають увесь жах нечуваної путінської агресії. На цей раз не потрібно буде летіти, щоб бомбити Лондон, ракети туди долітають дуже швидко. Здатність вступити в цю війну Китаю та Ірану, гадаю, всі усвідомлюють. Поки що між ними ще немає ні технологічного союзу, ні тактично-стратегічного на рівні штабів. 

 

Те, що я пропоную, вкрай необхідно. Україна за всі ці 11 років війни дала чималу паузу й можливість світу підготуватися до війни. І настав час, коли світ має об’єднатися, аби на першій стадії дати Україні все, що необхідно. На другій — розробивши відповідні підходи, стратегію і тактику, відповідні операції, спільне командування і, сформувавши спільні сили, завдати удару по кремлю. Іншого варіанта, іншої розв’язки в цій ситуації немає». 

Для Заходу Україна — справді важливий пазл, але лише пазл. Місце й роль України, яка самовіддано бореться за себе, остаточно досі ще не визначено. Тому переговори тривали завжди.

 

Іноді вони були глухішими, іноді виразнішими. Але вони постійно велися через Туреччину, Катар, Арабські Емірати та Саудівську Аравію. Відносини з росіянами підтримували й Держдеп, і ЦРУ, й Україна через ГУР, і Єрмак по лінії СВР (служба зовнішньої розвідки рф). 

 

Ще в лютому 2023 року була історія з активізацією переговорів на стамбульській основі. Але, як тоді стверджували джерела в офісі президента, глава ОПУ Єрмак перервав комунікацію, пояснивши це тим, що її варто продовжити після швейцарського саміту миру, який посилить позиції України. Однак із посиленням позицій не склалося.

 

Ну що ж, рухаємось до листопадових можливостей.

 

Водночас настав час, коли потрібно сідати і видумувати (звізуалізувати) нову Україну. Тільки після того, як буде сформовано й чітко виписано бачення нового майбутнього України, воно зможе постати. Але це має хтось узяти і зробити.

 

Чи чинна влада? Питання. Бо ми бачимо, що загальна політична ситуація у країні ускладнюється тим, що довкола Зеленського багато обережних, прихованих ворогів, але мало реальних суперників на політичному полі.

 

Адже лише в серйозній політичній боротьбі він міг би викристалізуватись у самостійного політика. І, можливо, тоді в нього була б власна потужна стратегія вирішення головної нашої мети — виходу з війни, — настільки переконлива, що й Захід на неї пристав би без зайвих боягузливих питань і застережень. А не те, що скажуть одні чи якими обіцянками нагодують інші, тобто потрібен власний план дій для збереження української державності.