Анатолій Паламаренко: «Турбує мене недбале ставлення до мови, а вона ж об’єднує націю!»

— Анатолію Несторовичу, ви вже 77 літ на сцені, й за цей час багато змінилося. Немає художніх рад, цензорів, партійного нагляду. Чи легше стало достукатись до людських сердець, донести Слово? 

 

— Зараз стало цікавіше. Особливі умови роблять людей глибшими, уважнішими до сприйняття слова. Після тамтої війни люди були згорьовані і прагнули ковтка мистецтва, і зараз так само.

 

— Ви вмієте і корову пасти, і ціпом молотити, знаєте усю сільську роботу. Як так вийшло, що ви обрали Слово? Чи, може, воно вас обрало?

 

— Ця стежина якось непомітно мені простелилася. Моя баба усіх у селі могла перекривити, може, оте лицедійство і мені передалося. У сім років я почав пасти корови — і свої, й чужі. А у вісім уже читав у школі Гоголя, монолог «про товарищество» з «Тараса Бульби». 

 

Відтак на усі святкові чи пам’ятні дні виходив на шкільну сцену, а ще на сцену сільського клубу у вихідні. Школу тоді зобов’язали робити концерти по селах, і ми частенько їздили — 4-5 малих артистів, учителі — розважали селян. Я читав Чехова «Ванька Жуков», Шолохова з «Піднятої цілини» уривки про діда Щукаря, Остапа Вишню. 

 

І тоді я відчув, що у мене до цього душа лежить і хист є. І що більше я декламував, то більше переконувався в акторському покликанні. Після школи рік провчився у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі і вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, правда, з другого разу. 

— У вишах навчають художнього слова чи потрібна самопідготовка?

 

— Є така дисципліна у театральних вишах — «сценічне слово». Коли я вчився, та й зараз, але ж факультативне навчання, тобто необов’язкове. Її викладають здебільшого люди, які ніколи й на сцені не були. Курси попроходили і читають. Тому як хочеш навчитися — мусиш знайти майстра і слухати, як він говорить. 

 

От після інституту я був зачарований Юрієм Шумським. Я його живого ніколи не бачив, але по радіо все переслухав. Як він читав Чехова, Остапа Вишню! Тоді на сцені грали Гнат Юра, Дмитро Мілютенко, Микола Яковченко. Було в кого вчитися, але кумиром моїм був Шумський.

 

— Після театрального інституту ви працювали у Хмельницькому театрі, але міряли про сольні виступи, моновистави, чи не так?

 

— Звичайно. За рік я повернувся в Київ і став до роботи у філармонії. Згодом мене почали запрошувати у спільні концерти Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко, Микола Ворвулєв. І, ви знаєте, зі слів цих корифеїв, як мені потім переказували, ми одне одного доповнювали.

— Це були виступи тільки в Києві?

 

— Ні, це були гастролі. Особливо багато працював спільно з Гнатюком. Навіть «Запорожця» заробив!

 

— Робота з такими майстрами, мабуть, не лише матеріально вплинула на вашу долю?

 

— Передусім це формувало мій смак, для мене це було найголовніше, повірте. Крім того, це шлях до елітної публіки, яка розуміється на оперному і камерному мистецтві. 

 

Згодом я вже почав виступати із сольними програмами, допоки не потрапив на всесоюзний графік. Тоді в СРСР вийшла книжечка «Мастера художественного слова», де з України було лише двоє митців — я і пані Олександра з Харкова, от забув її прізвище. 

— Я завжди дивувався, де у вас тої сили береться? Мало того, що напам’ять дві години читаєте, так ще й глядачів тримаєте у жменьці.

 

— Я вам скажу, що я дуже вимогливий до себе. Дві години віршів легше вивчити, аніж прози. А я ж читав і «Кайдашеву сім’ю», «Зачаровану Десну», уривки з «Виру» Григорія Тютюнника, Остапа Вишню. 

 

Я йшов у заводські гуртожитки в Києві і сам пропонував виступитиперед робітниками. Мене уже впізнавали коменданти, радо збирали бажаючих в одній з кімнат. А це було і п’ять, і десять людей, що вмощувалися на ліжках, — мені було досить. І допоки я отаким чином не прожену, було,разів із тридцять усю свою програму, на сцену філармонії не виходжу.

 

— Але ж це колосальне навантаження, та й часу скільки забирало!

 

— Е, дорогенький, без праці успіху не бу-ва-є! Я ж виконую, а сам придивляюся, як слухачі поводяться, який у них рівень довіри. Бачу, щосьзаскучали, е-е, треба в цьому місці попрацювати. Лише після такої школи можна і прем’єру робити, люди будуть слухати і я заволодію залою. Бо на виступ треба йти впевнено.

Лицар українського слова.

 

— Бо інакше образ буде непереконливий?

 

— Саме так нас навчав у інституті керівник, професор Володимир Неллі. Бо ти ж мусиш зіграти не лише зовнішність, а образ мислення автора. А скільки треба підходів до цього звершити? Скільки знати про автора. От візьміть «Мені тринадцятий минало» (декламує). Тут же два переживання — дитини і дорослого, а нюансів скільки!

 

Мені дуже пощастило з учителем. Чудова людина професор Неллі просив і вимагав, щоб його студенти не розмовляли російською, винятково рідною мовою! Бо мова в українському театрі — це основа. Тому вона має бути природною, а не робленою, штучною. Ось як, хоча він сам не сказав жодного українського слова під час нашого навчання. 

— Кобзар у вашому виконанні не просто переконливий, відчуваєш велич справжнього громовержця, будителя нації.

 

— Тарас — це великий дар українському народу від Бога, хоча не всі це й досі розуміють. Не кожен народ має такого велета. Скільки я його перечитав, а щоразу дивуюся, як він міг так написати, як? Яка температура почуттів, яке дерзновіння, потуга, а правда так і нуртує у кожному рядку! 

 

— А як особисто ви готувалися до декламування Шевченка? Це інтуїтивне прочитання чи раціональні студії?

 

— Це був тривалий шлях. Я рік не вилазив з музею. Вивчав його шлях, оточення, добу, усіх біографів і дослідників Шевченка перечитав: Чалого, Кониського, Зайцева, Шагинян, Оксану Іваненко. А як прекрасно змалював Шевченків образ Іван Тургенєв! 

 

Мова має об’єднувати націю

Герої — захисники 

63 роки роботи у філармонії

Людина, якщо вона розумна, мусить усе життя вчитися