— Зараз стало цікавіше. Особливі умови роблять людей глибшими, уважнішими до сприйняття слова. Після тамтої війни люди були згорьовані і прагнули ковтка мистецтва, і зараз так само.
— Ця стежина якось непомітно мені простелилася. Моя баба усіх у селі могла перекривити, може, оте лицедійство і мені передалося. У сім років я почав пасти корови — і свої, й чужі. А у вісім уже читав у школі Гоголя, монолог «про товарищество» з «Тараса Бульби».
Відтак на усі святкові чи пам’ятні дні виходив на шкільну сцену, а ще на сцену сільського клубу у вихідні. Школу тоді зобов’язали робити концерти по селах, і ми частенько їздили — 4-5 малих артистів, учителі — розважали селян. Я читав Чехова «Ванька Жуков», Шолохова з «Піднятої цілини» уривки про діда Щукаря, Остапа Вишню.
І тоді я відчув, що у мене до цього душа лежить і хист є. І що більше я декламував, то більше переконувався в акторському покликанні. Після школи рік провчився у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі і вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, правда, з другого разу.
— Є така дисципліна у театральних вишах — «сценічне слово». Коли я вчився, та й зараз, але ж факультативне навчання, тобто необов’язкове. Її викладають здебільшого люди, які ніколи й на сцені не були. Курси попроходили і читають. Тому як хочеш навчитися — мусиш знайти майстра і слухати, як він говорить.
От після інституту я був зачарований Юрієм Шумським. Я його живого ніколи не бачив, але по радіо все переслухав. Як він читав Чехова, Остапа Вишню! Тоді на сцені грали Гнат Юра, Дмитро Мілютенко, Микола Яковченко. Було в кого вчитися, але кумиром моїм був Шумський.
— Звичайно. За рік я повернувся в Київ і став до роботи у філармонії. Згодом мене почали запрошувати у спільні концерти Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко, Микола Ворвулєв. І, ви знаєте, зі слів цих корифеїв, як мені потім переказували, ми одне одного доповнювали.
— Ні, це були гастролі. Особливо багато працював спільно з Гнатюком. Навіть «Запорожця» заробив!
— Передусім це формувало мій смак, для мене це було найголовніше, повірте. Крім того, це шлях до елітної публіки, яка розуміється на оперному і камерному мистецтві.
Згодом я вже почав виступати із сольними програмами, допоки не потрапив на всесоюзний графік. Тоді в СРСР вийшла книжечка «Мастера художественного слова», де з України було лише двоє митців — я і пані Олександра з Харкова, от забув її прізвище.
— Я вам скажу, що я дуже вимогливий до себе. Дві години віршів легше вивчити, аніж прози. А я ж читав і «Кайдашеву сім’ю», «Зачаровану Десну», уривки з «Виру» Григорія Тютюнника, Остапа Вишню.
Я йшов у заводські гуртожитки в Києві і сам пропонував виступитиперед робітниками. Мене уже впізнавали коменданти, радо збирали бажаючих в одній з кімнат. А це було і п’ять, і десять людей, що вмощувалися на ліжках, — мені було досить. І допоки я отаким чином не прожену, було,разів із тридцять усю свою програму, на сцену філармонії не виходжу.
— Е, дорогенький, без праці успіху не бу-ва-є! Я ж виконую, а сам придивляюся, як слухачі поводяться, який у них рівень довіри. Бачу, щосьзаскучали, е-е, треба в цьому місці попрацювати. Лише після такої школи можна і прем’єру робити, люди будуть слухати і я заволодію залою. Бо на виступ треба йти впевнено.
Лицар українського слова.
— Саме так нас навчав у інституті керівник, професор Володимир Неллі. Бо ти ж мусиш зіграти не лише зовнішність, а образ мислення автора. А скільки треба підходів до цього звершити? Скільки знати про автора. От візьміть «Мені тринадцятий минало» (декламує). Тут же два переживання — дитини і дорослого, а нюансів скільки!
Мені дуже пощастило з учителем. Чудова людина професор Неллі просив і вимагав, щоб його студенти не розмовляли російською, винятково рідною мовою! Бо мова в українському театрі — це основа. Тому вона має бути природною, а не робленою, штучною. Ось як, хоча він сам не сказав жодного українського слова під час нашого навчання.
— Тарас — це великий дар українському народу від Бога, хоча не всі це й досі розуміють. Не кожен народ має такого велета. Скільки я його перечитав, а щоразу дивуюся, як він міг так написати, як? Яка температура почуттів, яке дерзновіння, потуга, а правда так і нуртує у кожному рядку!
— Це був тривалий шлях. Я рік не вилазив з музею. Вивчав його шлях, оточення, добу, усіх біографів і дослідників Шевченка перечитав: Чалого, Кониського, Зайцева, Шагинян, Оксану Іваненко. А як прекрасно змалював Шевченків образ Іван Тургенєв!
Мені важливо було заглибитися, наскільки це можливо, в його мислення. Виконавець повинен стати співавтором. Після копіткої роботи я підготував велику програму — й отримавШевченківську премію.
Тепер я вже можу сказати, що розумію Тараса, його почуття і його слово. Але не одразу, ой не одразу мені відкривалося слово, на якому побудована та чи інша поезія, слово, за яке тримається увесь зміст. От ви знаєте, яке таке головне слово в «Заповіті»?
— Поховайте? (невдоволено похитує головою). Кайдани порвіте? (теж ні). На Вкраїні милій?
— Та ні ж! Звісно, що поховайте, а не кремуйте, і в Україні, а не Білорусі. «На мо-ги-лі» — ось куди тягнуться усі ниточки тексту. Тобто, найвище місце в степу, козацька могила — ось де домінанта.
— Ви хочете сказати, що Тарас Григорович відчував свою висоту і значення для народу? Усвідомлював себе отим будителем?
— Звичайно. Він же бачив ставлення до себе простого народу, як вчили його поезії, як шанували його і підтримували. Ось далі в «Заповіті»: «Як понесе з України до синього моря кров во-ро-жу...». Хіба це не пророцтво, хіба не здійснилося?!
— Цікаво, що інші виконавці ставлять наголос на «кров», а ви — на «ворожу».
— Теж до цього не одразу прийшов. Я ж працюю не лише на сцені. Поза сценою скільки роботи. Я думаю над текстами безперервно! І це теж від професора Неллі. Його школа.
Моя дипломна робота була про роль Якима у виставі «Влада темряви» за Левом Толстим. Мені 22 роки, а треба було зіграти старого діда-русака. Я ходив у Лавру й уважно спостерігав за паломниками з московії, як вони спілкуються, як їдять, як ходять. І настільки вріс у цей образ, що і рідна тітка не впізнала. Ось фото, подивіться (показує альбом).
Мова має об’єднувати націю
— Що вас найбільше турбує у галузі культури?
— На жаль, чимало. Ось у мене в педуніверситеті студенти, яким я викладаю свій предмет «Слово», не знають, хто такі Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко. А якось запитав, з чого починається «Кобзар», який перший твір? Жоден не відповів. А це ж майбутні філологи! Школу закінчили, Шевченка вивчали...
— Проходили!
— О, бачте, про-хо-ди-ли. А нічого не зрозуміли. І такий формалізм скрізь. Ото треба згадати раз на рік до дати і все. А у нього ж поезії вселенської сили! Його треба зрозуміти, а як зрозумієш, то й полюбиш і вже не зможеш жити без нього. В школі не вчать цього.
Ось у травні був я на Чернечій горі. Виступав. А потім хор імені Верьовки як вшкварить коломийку, ну хоч танцюй. Прислухався, а це ж Тарасові слова: «За горами гори хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі». Боже ж ти мій! Питаюся письменників, що поруч, хіба можна так паплюжити великого змісту слова?! Розводять руками.
— За керування хором Анатолія Авдієвського такого не траплялося?
— Що ви, він такої наруги не дозволив би... Або оце молодіжний гурт співає: «Мені однаково, чи буду жить в Україні чи ні, та-та-та, однаковісінько мені». Якісь африканські ритми... Хіба для цього Шевченко писав сльозами своїми і потом? Що це: легковажність чи нерозумність?
Турбує мене недбале ставлення до мови, а вона ж об’єднує націю!
— Ви маєте на увазі русизми, а тепер вже й англіцизми, з якими бореться Ірина Фаріон?
— О, я її обожнюю і завжди запрошую на концерти, коли виступаю у Львові. Це жінка-герой, це світоч. Вона веде величезну просвітницьку роботу, а яка мова у неї, так і ллється, як у Златоуста. Я її роками дивлюся в ютубі. Наша влада і наша інтелігенція слухали б її уважно і знали б, яка людина є у нас!
І подивіться, наскільки дрібненькими виявилися її опоненти, що кинулися на неї, як пси, кусати, паплюжити, аж слина бризкала. А ще ж про-фе-со-ри! Але я знав, вона все одно переможе.
А ще мені болить, що за 33 роки Незалежності ми не створили ідеології. Кучма колись сказав: «Українська ідея не спрацювала» — і всі повірили. Один Віктор Ющенко намагався щось змінити, повернути народ до власного коріння. І за це його хотіли зі світу звести.
— Ви торкнулися недбалого ставлення до мови, але ж коли ви розпочинали, суржик теж був, згадайте Штепселя і Тарапуньку.
— Тоді інакше все було. Владі треба було продемонструвати дружбу народів, тому вона і вітала такі номери. Існування української мови хоча б у такому вигляді надавала підтримку всьому народові. Інша справа зараз. Так, я вам більше скажу, недбальство не лише у мові, в культурі взагалі!
Що робить пан Поплавський, яку культуру розвиває? Чого вчить? Як безголосому співати чи як за гроші стати популярним? Причому це його особисте ставлення до культури спричинило такі наслідки, він же в усіх цих шоу сам бере участь. Хоча менеджер він талановитий.
Скільки тих безголосих на естраді і скільки беззмістовних порожніх пісень абсолютно чужої мелодики?! Отак і люди після концерту виходять порожні, то яке це мистецтво? А дійсно талановиту молодь забирають на Захід. Скільки їх там уже, випускників наших консерваторій! І в родинах люди вже не співають пісень.
Більшовики мову з язиком виривали, а пісню не подужали. Я пам’ятаю: ні світ ні зоря йдуть селяни на жнива з серпами та косами і співають, вертаються стомлені — знов співають. І це в голодний 47-й рік! А тепер, бачиш, де й ділося...
— Анатолію Несторовичу, ви все ж таки найбільш знані саме через виконання гумористичних творів, зокрема Остапа Вишні і Павла Глазового. А як ви познайомилися з Глазовим?
— Він сам до мене підійшов й питається: «Чому мене не читаєш?». Я відказую, що вас Андрій Сова читає. «Мало!» — і пропонує віршовані усмішки. Я тоді багато прози виконував, кажу: «Мені треба розгону, як у прозі...». Він почав писати під мою манеру виконання. І так помалу-помалу я почав виносити його творчість на свою сцену. В нього дуже був складний характер, але ж талановитий страшенно. Міг за день сім гуморесок написати!
— І завжди смішні?
— Одного лише разу трапився екземпляр, що не сміявся. Потім скарга на мене надійшла такого змісту: «Виступал Паламаренко, всє смєялісь. А мнє било нє смєшно. Прошу наказать». Або ще один курйоз. Львів, радянські часи, Будинок офіцерів, закінчився мій сольний виступ. Я в гримерці, а двері не зачинив, жіночки проходять до виходу, мабуть, дружини офіцерів, і чую таке: «Малопонятно, но інтєрєсно».
Герої — захисники
— Як сприймають гумор нині, зокрема на фронті? Знаю, що ви там були.
— Десь років три тому на Донеччині... За шість днів ми зробили вісімнадцять виступів. Усього кілька кілометрів до передової. Бійці відпочивають, хто лежить на землі, хто сидить, а я стою, читаю Гоголя, Глазового. Коли команда: усі в укриття! Розвідка доповіла, що нас уже визначили за ціль. Ледь ми добігли до бліндажа — як гахнуло! На тому місці, де я виступав, — отакенна вирва. Я це ніколи не забуду.
А людям треба якось розвантажитися, особливо бійцям, скинути тягар війни. Вони сміються, обіймають артистів. Як же без гумору, це як борщ без солі? Я лише ведучій сказав: «Не представляйте мене Героєм України. Герої — оці хлопці».
— Як ви можете пояснити той факт, що сьогодні й у гуморі спостерігаються фальш, несмак, дріб’язковість? Гумористичні програми наче є, але вони не смішні.
— Бо сміятися по-справжньому може лише той, хто вміє плакати. Все, що звучить зі сцени, має бути щирим, від серця, лише таке мистецтво має силу.
«Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос, й більш нічого, а серце рветься, ожива, як їх почує...». Оцей шлях від власного серця до серця слухача треба знайти.
— Значить, секрет не в язику, а в серці!
— Саме так! Язик — це лише інструмент.
— Мені довелося побувати у вас на іспиті в музичній академії, слухати студентів і ваш майстер-клас у філармонії. Зауважу, що ви подаєте студентам багато нюансів: як розкрити зміст тексту і його емоційну забарвленість; як знайти саме ту голосну, яку треба виділити, піднести; де треба пауза, а де на одній ноті прочитати, щоб домінанта залишилася домінантою. Ви прагнете, щоб майбутні виконавці копіювали вас?
— Боже збав! Я навчаю лише майстерності, техніки, розуміння тексту і подачі фраз. Копіювати не варто, бо особистість власну загубиш. Так і я йшов. Виконавців слухав, але шукав себе. Починав із серйозної літератури: Шолохова, Чехова, Гоголя. А одного разу прочитав зі сцени «Мати» Довженка — надзвичайно трагічну річ. І чую раптом, дитинка заплакала. Е, думаю, я на правильному шляху. Бо якщо акторський виступ викликає сльози, то це досягнення.
Щодо студентів, то я даю їм те, чого в школі не вчать. Навчаю орфоепічної вимови, яких помилок слід уникати. Що слово не повинно бути порожнім, а на-пов-нен-ним! У ньому можуть бути різні чуттєві фарби, демонструю які. Як відчувати текст, бо ж мають народитися почуття, а вони вже дають сигнал мовному апарату.
Навчаю виконувати, а не читати поезію, прозу. Хороша проза, я вам скажу, — завжди поезія, бо має свій ритм. Я не перестаю дивуватися, яка чудова література була від нас прихована! Зовсім нещодавно пішов у бібліотеку і вперше прочитав «Тигролови» Івана Багряного, «Жовтий князь» Василя Барки. Це ж геніальні твори.
— Ви хочете сказати, що школа не дає дітям розуміння слова?
— Освіту дали, читати навчили, документ є. А розуміти не навчили! Вчитель, який зацікавить дитину глибинами змісту твору, навчить дивуватися його лексичній і стилістичній красі, багатству мови, о, такого вчителя вони не забудуть ніколи. Біда в тому, що вчителі й самі не дуже-то прагнуть розуміти те, з чим працюють. Відчитав години — та й годії. Але, з іншого боку, й діти не читають, уява їхня не розвивається! Отака проблема. А я за читання на пасовищі не раз батогом получав малим...
— Коли ви ще самі навчалися, чи відразу вас помітили в інституті?
— Розпочалося навчання з етюдів з уявним предметом. Треба було щось вигадати чи бувальщину розповісти. Але має бути подія в сюжеті. Десь отак: «Осінь, хлопчик пече картоплю біля скирти, набирає соломи, підпалює, вона тріщить, перегорає, кидає картоплю, тоді вибирає її, перекидає з долоні в долоню, дмухає, обпікається до сліз, руки чорні, губи чорні, їсть, плямкає, виносить перегорілу солому, вона летить на стерню, спалахує, топче, гасить, втирає піт з лоба, сідає навпочіпки, п’є».
Отак розповідаю і бачу, студенти слину ковтають. Значить, правдиво, бо подіяло. Тому й помітили і якось завжди чекали, а що там Паламаренко іще придумає. Хоча не все мені вдавалося з першого разу. Аж, було, розлютився на себе. Але я від природи — людина дисциплінована, не жалів себе ніколи, працював денно й нощно.
І зараз, було, прокинуся серед ночі й думаю, особливо перед концертом. Нас так готували в інституті — працювати й працювати над собою. А як не виходить — відраховували. Після першого курсу чотирьох чи п’ятьох студентів відрахували з акторського і перевели на «кладовище талантів» — театрознавчий факультет.
— Ви зараз працюєте зі студентами музичної академії (колишня консерваторія) і педуніверситету імені Михайла Драгоманова, а в рідний Театральний ніколи не запрошували?
— Була ціла епопея наприкінці 1980-х. Я вже народний артист. Останній міністр культури УРСР Юрій Олененко вирішив, щоб я набрав цілий курс майстрів художнього слова. Спочатку було нічого, а потім підсунили мені дружину ректора наче на допомогу, інших викладачів. Вони побачили в мені конкурента — і почалися інтриги. Потім із ЦК партії принесли записку-прохання прийняти одну абітурієнтку до себе на курс. А я вперся, вона ж бо п’ять літер не вимовляє!
Із ЦК дзвонять ректору: «Хто у вас там такий грамотний, що він собі дозволяє?». Ну й почали мене їсти. І ось на моє п’ятдесятиліття виходить журнал «Україна» з портретом на останній сторінці (глечики накривати!). А на тому фото я такий згорьований... Я більше не витримав і написав заяву на звільнення.
63 роки роботи у філармонії
— Нещодавно в одному з виступів ви читали твори Григора Тютюнника і прохопилися, що маєте борг перед ним, що ви мали на увазі?
— Якось були у нього на квартирі на Раєвського (нині вул. Павла Загребельного. — Авт.) і Григір показав свої свіженькі оповідання. Попросив почитати. Я взяв у роботу, але згодом поклав у шухлядку, бо вже приступив до Тараса, пропадав у музеї... Тоді, до речі, ніхто Шевченка не виконував. Коли Григір дзвонить: «Чого мене не читаєш?». Кажу, що працюю над Кобзарем. «А, ну тоді я почекаю». Голос такий бадьорий, впевнений, з притиском. А потім його не стало...
— Ви тоді працювали у філармонії?
— Так, і досі працюю, вже 63 роки! Що інтересно, у ті часи лише кілька працівників філармонії розмовляли українською, уявіть собі. Це Лариса Остапенко (дружина О. Білаша), Діана Петриненко, Ніла Крюкова, Віктор Женченко і Паламаренко. Начальство називало мене «національно схвильований», у тому числі й сам Щербицький. Телефон прослуховували. Але нікуди не викликали, слава Богу.
— А ви завжди виконували лише українською?
— Ні. Коли по Союзу їздив, мусив російською читати. Хоча це мені набагато складніше. А одного разу в Петропавловську-Камчатському розпочав російською, а мені із зали: «Давай по-українськи!». Я перепитую публіку: «Можна українською?». Вся зала зааплодувала, загула. Правду кажуть, що нашого цвіту по всьому світу.
— Серед студентів музичної академії, де ви працюєте понад 35 років. чи є у вас учні, які понесуть далі вашу словесну корогву?
— Аж один. Артем Басалай. Він вчився вокалу в Анатолія Кочерги, працював, був на фронті, має семеро дітей. Кочерзі прямо сказав: «В мене душа більше до слова лежить». Мене називає «творчим батьком». Він має прекрасну пам’ять, багато творів вивчив. А як він читає «Фату Моргану» Коцюбинського! Я думаю, він продовжить мою справу.
А найталановитіші учениці — це Людмила Монастирська, її вже увесь світ знає, та Ольга Кульчинська, солістка Нью-Йоркської Метрополітен— опера. Ольга, коли навчалася, підготувала сольний концерт. Як вона гарно виконувала «Побожну» Стефаника!
Є у нас програма з Ганною Семець, випускницею минулого року. Називається «Похорон» на слова Анатолія Матвійчука, ви чули уривок на нашій зустрічі у філармонії.
— Наскільки важлива майстерність у слові для вокалістів, чи не вагоміша музикальність?
— Я завжди порівнюю Гмирю і Шаляпіна. Гмиря співав у академічній манері і мав бас потужніший, аніж у Шаляпіна. Але який Шаляпін майстерний у слові, як вільно він імпровізує, які акторські дані! Ось послухайте їхню «Блоху» і порівняйте. Вправність у слові може зробити людину великою.
— Як ви доглядали протягом життя свій воістину золотий голос, що він і досі як грім?
— Я маю здорові і живі гланди, тому жодних обмежень. І морозиво з’їм, і насіння лузаю, а холодну воду з дитинства люблю.
— Ваше прізвище говорить, що ваші предки — церковнослужителі, паламарі. Чи не було у вас думки озвучити Святе Письмо?
— Предки були дійсно релігійними. Дядько по батькові був дяком на Київщині, навіть не одружувався, а батько — старостою церкви в Макарові. А щодо запису Святого Письма, знаєте, на жаль, ніхто не пропонував...
Проте цікава деталь. Як почалася війна та обстріли, ми виїхали у Старий Самбір, а це березень, Шевченківські дні. То мене запросили у греко-католицький храм і я більш ніж годину читав Тарасові поезії. Як тепло мене вітали! Добрі люди на півтора місяця прихистили, ще й костюм господар дав, аби я гідний одяг мав для виступів. Я й намагався віддячити: виступав у школі, бібліотеці, перед воїнами.
Людина, якщо вона розумна, мусить усе життя вчитися
— Це вже вдруге за ваше життя рвуться снаряди коло рідної оселі. Але в 1941-му вам не вдалося евакуюватися...
— Та куди там! Брат Олексій тоді рятував місцеву бібліотеку. Закопав і показав нам, отак 50м від причілкової стіни і 50м від межі. Так любив читати! Відкопали вже без нього, у 1943-му, бо загинув. Батько за допомогу партизанам потрапив у «Бухенвальд», сестру вивезли у Німеччину. Ми ховалися від нальотів у погребі разом із сусідами і чужими людьми. Хата була велика, на 8 кімнат. Колись батько купив у жида, який тікав від погромів. Тож і погріб був великий.
Німці якось збили наш літак, він упав у болота. То наш сусіда дід Матвій врятував льотчика. Як йому вдалося? Бо ж кругом німці. У нас у хаті теж вони жили й мене на табуретці фотографували. Десь є карточка.
А одного разу погладив мене німчура по голівці, а я його батогом по халявах. Це мені роки три було всього. Мама в плач: «Кляйн, дурненький!». Злякалася, бо ж німець при нагані. А той пішов до іншої кімнати й приносить мені шоколадку. Отак оцінив мою гідність! Хіба нинішні окупанти вчинили б так?!
Батько і сестра, слава Богу, повернулися додому. Батько відразу мені чобітки шкапові пошив (швець був знаний — усе село його взувачку носило!) і ми навіть усі сфотографувалися. По війні батько працював ветеринаром у колгоспі. Потім інша біда — голод...
— А які спогади у душі залишив голод 1946—1947 років?
— Макуха! Зараз не усі знають, що воно таке. Макуха соняшникова була мені, як шоколад «Рошен». Шукали з хлопцями гнилу картоплю на полі, з якої матері робили моторженики. Або ще ласували пшеничкою, як досягне воскової стиглості. Як повезе! Бо за торбу колосків 10 років давали.
А лановими ставили нелюдів, катюг. Як у Шевченка: «Оцей лукавий лановий, стара собака, та ще й бита». Бувало, получали ми, хлопці, батогом аж до крови від того ланового. Біда навкруги. І так мені боліло отеє людське горе, я його як губка вбирав, аж захворів до відчаю. Депресія чи що? Мати навіть до ворожки водила.
— Ваша повага до людей і відповідальність перед ними — плоди родинного виховання?
— Не тільки. Знаєте, людина, якщо вона розумна, мусить усе життя вчитися. Десь на початку 1990-х ми з Дмитром Гнатюком їхали на концерт у Петриківку. І в Дніпрі, як з вагона виходили, Дмитро Михайлович оступився й упав з висоти. Аж побілів, так забився. Повезли у лікарню — тріщина тазових кісток.
А в Петріківці ж концерт після обіду. Тож приїхав я один на концерт. А народу набилося, 9 травня, свято. Хвилююся, бо ж, чекали Гнатюка як-не-як. І ось-ось мені виходити на сцену, коли бачу з вікна, як під’їжджає авто, а з нього на ношах витягають Гнатюка. Напівлежачи, наче фараона, несуть — і просто на сцену. Він так і проспівав дві пісні — і його винесли. Я вже добув концерт сам. Потім нас машиною відвезли до Києва. Від Гнатюка я теж вчився відповідальності.
— Нещодавно вас аж двічі викликали до суду, ще й до Верховного. З ким судитеся?
— (Сміється). Там теж люди, ще й які інтелігентні! Запросили почитати Григора Тютюнника і Павла Глазового.
— Так що суду ви вже не боїтеся?
— Хіба що Божого!
