У нас сьогодні з’явився рідкісний шанс відбудувати знищені окупантами підприємства на більш високому технологічному рівні.
Але, на думку кандидата економічних наук, голови Комітету економістів України Андрія Новака, відновлення втраченого не принесе суттєвих змін, якщо управлінська і бізнесова еліти не зважаться реалізувати в країні чітку модель економічного розвитку.
Яким шляхом піти і з чого почати — питання далеко не риторичні, тому вимагають конкретних відповідей уже зараз.
«Держава має відбудовувати винятково те, що є державною власністю»
— Пане Андрію, окупанти обстрілами знищили фактично всі великі підприємства на сході та півдні країни. Як на вашу думку, чи є сенс відновлювати їх заново? Можливо, в середовищі економічних експертів вже обговорюється план створення більш сучасних компаній на прикладі фірм, які нині випускають дрони та іншу військову техніку?
— Мовою математики, відбудова зруйнованого — це необхідна, але недостатня умова для того, аби ми через деякий час не дійшли висновку, що втрати і жертви, які зараз несе Україна, виявилися марними. Тобто, замало — відбудувати зруйноване. Необхідно вивести українське виробництво на більш високий рівень економічного розвитку.
Головне при цьому — значно поглибити структуру національної економіки і перейти від економіки ресурсної до економіки індустріальної і високоіндустріальної. Торгувати з усім світом потрібно не сировиною та ресурсами, як зараз, а готовими товарами і послугами. Тільки тоді наша економіка буде високорозвиненою, що дасть змогу підвищити рівень життя населення.
Якщо ж ми відбудуємо зруйноване на старих принципах, то для українців нічого не зміниться. Ми і далі матимемо кілька десятків супербагатих олігархів (власників цих ресурсних підприємств), а решта залишиться на тому ж рівні життя, на якому була і є зараз, на жаль.
— До речі, про олігархів. Переважна більшість із них на початку повномасштабної війни успішно виїхала за кордон і третій рік поспіль тримає носа за вітром. Що буде з їхніми зруйнованими підприємствами, придбаними свого часу фактично за безцінь? Може, на державному рівні вже обговорюється ця проблема?
— Основним джерелом фінансування відбудови приватних підприємств мають бути їхні безпосередні власники. Умовно кажучи, якщо власник «Азовсталі» хоче її відбудувати в якомусь вигляді, то основним джерелом відбудови має бути він сам.
У свою чергу, держава повинна відбудовувати винятково те, що є державною власністю, а місцеві органи влади, відповідно, — те, що є власністю муніципальною. У жодному разі не можна допустити, щоб з державного бюджету відновлювали об’єкти приватного сектору.
Книга Андрія Новака «Як підняти українську економіку» пережила п’ять видань.
Фото з фейсбуку
Що ж стосується власності, якою фактично володіли в Україні російські бізнесмени і компанії, то вона повинна бути повністю націоналізована безоплатно, як власність країни-агресора. Переглянути потрібно також подовження так званої внутрішньої приватизації, коли об’єктами (особливо стратегічними) заволоділи, умовно кажучи, українські бізнесмени. У цьому випадку необхідно провести або денаціоналізацію за результатами цього перегляду, або перевірити реальне виконання вимог щодо умов приватизації.
Навіщо це потрібно? Протягом 30 років незалежності наша економіка не розвивалася, а деградувала, що зрештою й призвело до можливості війни як такої. Україна за цей час була повністю знекровлена. У результаті в росії склалося враження, що Київ можна взяти за три дні й за стільки ж часу окупувати решту територій.
Тобто це була, як виявляється тепер, гібридна агентурна робота зсередини. Ключові економічні об’єкти — енергетичні, нафтопереробні, металургійні — опинилися у власності російських компаній та бізнесменів. Це один з прикладів гібридної агресії, яка працювала з перших місяців проголошення незалежності України.
«Країни візьмуть шефство над конкретними областями з їх відбудови»
— Московська орда знищила не лише заводи, а й тисячі шкіл, лікарень, житлових будинків. Зараз є надія, що відновити зруйноване нам допоможе світ. Чи можна сьогодні говорити про певну конкретику?
— Відбудова вестиметься не за однією, а за багатьма складовими. По-перше, гроші надходитимуть і залучатимуться з різних джерел. Найбільше з них — це арештовані російські активи: державні, корпоративні й приватні. По-друге, це, безумовно, міжнародні фінансові інституції — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку.
По-третє — уряди десятків країн світу, які сьогодні становлять коаліцію підтримки України. Ми вже навіть знаємо таку ідею, що ці країни візьмуть шефство над конкретними областями щодо їх відбудови. Ще одне джерело, безумовно, — наші внутрішні ресурси — центральний та місцеві бюджети, в міру своїх фінансових можливостей. І ще одне джерело — це приватний бізнес, український та іноземний.
— Тобто є надія, що іноземні кошти не потраплять до рук наших корумпованих і напрочуд ненаситних чиновників, а будуть використані саме за призначенням?
— Та за відбудову я взагалі не переживаю. Іноземці, звісно ж, усе контролюватимуть, тому що це їхні гроші. Роботи виконуватимуться за допомогою сучасних технологій. Усе в нас буде набагато красивіше і функціональніше, ніж дотепер.
Отримаємо прекрасні дороги, тротуари, садочки, лікарні. Навколо все буде дуже гарне. Але водночас не варто забувати, що освоювати кошти наші партнери будуть силою своїх компаній, руками своїх людей, використовуючи свої матеріали, які масово завозитимуть.
У нас візьмуть хіба що пісок, щебінь і, можливо, метал. Все інше, те, що дорожче, буде їхнє. Будівельні бригади чиї будуть? Їхні. Можливо, залучать наших чорноробів. А фахівці з високими зарплатами — інженери, техніки, технологи — будуть їхні. Тому відбудова України — це додатковий поштовх для розвитку їхнього ВВП. Кожної з цих країн.
— А як ви вважаєте, у теперішньої влади вистачить політичної волі запропонувати іноземним партнерам умови, які б не відбили в них охоту вкладати кошти у відбудову зруйнованого? Як відомо, до війни інвестори оминали Україну через корупцію, вимагання хабарів, відсутність прозорих правил гри.
— Кожна країна і компанія, яка виявить бажання взяти участь у відбудові України, вимагатиме певних гарантій використання цих коштів, а також прозорих правил ведення господарсько-підприємницької діяльності. Ніхто не займатиметься благодійністю.
Кошти вкладатимуть з однією метою — отримання прибутку. Інакше економіка не працює. Немає інтересу — немає вкладення грошей. Це треба розуміти чітко, тому Україні необхідно запропонувати надзвичайно прості і прозорі умови ведення підприємницької діяльності, взаємодії з органами центральної і місцевої влади. І все це в підсумку вимагає того, аби в країні нарешті почала реалізовуватися українська економічна модель або стратегія розвитку.
Без цього жоден інвестор, і внутрішній, і особливо зовнішній, вкладати кошти не буде. Та і як можна інвестувати в країну, яка сама не розуміє, куди рухається і як збирається розвиватися? Саме відсутність протягом 33 років незалежності економічної моделі розвитку і призвела до системної деградації нашої економіки і уможливлення війни як такої.
— Тобто ви хочете сказати, що увесь цей час наш бізнес існує у повному хаосі, де кожен виживає як може?
— Ми постійно обговорюємо підвищення тарифів, податків — і все. А це вже наслідки, латання дірок. У той час, коли економічна політика (її в Україні не було ніколи) — це певна послідовність дій на певний період відповідно до обраної економічної стратегії.
Якщо остання відсутня, то немає і послідовності дій. Є лише реагування на факти економічних проблем, які вже відбулися. Обвалився курс гривні — реагуємо, утворилася дірка в бюджеті — реагуємо. Отак 33 роки і живемо. При цьому все деградує, підприємства ріжуть на металобрухт, ніякого стратегічного бачення немає. Так поступово і до війни дійшли.
Водночас економічна модель — це план дій мінімум на 15 років. Я розробив таку модель і представив у книзі «Як підняти українську економіку». Книга вже пройшла п’ять видань. Там ідеться про те, що економіка будь-якої країни працює на взаємодії трьох функцій — виробництва, продажу і розподілу. Але в нас жодна з них не діє ефективно.
Наприклад, ми все менше виробляємо самі, а все більше імпортуємо. Причому виробляємо ресурсно-сировинні дешеві товари, а купуємо готові, де майже вся додана вартість сформована у тих країнах, звідки товар. Ця дорога привела нас до економічної ями.
Друга функція — продаж. Аби зрозуміти, як вона працює, достатньо зайти до будь-якої торговельної точки, незалежно від масштабу. Товари чийого виробництва там побачимо? Скрізь переважає імпорт, окрім продуктів харчування. Ну ще б при наших чорноземах і продуктів не було своїх! Тобто функція продажу програє навіть на внутрішньому ринку.
Ну і третя функція — розподіл. Вона працює у двох частинах — державній і приватній. У приватній я не бачу особливих проблем, оскільки ми як приватні особи свої кошти розподіляємо так, як вважаємо за потрібне. А ось у державній (ідеться про бюджети всіх рівнів) у нас — великі проблеми. Які? Корупція, нецільове використання бюджетних коштів, хабарі.
І ще одне. До економіки потрібно підходити комплексно, у тому числі й при формуванні економічної стратегії розвитку. Саме тому моя модель називається трифункцінальною економічною моделлю, яка передбачає певний алгоритм дій.
Тобто дій, що спрямовані на підвищення ефективності в роботі кожної з трьох функцій і пришвидшення динаміки взаємодії між ними. Тільки таким комплексним підходом можна реально вивести рівень розвитку української економіки на вищі сходинки. Латати, ремонтувати, робити косметичний ремонт чинної економічної системи — все це не має жодного сенсу, бо вона за своєю природою є неправильною і неефективною.
«Україна повинна стати Китаєм у Східній Європі»
— У нашому випадку на що треба робити ставку? Що у нас може бути причиною економічного дива?
— Ні на які опорні точки ми не повинні робити ставку в жодному разі. Ми це робили всі роки незалежності. Свого часу економіка УРСР виробляла все — від голки до космічних ракет і супутників — масово, серійно, конвеєрно. Одяг, взуття, меблі, електроніку, техніку, автомобілі, автобуси, вантажівки, локомотиви.
Наша мета — вибудувати нову високорозвинену індустріальну економіку з виробництвом усіх без винятку товарів і послуг, але вже на сучасних технологіях. Для цього є усі складові і ресурси — вода, земля, надра, лісові ресурси, а найголовніше — людські, інтелектуальні, наукові. Українські підприємства і науково-дослідні інститути володіють найголовнішим — ноу хау.
Ми знаємо, як виробляти абсолютно все. Тобто, іншими словами, Україна повинна стати Китаєм у Східній Європі. Або Китаєм у центрі Європи. Ставку на кілька галузей можуть робити так звані карликові країни, оскільки там природно їх просто не може бути більше.
— Але ж, пане Андрію, українські товари, що витримують конкуренцію, і зараз виробляють, продають і купують. Тож чи варто за моделлю УРСР ставити за самоціль випуск абсолютно всього? Ті ж радянські люди при заповнених універмагах масово ганялися за американськими джинсами, японськими куртками і європейським взуттям.
— Ви не вловили основну ідею. Я не за те, щоб відновити модель УРСР. Я за те, що нам не треба ні в кого купувати патент на будь-що, адже ми самі володіємо ноу-хау з виробництва всього. Усе вироблялося у нас конвеєром. Усе це треба відновити, але вже на більш сучасному, високому технічному рівні.
Зруйновані українські підприємства мають відбудувати їхні власники.
Фото з сайту pik.net.ua.
— Я навіть не уявляю, що у нас можна відродити ще, окрім того, що вже і так відродилося. Якщо налагодити той же випуск комп’ютерів, вони складатимуться з іноземних деталей. Але це й так робиться зараз.
— Вам навести приклад Тайваню, який свого часу політично вирішив відірватися від Китаю? Ресурсів немає, нічого немає, але країна зараз випускає 80 відсотків чипів у світі.
— Правильно. Вони знайшли свою нішу.
— Тому що це маленька країна з невеликою територією, де немає ніяких ресурсів. У нас же є всі види ресурсів, у нас величезна територія і велика площа чорноземів. Ми не повинні відмовлятися від виробництва будь-чого тільки тому, що хтось це вже виробляє.
Якщо вже зовсім образно сказати, то нам варто орієнтуватися на модель країни, що є чимось третім між Німеччиною, Швецією і Японією. І німецька, і шведська, і японська економіки випускають усі без винятку товари і послуги. Причому кожна з цих країн на порядок бідніша за ресурсами від України.
Отож, якщо ми хочемо мати високий рівень життя, немає іншого шляху, ніж вирватися із сировинно-ресурсної економіки, коли виробляємо і продаємо лише зерно, олію, курятину і метал, а імпортуємо техніку, взуття, меблі і все, що нас оточує. Цей шлях — у нікуди. Це шлях туди, куди ми прийшли.
— Взуття і в нас багато продається вітчизняного. Меблі також є — і заводські, і на індивідуальне замовлення. Я б не сказала, що ми споживаємо лише імпорт. І тим більше не погоджуся з тим, що громадяни названих вами країн купують товари і послуги винятково свого виробництва. Ринок напрочуд глобальний. Люди скрізь купують те, що хочуть і що можуть собі дозволити.
— Правильно, це і є те, що називається функцією продажу. Нам потрібно також зробити певний алгоритм дій, щоб привернути спочатку на внутрішньому ринку споживача до своїх товарів, а потім поступово виходити на зовнішні ринки. Все це потрібно робити. Ми не можемо базуватися на тому, що у нас є станом на сьогодні. Ми повинні формувати порядок денний на завтра.
— Але ж, пане Андрію, люди, які займаються бізнесом, добре володіють ситуацією. І те, що їм вигідно, — будуть виробляти, а те, що невигідно, — не будуть. Головне — створити сприятливі умови для ведення підприємницької діяльності.
— Ось! У цьому і полягає економічна політика, щоб держава показала стратегію свого розвитку. Щоб бізнес побачив (і наш, й іноземний), куди рухається країна. Якщо держава каже, що я рухатимусь у 5-6 точок, то бізнес вкладатиме лише у ці точки. І більше нікуди.
Якщо держава каже, що ми стаємо європейським економічним гігантом і для цього створюємо відповідні умови — податкові, митні, грошово-кредитні, банківські, адміністративні, — от тоді і внутрішні, і зовнішні бізнесмени зрозуміють: ага, Україна йде таким шляхом, тому ми можемо вкладати не в 5-6 точок, а в усі напрями — від енергетики до виробництва літаків «Антонов».
«Успішним народам нічого з неба не падало»
— Пане Андрію, даруйте, але я не згодна з тим, що в Україні відсутня економічна модель як така. Вона є, але, на жаль, кланово-олігархічна. Усі закони, правила гри, система оподаткування заточені на те, аби захистити інтереси винятково вузького прошарку великих бізнесменів. Решта змушена пристосовуватися, вивертатися, виживати. Фактично вся країна задовольняється крихтами, що падають з їхнього панського столу. Отже, хоч би якою геніальною була ваша чи ваших колег економічна стратегія, її ніхто й не подумає реалізовувати за такого стану речей. Можливо, у вас є порада, як розворушити саму залізобетонну структуру? Поки що ні два Майдани, ні кровопролитна війна не принесли жодних результатів.
— Тут важливі два моменти. Перший — виконавча гілка влади. Це коли політична бізнес-еліта домовляється про прийняття обраної економічної моделі, і на її основі визначаємося, що будемо робити упродовж наступних 15 років. Далі приймаємо відповідні закони, постанови і, незалежно від зміни складу Верховної Ради, реалізуємо цю економічну модель. Тобто йдеться про варіант, коли чинна бізнес-еліта домовляється і приймає певні правила.
А якщо не домовляється і не приймає, тоді потрібно проводити вибори — президента, парламенту і місцевих органів влади. Просто тоді вже треба апелювати до виборців, до людей. Мовляв, шановні, якщо ви далі будете голосувати за відосиками і за тіктоками, роблячи на основі цього свій політичний вибір, тоді, вибачте, будете жити точно так (плюс-мінус дві гривні), як живете зараз і жили до цього часу. Є шанс, що вибір люди таки зроблять не за відосиками і тіктоками, а за змістом.
Тобто цікавитимуться, хто з політиків чи політичних партій пропонуватиме не популістське «завтра буде удвічі вища зарплата», а реальні проєкти. Кандидатам варто ставити одне запитання: яка твоя стратегія і які параметри реалізації цієї стратегії. Поетапно, в цифрах. Тільки за таким критерієм треба робити свій політичний вибір. Чи, може, ви знаєте інший шлях?
— Ваші варіанти, звісно, правильні, але надто ілюзорні для реалізації у нашому теперішньому суспільстві.
— А по-іншому просто не буває. Те, що ми називаємо японським чи західноєвропейським дивом, насправді ніяке не диво. Цим народам нічого з неба не падало. Усе було рукотворно сформовано їхніми політиками і лідерами, виходячи з конкретного набору ресурсів.
Україна має унікальний набір ресурсів, якого немає ніде. І відповідно до цього набору має напрацьовуватися економічна модель розвитку країни. Тайвань, наприклад, не має нічого. А з нічого що вони можуть виробляти? Те, що не потребує сільськогосподарських земель чи залізних руд. Вони купують дешевий метал, а далі своїм розумом перетворюють на чипи. От вони й створили власне диво.
Але це невелика країна. Нам така модель не підходить. Тому є два шляхи. Або політична еліта хоча б за наслідками війни береться за голову, запитує у наукового співтовариства України, яку модель треба мати. У випадку появи різних пропозицій — обговорює деталі на прикладі конкретної моделі. А якщо ж навіть війна не змусить наших олігархів, бізнесменів і політиків узятися за розум, залишається другий варіант — через вибори поміняти цих політиків і вгамувати безмежні апетити олігархів та великих бізнесменів.
.jpg)
