Замаскуєм в Україні танки і ракети: як поважні співачки зі «Свашок» долучилися до плетіння сіток для ЗСУ

Ми збиралися до клубу неквапливо. Поснідали, попрасували вишиванки і, вдягнувшись, причепурились.

 

Я подивилась на свою подругу Любу Прижибиток і про себе посміхнулась: «А диви, навіть губки червоною помадою підвела»...

 

У вишиванці з червоними маками, перлинками на шиї та в джинсах Люба виглядала водночас сучасно й урочисто. Я знала: вона сьогодні очікує на сюрпризи.

 

Вже на перехресті вулиць нас наздогнала Ольга Ільніцька. Вона вправно зіскочила з велосипеда, привіталась і попередила, що на пару хвилин запізниться, бо має заїхати до сусідки.

 

До слова, Ольга Олександрівна все життя пропрацювала поштаркою в селі, тож із велосипедом вона — одне ціле, хоча вже давно на пенсії.

 

З часом я дізналась про ще одну «пристрасть» Ольги Ільніцької — жінка створила в батьківській хаті справжній музей стародавніх речей: рушників, посуду, тканих килимів, хусток, знаряддя...

 

Всього того, чим користувались її батьки і вона сама в далекому дитинстві. Втім, це інша історія, про яку, сподіваюсь, теж якось розповім.

 

Дорогою ми зустріли Тетяну Петренко. Обігнавши нас, до клубу «з шиком підкотила» Валя Репік: її підвіз сусід (про нього пізніше ще згадаю). Опісля прийшла Тарасенко Марія, і майже за нею — Марія Ярошенко.

 

В клубі вже господарювала Олена Ярошенко, яка працює в ньому завідувачкою. Саме вона два роки тому запропонувала плести сітки для фронту.

 

Як усе було? Олена Миколаївна, на секунду зіщулившись: «Син підказав! Він працює в Іванкові в бригаді МНСників. Знайшли основу сітки, почали збирати старі речі, постільну білизну й різати їх на клапті. Було дуже важко»...

Село Мала Макарівка, колись Іванківського району, а тепер Вишгородської територіальної громади, — невелике за мірками інших населених пунктів району. Нині тут мешкають до ста людей.

 

А от до сільського клубу щодня, крім вихідних, приходять лише шестеро учасниць співочого колективу «Свашки», час від часу доєднуються Тетяна Петренко і Марія Коваль, інколи зазирають родичі.

 

Решта селян не поспішають долучатись до справи, яку можна назвати героїчною. Жіночки, більшості яких 60+, власними силами збирають гроші, самі постійно донатять на матеріали для сітки й власноруч їх плетуть. Безоплатно. П’ять-шість днів на тиждень. За два роки створили їх майже 370 штук!

 

«Ну що таке два роки?» — скажете ви. А для самодіяльних артисток із поліського села два роки — справжні випробування. Вони й досі ціпеніють, згадуючи навалу російської військової техніки, яка колонами рухалась їхніми дорогами на Київ.

 

Коли в небі гули літаки, а гелікоптери з ревом літали так низько, що, здавалося, своїми шасі чіплятимуть дахи будинків. Селяни навіть бачили нахабні усміхнені обличчя пілотів. Пам’ятають, як, опинившись в окупації, крадькома підтримували одне одного харчами.

 

На вулицю боялися потикатись, адже до села долітали чутки: по дорозі на Іванків загарбники розстріляли авто з людьми; в с. Сукачі — священника й спалили кілька хат; у самому Іванкові грабують магазини, шукають ветеранів АТО й вивозять патріотів на підвали... 

Як пережили ті пекучі 37 днів страху, в Малій Макарівці воліють не згадувати. Бо й нині живуть з болем у серці. У Ольги Ільніцької загинув зять на фронті. Син Валентини Репік воює на Харківському напрямку, а коли виходить на кілька днів у наряд на бойовий об’єкт — на Валю страшно дивитись, так нервує.

 

В кожній родині чоловіки, молодші 60, мобілізовані на фронт... На жаль, є й загиблі. Так, іменем Олександра Іваненка, який повернувся додому на щиті, названо одну з вулиць села. Посмертно за мужність Сашко нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

 

І як у цій ситуації сидіти склавши руки? Цього «свашки» не розуміють, тому долучились до складної і дуже потрібної волонтерської роботи.

 

Цікаво, що в колишньому Іванківському районі й безпосередньо в самому селищі — дуже багато волонтерів. Наприклад, Анна Фещенко, Наталя Нечипоренко, Тетяна Онопрієнко, Тетяна Артеменко, Ірина, Самородська, Олена Олексієнко, Світлана Давиденко...

 

Вони, ніби невтомні мурахи, отримують і передають захисникам допомогу з-за кордону, її надсилають до Іванкова організації й окремі благодійники з Великої Британії, Канади, Польщі, Америки.

 

Власноруч і разом із іншими людьми територіальної громади роблять окопні свічки, випікають смаколики, закуповують енергетики, питну воду, речі повсякденного вжитку та багато-багато іншого.

 

А ще волонтерки проводять благодійні ярмарки та лотереї, збираючи кошти на дрони, РЕБи, зарядні станції, авто, маскувальні сітки... Останні, як ви зрозуміли, й привели небайдужих молодих жінок до Будинку культури с. Мала Макарівка, до колективу «Свашки».

Два роки — звичайне число, вважають макарівчанки. Тож нині, прийшовши плести сітки, не розуміли, навіщо Любов Прижибиток наполягала одягти вишиванки. Напевне, щось знає, думали. Втім запитань не ставили, одяглись і розпочали роботу. 

 

Першим забіг Олександр Гілевський. По-діловому привітав із маленькою, але суттєвою датою, кинувши в імпровізовану банку свій донат на сітки та тканину. Хтось пожартував: «Що, пенсію отримав?». Олександр віджартувався: «Та на таке святе діло, яким ви займаєтесь, сам бог велів!». І поїхав у справах.

А під вікном знову загуркотіло. Яким же було подивування «свашок», коли під клубом зупинились аж три авто! З квітами і подарунками з них випурхнули Анна Фещенко, Наталя Нечипоренко, Тетяна Онопрієнко, Тетяна Артеменко, Ірина Самородська. 

 

— В цей складий для кожного час мають бути миті позитиву, посмішок, обіймів і поцілунків, — весело сказала Тетяна Онопрієнко, звертаючись до учасників колективу «Свашки». — Ви — наші невтомні «павучки», ви неймовірні жіночки, і ми завітали, щоб не привітати, а щиро подякувати за вашу працю, за ваш внесок у наближення Перемоги. Ви є надійним тилом для наших захисників!

 

Як розумієте, вже було не до плетіння. На столі миттєво з’явились кава і чай, тортики і печиво, фрукти, купа чашок. Радісно загудів чайник. Хтось грайливо підбурив «свашок»: «А що — й заспіваєте?».

 

І полились клубом пісні про рідне село, українське сало, річку нашу Тетерів, солов’я на калині, про молитву за Україну... На прощання сфотографувались, іще раз обійнялись, розцілувались. І так само весело поспішили у своїх справах іванківські волонтерки.

Такі камуфляжні покриття плетуть учасниці співочого колективу.

 

Тільки-но зачинились за ними двері, як на порозі з’явився Юрій Репік. Командування надало йому коротку відпустку, щоб рідних побачив, перепочив, відіспався, хоч на хвильку забув про вибухи й небезпеку.

 

Його букет із троянд, смаколики і схвильований вигляд змусили усіх просльозитися. Що не кажіть, а на певний час розворушив Юрко жіночі зболілі серця.

 

Заледве стали до роботи, як на імпровізований вогник забіг і військовий пенсіонер, член Ради ветеранів Іванківської громади Микола Прижибиток.

 

Приніс «дівчаткам» букет червоних троянд і миску стиглої черешні з власного саду.

 

А за ним Микола Іванович доглядає з особливим захопленням і професійністю. Має зо три десятки різних фруктових дерев і кілька кущів столових сортів винограду. Щоосені частина врожаю теж потрапляє до хлопців на фронт.

 

Приїхав привітати «свашок» і їхній надійний друг, партнер і волонтер Іван Слухай. Його тут завжди чекають з особливим нетерпінням, бо одним з перших розпочав допомагати майстриням і забирати в місця бойових дій маскувальні вироби.

 

Він привіз жінкам квіти, військову каску з побажаннями і підписами воїнів, а також Подяку від командування і всього особового складу інженерного батальону військової частини А4728.

 

Серед інших важливих і значущих слів у тексті подяки зазначено: «Прийміть від нас слова щирої вдячності за надану допомогу та підтримку у скрутний для нашої Батьківщини час».

Того буденного і водночас святкового дня до жіночок зазирнула й Надія Чехівська, староста Макарівського округу. Надія Іванівна теж завітала не голіруч. Вручила майстриням маскувальних сіток торт і Подяку від Іванківської селищної ради.

 

Надовго, правда, не затрималась, бо мала купу справ, але про проблеми села все ж погомоніли: з ким, як не з жінками, по-господарськи подивитись на благоустрій села, роботу магазину, клубу, дитячого майданчика?

 

Доречно сказати, що Надія Чехівська наполягла — і двоє селянок стали на облік до місцевого Центру зайнятості. Відтоді в Малій Макарівці прибрані транспортні зупинки, з’явились смітнички, покошено обабіч доріг, підправлено дорожні знаки. А на спогад про загиблого на фронті Олександра Іваненка готується меморіальна дошка...

 

Звісно, можна було би й не згадувати про подібні будні. Але саме з них складається наше нинішнє життя. Життя у постійній тривозі через рідних на фронті, нескінчені повітряні сирени, вибухи й смерті, звістки про загиблих.

 

Через неможливість планувати свій день, місяць і рік. Через стреси і сльози, нерозуміння — навіщо Всесвіт посилає нам таке жорстоке випробування. 

 

Та погодьтеся, відчувши лють і ненависть до ворога, ми здатні перетворити свої емоції на корисні справи. Ціна їм — захист, оберіг, духовний посил тим, хто боронить не лише рубежі нашої Батьківщини, а й існування цілої нації, ім’я якої — українці.

 

І нехай не болять руки, душа і серце тих, хто на боці тієї боротьби. Хто вміє перетворювати буденне на свято, яке спонукає вдягати вишиванки, намисто й підфарбовувати губки. Неодмінно червоним, як маки на блузці. 

 

Наталія ЧЕРЕШИНСЬКА